Киянка Раїса Семенівна К. отримала листа, в якому їй пропонували узаконити багаторічні стосунки з дільничним лікарем. Для цього вона повинна прийти в поліклініку з паспортом, довідкою про ідентифікаційний код (навіщо їм, питається, код?!) і написати заяву про вибір сімейного лікаря. Додатково повідомлялося, що в столиці побудовано й відремонтовано понад сто амбулаторій, пацієнт має право вибрати лікаря в будь-якій із них - незалежно від місця своєї реєстрації.
Звичайно, зручніше, щоб родина лікувалася ближче до дому. Але спочатку слід розгледітися - відпрацювавши понад 30 років у стаціонарі Центральної міської лікарні, Раїса Семенівна легко могла визначити, хто професіонал, а хто недоучка з дипломом.
«Пішла на прийом до найближчої амбулаторії. Тісно, задушливо, багато людей, - згадує Раїса Семенівна. - Двері до кабінету лікаря - навстіж, прийом іде на очах у пацієнтів, які похмуро очікують своєї черги. Я звернула увагу на молоду жінку, яка обережно, ніби боячись, примостилася на самому краєчку стільця. Вона блідла з кожною хвилиною, скаржилася на біль у животі. Сімейний лікар, схоже, вчорашня випускниця, не дослухавши скарги, перебила: «Сьогодні суцільні харчові отруєння. Візьміть направлення в лабораторію, завтра здасте аналізи і з результатами - до мене».
Я не змогла промовчати, порадила викликати «швидку допомогу». Моя колега довго сперечалася, бо про кожен виклик «швидкої» їй доводиться давати пояснення начальству. (Реформа, на думку чиновників, повинна продемонструвати значне скорочення кількості викликів «швидкої» та випадків госпіталізації.)
Хвилин десять довелося пояснювати, що неприродна блідість пацієнтки й те, як вона обережно сідає на стілець, - ознаки внутрішньої кровотечі, а причиною, враховуючи її молодий вік, може бути позаматкова вагітність. Для початку треба перевірити рівень гемоглобіну.
- Я дам направлення в лабораторію з позначкою «cito»! Її завтра приймуть без черги, - не здавалася колега. - Бо за виклик «швидкої» мені так влетить!
- А якщо жінка не дійде додому, знепритомніє на вулиці, кому влетить?! Її треба терміново госпіталізувати, - наполягала я на своєму.
Черга мовчки спостерігала за нашим діалогом: напевно, кожен «приміряв» ситуацію на себе. Приїхала «швидка». За кілька хвилин фельдшер зв’язався з лікарнею: «Веземо пацієнтку з позаматковою вагітністю, схоже, лопнула труба, потрібна операція».
Я не можу звинувачувати лікарку - дівчину, яка нещодавно закінчила навчання. Вона готувалася стати терапевтом, але, не маючи досвіду, вагітність пацієнтки може розпізнати тільки візуально, напевно, на п’ятому-шостому місяці, а не в такій ситуації. Але якщо станеться лихо - відповідатиме на запитання прокурора саме вона, а не ті, хто її сюди відправив», - зазначила моя співрозмовниця.
Важко сказати, чим би закінчився для молодої жінки візит до сімейної амбулаторії, якби того дня завдяки щасливому випадку не виявилося в черзі Раїси Семенівни. Вона, до речі, так і не вибрала собі лікаря. Після того випадку сушить голову, куди їй записати свою і доньчину сім’ю, особливо переживає за онуків.
Ця історія сталася у Дніпровському районі столиці. Номера амбулаторії, як і прізвища сімейного лікаря та пацієнток, з етичних міркувань не називаю. Втім, така ситуація могла статися (та, напевно, й трапляється) в будь-якій з амбулаторій. Причини прості.
По-перше, в цих установах медичні тільки вивіски - їх не забезпечили нічим, крім столів, стільців і градусників. Щоб зробити кардіограму чи аналіз крові - загальний, на гемоглобін чи цукор, треба направляти пацієнта в поліклініку. Або в приватну лабораторію.
По-друге, сімейних лікарів посилено схиляють до економії - направлення до вузьких фахівців, як і виклик «швидкої допомоги», слід обґрунтувати, у майбутньому за це доведеться платити зі свого бюджету.
По-третє, первинна медична допомога задихається від дефіциту кадрів. У Києві, за різними даними, не вистачає від 400 до 500 дільничних, при тому що багато хто веде по дві-три дільниці. Майже половина працюючих лікарів - пенсійного та глибоко пенсійного віку. Що тут казати про доступність і якість первинної медичної допомоги?!
І найголовніше - кваліфікація сімейних лікарів. За дипломом вони - терапевти, педіатри, інфекціоністи, хірурги тощо. Головні лікарі поліклінік, підкоряючись реформі, примусово посилають «добровольців» на курси, де їх, наче у воєнний час, навчають за прискореною програмою, щоб відправити на фронт сімейної медицини. Через кілька місяців їх кинуть на передову, і залишать віч-на-віч із хворими, хронічним недофінансуванням і величезними навантаженнями. В амбулаторії не вдасться відсидітися як у тилу - за вузькими спеціалістами, доведеться вести всі категорії пацієнтів - дітей і дорослих, вагітних і немовлят, перестарілих і хронічних хворих.
Ще одне нововведення реформи - право вибрати лікаря. Позитивний момент. Якби не терміни - треба було встигнути визначитися з 1 по 30 вересня. Так написано в законі, який, утім, мало хто читав. Роз’яснювальної роботи ніхто не вів - ні Міністерство охорони здоров’я, ні управління в пілотних регіонах. Хворі, як і раніше, ходять до своїх лікарів, не підозрюючи, що з першого січня все докорінно зміниться. Поліклініки, судячи з намірів чиновників, перетворять на консультаційно-діагностичні центри, остаточно видворивши звідти дільничних.
Ситуація змушує серйозно замислитися про те, кого вибрати собі як сімейного лікаря. А яким він узагалі має бути в наш час? Одні впевнені, що це фахівець із минулого - земський лікар, озброєний мобільним телефоном і комп’ютером. Інші кажуть: універсал, шанований і затребуваний у багатьох західних країнах, який навчався не на чотиримісячних курсах, а обрав спеціальність іще в студентські роки.
У наших медуніверситетах готують таких фахівців, щоправда, не так багато, як потрібно системі охорони здоров’я. Однією з найкращих кафедр з підготовки сімейних лікарів по праву вважається кафедра загальної практики та медичної реабілітації Одеського національного медичного університету, яку очолює професор Олена ВОЛОШИНА.
«Нашу кафедру було організовано 1997 року, коли з’явився активний інтерес до сімейної медицини, - розповідає Олена Борисівна. - Офіційна назва спеціальності - «Загальна практика сімейна медицина» (без ком і тире, отак її назвали). У світі це поняття досить широке. Лікар загальної практики - це експерт будь-якої медичної комісії, що має багатопрофільну підготовку, він може здійснювати експертизу працездатності моряків, водіїв, льотчиків та ін. А в нас - це дільничний лікар.
- Спочатку ваша кафедра мала базу в лікарні залізничників, а тепер в університетській клініці. Як це впливає на підготовку фахівців?
- Досить позитивно. Адже в університетській клініці апробуються нові наукові методики, напрями тощо. Саме в нашому університеті вперше в Україні об’єднали профільну кафедру та відділення загальної практики сімейної медицини. Наше відділення дуже добре оснащене, студенти мають можливість навчатися на сучасному обладнанні. Майбутній сімейний лікар має під рукою все необхідне для діагностики - офтальмоскоп для огляду очного дна в пацієнта, переносні й стаціонарні електрокардіографи, ларингоскоп тощо.
В університетській поліклініці обладнання набагато більше, ніж у будь-якій міській. Це допомагає не тільки у процесі підготовки майбутніх фахівців, а й дозволяє надавати якісну медичну допомогу одеситам, які до неї прикріплені.
- Ви готуєте фахівців, користуючись новинками медичної техніки, а випускники потрапляють до сімейних амбулаторій, де є тонометр, ваги для малюків, у найкращому разі застарілий кардіограф. Як тут не розгубитися?..
- Чесно кажучи, ваги теж є не всюди. Як і фонендоскоп, і електрокардіограф. Це справді велика проблема. Свого часу було затверджено так звану сумку сімейного лікаря, до якої входив мінімальний набір необхідних інструментів і матеріалів - у переліку було близько 40 пунктів. Я цікавилася в нашій «Медтехніці» - хотіла придбати для майбутніх сімейних лікарів. У продажу їх немає, кожен шукає де може.
- Дуже багато нарікань викликає те, що сімейний лікар вестиме і дорослих, і дітей. Із моменту народження за дитиною спостерігає перинатолог, потім неонатолог, а пізніше педіатр. Кожен період має свої особливості, хіба можна все це доручати тільки сімейному лікареві?
- Актуальне запитання. Не забувайте, що порівняно з європейськими країнами в Україні дуже високі показники дитячої смертності в період від народження до одного року. Я, звісно, за сімейну медицину, але чудово розумію, чому терапевти бояться опікуватися дітьми.
У нас не позначено такого поняття, як супровід дітей, - з якого саме віку це починається? У США, приміром, сімейний лікар має право спостерігати дитину з трьох або п’яти років (залежно від законів штату), але не з народження. У кожній країні це вирішується по-своєму. У нас у більшості випадків лікарі проходять підготовку дуже швидко. Це не означає - погано. Але за шість місяців, а за новою програмою - всього за чотири, дати повний обсяг знань і навичок неможливо.
Надати сімейному лікареві право вирішувати проблеми раннього дитячого віку, особливо якщо це патологія, напевно, не зовсім правильно. Можливо, нам передчасно розставатися з педіатрами, дільничними, гінекологічною службою? Все-таки амбулаторна практика має свої нюанси.
Водночас у сімейного лікаря є функція, яка йому дуже допомагає, - часто він виступає не як лікар, котрий бере на себе всі проблеми пацієнта, а як координатор, котрий направляє пацієнта в стаціонар або до вузьких спеціалістів.
- У західних країнах сімейний лікар бере на себе набагато більшу відповідальність, ніж його український колега. У нас за першої ж нагоди він намагається направити на консультацію до уролога, алерголога, кардіолога тощо.
- Це відбувається ще й тому, що пацієнта не супроводжують гроші страхової компанії. За кордоном лікарі загальної практики справді багато що беруть на себе. Але якщо лікар широкого профілю почне вирішувати питання вузьких фахівців, виникає загроза судових позовів. Це серйозна проблема. Приміром, у США часто позиваються з лікарем за неправильно поставлений діагноз або лікування. Там навіть є група людей, які мігрують зі штату в штат і заробляють собі на життя: маючи вроджену патологію, знаючи про особливості свого організму, вони підловлюють лікарів загальної практики на помилках і судяться з ними.
- А що основне в роботі сімейного лікаря?
- Запобігти хворобі. Тому в багатьох країнах їм оплачують вакцинацію і профілактичні огляди.
Як показує практика, коли змушують щось робити за наказом, з-під палиці, діло гальмується, потрібен тривалий період, щоб люди зрозуміли, в чому позитив, які поліпшення їх чекають. Усі говорять: бракує сімейних лікарів. Але щоб їх зацікавити, для початку треба підвищити зарплату. Я була делегатом усіх з’їздів сімейних лікарів. Пам’ятаю, на першому з’їзді обіцяли зарплату в тисячу доларів. На другому - ще вищу. На останньому з’їзді, що проходив у Дніпропетровську, представник Мінздоров’я показував формули розрахунків, які мають забезпечити солідну зарплату сімейним лікарям. Але самими лише обіцянками проблему кадрового дефіциту вирішити неможливо. Я впевнена - щойно зміниться фінансування сімейної медицини, ця професія стане престижною.
- Коли до вас приходять студенти - на молодших курсах чи ближче до випуску?
- Програма змінюється. Раніше ми займалися зі студентами четвертого-п’ятого курсів, тепер - шостого. Цикл навчання має назву «Основи сімейної медицини».
- Це не пізно?
- Звичайно, пізно. Всі говорять про наскрізну програму, необхідність готувати лікаря загальної практики від самого початку навчання, але нічого не змінюється.
Готувати майбутнього терапевта, хірурга чи сімейного лікаря слід з другого-третього курсу, як це робиться в більшості зарубіжних медичних шкіл.
- Чому наші університети так не роблять?
- Ми працюємо за затвердженими типовими програмами.
- Експерти стверджують, що реформу невдовзі розширять на всю країну, не очікуючи результатів у пілотних регіонах.
- Якщо при цьому не руйнуватимуть того, що вже налагоджене, що працює, нічого страшного не станеться. Просто в поліклініках, де приймають різні фахівці, вестимуть своїх хворих і сімейні лікарі.
- На жаль, у Києві, наприклад, планують закривати поліклініки, об’єднувати, перепрофілювати тощо. Досвід столиці, напевно, поширять усюди.
- Я, звичайно, за сімейну медицину. Багато років займаюся підготовкою сімейних лікарів і вважаю, що це одна з найкращих лікарських спеціальностей. Але не тільки тому, що викладаю на кафедрі. Повірте, це насправді так. Я вивчала досвід колег з багатьох країн. У штаті Колорадо (США) нам показували новий комплекс, який називається діагностичним центром. Усе обладнання - КТ, апаратура для УЗД, ендоскопії тощо - останнього покоління. Лікарям загальної практики і терапевтам там виділили по 10 офісів і п’ять офісів - педіатрам. Якщо й у нас вирішать створювати такі центри, вони будуть ідеальними закладами з надання первинної медичної допомоги. Справді доступної й якісної».
І досі наша ідея створення багатопрофільних поліклінік із діагностичною та лабораторною базою під одним дахом залишається зразком для багатьох країн. А ми поспішаємо від неї відмовитися, хоча відомо, що реформа не принесла результатів, які влаштовували б медиків і обнадіювали хворих. Чи варто поспішно впроваджувати її в усіх областях, а в Києві - в усіх районах? Чи можна за місяць вибрати собі лікаря при наростаючому дефіциті кадрів у первинній медицині?! Запитання аж ніяк не риторичне. Чиновники переконані - можна. Якщо не триматися за радянську так звану безплатну медицину. І радять уважніше придивитися до лікарів. Передусім до тих, хто займається приватною практикою. Кажуть, це для них звільняють поверхи в поліклініках, будують і ремонтують амбулаторії, не шкодуючи бюджетних грошей.