Однією з найбільш шокуючих подій останнього десятиліття стало те, що кількість громадян незалежної України тане буквально на очах. Вже чути обвинувачення в геноциді. Шукають винуватців серед нинішньої еліти країни.
Втім, передумови цієї трагедії з’явилися задовго до того, як вона постала на повний зріст. Їх описав відомий український генетик професор Віталій Кордюм у своїй монографії, виданій ще 1993 року, «І тоді я сів писати цю книгу». Висновок ученого невтішний — він пророкує неминучість швидкої генетичної катастрофи. До речі, не лише для українців, а й для всієї так званої цивілізованої частини людства, що мешкає на промислово розвинених територіях.
«Великі промислові центри, — пише Віталій Арнольдович, — набувають для людства характеру подвійних чорних дір. З одного боку, вони засмоктують навколишнє населення, а з іншого — форсовано руйнують його геноми. Цей процес за першою складовою розпочався вже давно, а за другою — лише з розвитком великої хімії, тобто з 60-х років... Місто засмоктує із села молодь із високою потенційною плодючістю і знижує її зазвичай до рівня близько 0,7 дочки на матір... Всі міста без притоку людей ззовні скорочували б свою чисельність приблизно удвічі протягом усього двох поколінь».
Від такого прогнозу аж морозом обдає. Однак реальні результати майбутнього перепису населення в Україні можуть піднести суспільству ще «приємніший» сюрприз — можемо недолічитися від одного до трьох мільйонів громадян навіть порівняно з тим убивчим числом, яке називали дотепер статистики.
Як пояснив науковий співробітник Відділу досліджень людського розвитку Ради з вивчення продуктивних сил України НАНУ Олексій Позняк, Держкомстат за участі наукових співробітників цього відділу нещодавно спробував урахувати нелегальну еміграцію з нашої країни. Причина, що спонукала до цього дослідження, — офіційною статистикою не врахована значна кількість громадян, які виїхали на роботу до європейських країн, до Росії і так далі. Обстеження провели у восьми регіонах — шести областях західної частини України і двох областях Донбасу. У результаті виявилось, що 204 тисячі чоловік перебувають за кордоном більше трьох місяців за станом на березень 2001 року. Причому це далеко не повні дані, адже дослідження дозволило підрахувати тільки тих, хто емігрував, залишивши сім’ю в Україні. А є ж чимало людей, які виїхали із сім’ями і тому їх важко виявити. Як бачимо, навіть таке фрагментарне дослідження довело, що реальна втрата Україною людей значно перевищує чисельність, яку відстежує й повідомляє офіційна статистика.
Тенденція до деякого зниження смертності в середині 90-х, на яку кілька років тому оптимістично вказав академік В.Фролькіс, виявилася нестійкою. Незабаром на графіку були відзначені стрибки, що виявили, наскільки примарні надії на стабільне поліпшення ситуації. А крива народжуваності у країні рухається цілком однозначно — вниз. Щоправда, темпи зниження останнім часом сповільнилися, та все ж кожного наступного року рівень народжуваності в нас нижчий, аніж попереднього.
— Що в майбутньому станеться з населенням України? — це запитання я поставив Олексію Позняку. Олексій Володимирович пояснив, що наука допускає кілька варіантів. Серед них оптимістичний (який, проте, особливого оптимізму не додав, бо так само передбачає значне зниження популяції українців у перспективі) і найгірший... Останній виявився таким, що навіть учені здригнулися від апокаліпсичного прогнозу: 2075 року в Україні житиме... 10 млн. людей.
І це ще не були враховані міграційні процеси на планеті, тобто до уваги бралася динаміка зміни чисельності лише корінного населення. Однак у сучасному світі так не буває. Міграційні процеси відіграють дедалі важливішу роль у житті сучасних суспільств, їх ігнорування спотворює істинну картину ситуації...
Тут дуже доречно пригадати класика фантастики Станіслава Лема, який спрогнозував у XXI столітті «демографічний потоп» загальнопланетарного масштабу. Письменник навіть пророчо стверджував, що «потоп» носитиме етнічно диференційований характер. Не треба світових війн, страшних природних катаклізмів на кшталт падіння на нашу планету величезних метеоритів й інших глобальних жахів. Цей потоп суто демографічно, одними етносами й народами здатний змести з лиця Землі без усякої зброї багато інших етносів і народів...
Через політичні, гуманістичні й інші прогресивні концепції наша країна є етнічно відкритою для іншого світу. При цьому у ній, як ми вже мали можливість переконатися вище, великі проблеми з генофондом, які дедалі зростають. Тепер спробуємо чесно відповісти на запитання, що напрошується саме собою: як розвиватимуться події в Україні, якщо через проблеми з репродукцією власного населення на певному етапі у нас виникнуть безлюдні простори? Цілком правильно — святе місце порожнім не буває, отже, воно буде заповнене незалежно від того, подобається нам це чи ні... Звідси випливає нове цілком конкретне запитання: ким, із точки зору українців, які залишилися на рідній землі, варто заповнити ті ж безлюдні простори?
Олексій Позняк пояснив, що вчені з Відділу досліджень людського розвитку Ради з вивчення продуктивних сил України переконують українське керівництво (завідувач відділу доктор економічних наук Елла Лібанова — радник Президента) звернути серйозну увагу на ці проблеми і зробити процес міграції керованим: на користь тих країн, із яких міграція для нас бажаніша.
— Що це за країни? Приміром, Китай?
— Гадаю, Китай можна віднести до держав, населення яких для нас прийнятне і за антропологічними характеристиками, і за моральними нормами. Релігійний чинник відіграє чималу роль у нинішньому світі, і китайські іммігранти досить непоганий для нас варіант.
У такому важливому питанні, — вважає експерт, — не може бути самопливу, стихії. Якщо ж ми цього не усвідомимо і не побудуємо відповідним чином імміграційну політику, не уникнути нерегульованого потоку людей із різних країн. У багатьох державах (скажімо, африканських, азіатських) стрімко зростає кількість мешканців, спостерігається тенденція до перенаселення. Скільки це триватиме, навіть експерти ООН не беруться передбачити. Якщо ми не побудуємо на розумних засадах імміграційну політику, тоді вже й вибирати не матимемо можливості — відбудеться просте заселення звільненого простору. Варто врахувати, що в Україні і рівень життя (попри наслідки економічних катаклізмів), і кліматичні умови дуже привабливі для людей із країн третього світу.
Безвихідь демографічної ситуації вже зрозуміли керівники багатьох європейських країн. У Німеччині кількість населення давно вже не зменшується лише за рахунок притоку іммігрантів і високої народжуваності серед відповідних діаспор. Схожа ситуація спостерігається й в інших європейських державах. Франція та Німеччина визнали, що вони стають країнами переселенців.
Отже, якщо прибуття великої кількості іммігрантів неминуче, потрібно хоча б виробити такі умови прийому, щоб через етнічні тертя в перспективі не виникла напруга в суспільстві. Для цього потрібно приймати людей із близьких, сумісних з українською, культур, із достатнім рівнем освіти. Власне, таку політику вже давно проводять США, Канада, Австралія і зараз виробляють для себе європейські країни.
Визнання переселенського статусу країни передбачає створення відповідних імміграційних законів, ведення необхідної політики. У країнах, що давно приймають іммігрантів, уже вироблені спеціальні правила. Встановлено: найкраще приймати людей із відповідних держав невеликими групами. Коли приїдуть нові переселенці з цих країн, попередні вже певним чином інтегруються в суспільство, засвоять його основні правила і допоможуть у цьому новим. Принаймні буде кому рідною мовою пояснити, що від них вимагається в новому соціальному середовищі.
Проблема співіснування корінного населення і груп іммігрантів не така проста, як це може видатися на перший погляд. Тут виникають проблеми, із якими давно бореться США і нещодавно зіткнулася Великобританія. Та все ж, як вважають експерти, якщо імміграція буде проводитися на основі системи квот, людей відбиратимуть за етнічною приналежністю, із добре відомої країни, із необхідним рівнем освіти, фаховими навичками, то неприємні наслідки можна мінімізувати. Хоча це не означає, що їх не буде взагалі. Не можна гарантувати, що не буде соціальних катаклізмів і в моноетнічному середовищі. Правильна імміграційна політика для того і розробляється, щоб зводити неприємні наслідки до мінімуму.
У багатих країнах іммігранти займають ніші, які не хочуть займати корінні жителі. У нас до цього справа поки не дійшла, бо і для своїх робота — дефіцит. Українці згодні братися за все: миття посуду, ремонт машин, асенізацію, будівництво, торгівлю на базарі. Але це — тимчасове явище. Трохи виправиться економічне становище країни — і всю цю роботу наші аборигени, як і в інших країнах, віддадуть приїжджим.
За такого розвитку подій, заглядаючи в не таке вже й далеке майбутнє, можна уявити українця зразка 2075 року. Він дуже різнитиметься від нинішнього. Можна майже без сумніву пророчити: наші онуки будуть набагато темнішими й кучерявішими за нас. Не виключено, що успіхи Валерія Борзова і Жанни Пінтусевич у бігу на стометрівці, які сьогодні сприймаються як сенсація світового масштабу, стануть у майбутньому таким же типовим явищем для представників нашої країни, як нинішня вокальна обдарованість українців.
Можна припустити, що сьогоднішня романтичність типового українця, його потяг до написання віршів і любов до краси природи доповняться конфуціанськими цінностями і більш раціональною жилкою. Якщо в етнотипах, представлених у енциклопедії Брокгауза й Єфрона, виданій на початку ХХ століття, типова українка бачилася художнику як кароока красуня з кирпатим носиком, то через майже два століття, художник, вочевидь, виділить у українки кінця ХХI століття мигдалевидні східні очі, виточений носик і пряме чорне волосся...
Розумію, що спроба заглянути в майбутнє на три покоління вперед припускає деякі неточності. Однак гра варта свічок — треба побачити майбутнє хоча б в основних контурах, щоб контролювати ситуацію й у своїх нащадках хоча б віддалено впізнавати дорогі риси предків. Для цього потрібно передусім направити політику уряду з питань імміграції в потрібне русло. Інакше отримаємо етнічний коктейль настільки дивовижний і, не виключено, — вибухонебезпечний, що важко буде утримати українське співтовариство в звичних мирних рамках.