Спочатку запитання із серії медичного гумору: «Який орган у жінок найголовніший?» Ні-ні, до медичної енциклопедії чи підручника з анатомії зазирати марно. Б’юсь об заклад — із трьох спроб не вгадаєте. Відповідь: «Всесвітня федерація жінок». А ви що подумали?..
А тепер ще одне запитання на засипку, правда, вже цілком серйозне: «Який орган в охороні здоров’я найголовніший?» Боюся, що теж не вгадаєте. Отож, це — Національна рада з питань охорони здоров’я населення. Про таку не чули? Тоді зайдіть на президентський сайт в Інтернеті — відповідний указ вийшов 26 травня нинішнього року (№443/2006).
Відповідно до цього указу, Національна рада з питань охорони здоров’я населення (далі — Нацрада) є консультативно-дорадчим органом при президенті України. Основне завдання Нацради — «сприяння формуванню та реалізації державної політики у сфері охорони здоров’я населення». Новостворений орган покликаний консультувати й радити керівництву країни, як краще перебудувати систему охорони здоров’я в сучасних економічних умовах, а також вносити пропозиції із її вдосконалення. Загалом, перелік його завдань та повноважень досить широкий (див. положення про Нацраду). При цьому привертає до себе увагу пункт 11 положення про Нацраду, у якому зазначено: «Рішення Національної ради є обов’язковими для розгляду центральними та місцевими органами виконавчої влади». Як це слід розуміти? Нацрада начебто — не Кабмін, щоб «спускати» рішення для виконання по всій управлінській вертикалі. Чи «для розгляду» — це для розважального читання чиновникові на дозвіллі? Чи, може, новоспечена Нацрада має намір замінити собою Мінздоров’я, яке позбавлене «вертикалі», і це, бачите, не дозволяє керівництву МОЗ утримувати систему охорони здоров’я в ручному керуванні, як колись?
Нацраді в ролі головного експертного органу найближчим часом належить сказати своє вагоме слово, у якому напрямі рухатиметься система охорони здоров’я. Як відомо, влада проголосила охорону здоров’я одним із найважливіших державних пріоритетів. Для проведення необхідних структурних змін у медичній галузі з метою поліпшення її ефективності, «збереження генофонду нації» розроблено «Національний план розвитку системи охорони здоров’я України на 2006—2011 рр.» (так звану дорожню карту реформування системи охорони здоров’я). Його обговорили і в цілому схвалили на Всеукраїнській нараді медичних працівників наприкінці лютого нинішнього року, в роботі якої брав участь президент країни. Тепер цей документ підлягає обкатці у Нацраді, і можна тільки гадати, якою вийде «дорожня карта» на виході — чіткою й зрозумілою чи заплутаною і туманною, що вестиме «туди, не знаю куди».
Але, мабуть, ще більше запитань виникає після ознайомлення зі складом Нацради (див. указ №442/2006), яку доручено очолити не комусь іншому, як міністру охорони здоров’я Ю.Поляченку. У багатьох це викликало подив — хіба йому мало головного болю в міністерстві? У розлогому списку членів Нацради кого тільки немає — директори інститутів медичного та хімічного профілів, ректори медуніверситетів і медакадемій, начальники медуправлінь, організацій фармвиробників... Варто зазначити, що серед них трапляються і дуже одіозні постаті, що, скажемо прямо, не додає авторитету Нацраді. Тим часом у її складі майже немає людей, чиї знання у сфері організації охорони здоров’я могли б принести неоціненну користь такій архіважливій справі, якою є реформування системи подання медичної допомоги населенню.
Останнім часом тема створення Нацради, мабуть, найбільше обговорюється у медичних колах. Думки деяких авторитетних фахівців заслуговують на увагу широкої громадськості. Ось що сказав в інтерв’ю «ДТ» відомий правозахисник, виконавчий секретар Асоціації психіатрів України Семен ГЛУЗМАН:
— Якщо створюється якийсь координаційний орган, то в ньому мають бути представлені різні сектори суспільства. Хіба реформа охорони здоров’я — це проблема тільки медиків? Оскільки ж вона докорінно зачіпає інтереси всього суспільства, то в Нацраді ми очікуємо побачити не тільки професіоналів у різних галузях медицини, а й фахівців із соціальної політики, економістів, юристів. І це мають бути відомі люди, авторитети у своїй галузі.
Коли я ознайомився зі складом Нацради, то був просто шокований. Взагалі, незрозуміло, за яким принципом її створювали, які критерії добору її складу. У списку немає представника від пацієнтів (це міг би бути юрист, який представляє інтереси пацієнтів). Де інші незаангажовані фахівці, які знаються на справі організації системи охорони здоров’я? Де наші моральні авторитети, яким ще здатні повірити люди? І вже зовсім незрозуміло, чому не ввійшла у Нацраду головний спеціаліст Мінздоров’я з організації та управління охороною здоров’я професор В.Лехан, тим паче що, наскільки мені відомо, її прізвище значилося у першому варіанті списку.
Не доводиться сумніватися, що проблему реформування охорони здоров’я не вирішити у рамках Мінздоров’я. Я нічого не маю проти міністра охорони здоров’я, але, на моє глибоке переконання, Нацраду мав би очолити президент, що продемонструвало б українському суспільству політичну волю до реформи нашої системи охорони здоров’я. Зрозуміло, що Нацрада у її теперішньому складі не виправдає покладеної на неї місії, виявиться неспроможною.
Основою реформування медичної системи в країні має бути тверезе, об’єктивне ставлення до її нинішнього стану. Охорона здоров’я в Україні сьогодні є системою, що перебуває у стані стагнації, розпадається, погано лікує, і при цьому в неї, як у прірву, йдуть гроші платника податків. У такій ситуації додаткове фінансування не має сенсу, потрібні структурні перетворення в галузі, побудовані на ретельному обрахунку результатів в економічних категоріях.
Жодних реальних кроків, які пропонувала група експертів ще півтора року тому, зокрема зміни принципів фінансування галузі — відійти від фінансування ліжко-місць, не зроблено. Тобто можна констатувати: крім того, що ми вже втратили 2005-й, 2006-й, швидше за все, втратимо й 2007 рік. Задекларувавши реформу, влада поки що не вдалася до конкретних рішучих кроків, аби втілити її у життя. Триває нахабне перекачування грошей із кишень наших громадян на підтримку неефективно функціонуючої системи. Крім того, люди змушені ще й оплачувати лікування, тобто за медичну допомогу їм доводиться платити принаймні двічі. До речі, публікація «Торжище в храмі здоров’я» («ДТ», №21, 2006 р.) вкотре переконує, наскільки бездарно й безвідповідально Мінздоров’я розпоряджається народними грішми.
Хочемо ми того чи ні, але слід відверто визнати, що в країні немає власне фундаментальної медичної науки. Існує дуже простий критерій оцінювання наукових досягнень, який використовують в усьому світі, — індекс цитування. Із цілком зрозумілих причин, він не прийнятний у нашій Академії медичних наук. У медичній науці, як і в будь-якій іншій, є проблема умів і проблема грошей. На дорогі фундаментальні дослідження у нас грошей немає, тому наші кращі дослідники їдуть на Захід. Але при цьому в нас створюється видимість фундаментальних досліджень, їх імітація. Одного разу чиновник із Мінздоров’я показав мені документ, у якому йшлося про виділення провінційному інститутові досить великої суми коштів — близько 150 тисяч доларів — на наукове дослідження шизофренії у... пацюків. Ні, це не жарт. У нашому Мінздоров’ї багато парадоксального, зокрема й те, що медичною наукою керує людина, дуже далека від цієї сфери діяльності.
Кілька років тому ми спільно з соціологами вперше провели епідеміологічне дослідження на тему поширеності психічних розладів у населення України і з’ясували, що 80 відсотків носіїв серйозної патології ніколи не звертаються не тільки до психіатра, а й узагалі до лікаря. Дослідження базувалося на міжнародних методиках, це абсолютно достовірні дані, які вже опубліковано у авторитетних закордонних наукових журналах. Хоч як це дивно, нікого у Мінздоров’ї результати цього дослідження не зацікавили.
Реформа охорони здоров’я схожа на соціальну революцію, і до неї не можна так по-нехлюйському ставитися. Останніми роками вийшло кілька досліджень українських авторів про стан вітчизняної медичної галузі та бачення шляхів її реформування. На жаль, вони так і незатребувані тими, хто приймає політичні рішення, як і самі фахівці.
Дедалі менше довіри до нас із боку закордонних країн-донорів та міжнародних організацій. Раніше вони охочіше надавали нам фінансову та іншу допомогу на реформаторські проекти. Торік Світовий банк виділив грант — 775 тис. дол. — на створення детального плану реформування охорони здоров’я в Україні. Сьогодні ставиться питання про те, що ці кошти буде віддано іншій країні, оскільки в нас грант виявився незатребуваним. Повний абсурд — нам дають гроші, які не потрібно повертати, за однієї умови — використовувати їх суворо за призначенням, так, щоб усе було прозоро. Але наших чиновників саме це й не влаштовує. Від міжнародних експертів неодноразово доводилося чути: «Ваше Мінздоров’я — це злочинна організація».
У Нацраді ми вбачали початок широкого діалогу між можновладцями і суспільством про те, яка система охорони здоров’я нам потрібна, як переходитимемо від теперішнього стану до моделі, яку хочемо побудувати. Дуже сумніваюся, що в такому складі Нацраді це вдасться зробити.
P.S. Поняття, винесене в заголовок цієї публікації, добре відоме медикам і означає ураження органу, що супроводжується його гострою, інколи необоротною недостатністю. Чомусь саме ця аналогія виникла після ознайомлення з персональним складом Нацради, якій фактично ввірено долю реформи охорони здоров’я.