UA / RU
Підтримати ZN.ua

Про добрі наміри і пекло

Пацієнти все одно помруть. А пара зайвих мільйонів лікарні не завадить

Автор: Леся Литвинова

— Від нас відмовилися лікарі. Виписали з лікарні додому вмирати. Що мені робити?

— Звертатися до лікаря паліативної допомоги.

— Це онколог чи що?

— Ні. Це не онколог. Це такий спеціальний лікар, який уміє допомагати, коли основне лікування неможливе. Він знає, як зробити, щоб не було боляче, щоб легко дихалося, щоб не було проблем із пролежнями. Ну й усе інше він уміє теж.

— Але ж не буває таких лікарів. До мене он сімейна приходила, каже: «А що ж ви хочете з таким діагнозом….»

— Буває. Зараз я телефон надішлю. Передзвоните. Обіцяєте?

Із розмови з далеким знайомим

 

Паліатив був і, сподіваюся, залишається одним із пріоритетів Мінздоров’я. І грошей на нього НСЗУ виділила чимало. Як на паліативні відділення, так і на виїзні паліативні бригади при лікарнях.

Саме про виїзні бригади й піде мова. Так, були проблеми ще на етапі обговорення. Так, дуже важко прорахувати таку послугу. Якщо вартість операції з видалення апендикса вирахувати реально, то тут — пальцем у небо. Один пацієнт проживе три години після першого і єдиного візиту. Інший — житиме кілька років, і консультації йому знадобляться щодня. В одного, крім больового синдрому, нічого. В іншого — трахеостома, гастростома, розпад пухлини й патологічні переломи. Один згасає від ракової інтоксикації, і з ним зрозуміло, що робити. Інший живе з БАС або «марбургом», а лікар і діагнозів таких не чув.

Але так-сяк дійшли якогось спільного знаменника й навіть виписали цифри. Спочатку супровід одного пацієнта передбачався десь у межах 9 тис. грн, потім, як в анекдоті, байку скоротили й цифра схудла до 6,5 тис. приблизно. Для порівняння: один пацієнт, що підписав декларацію в сімейного лікаря, «коштує» близько 600 гривень.

Різниця чимала, проте цілком зрозуміла. Всі пацієнти виїзної бригади не можуть прийти в кабінет самі. До них треба їздити. Це ще й транспортні витрати. Кваліфікація лікаря паліативної допомоги має дозволяти розібратися в нагромадженні симптомів і прийняти правильне рішення з їх корегування. Тут не підстрахуєшся направленням до вузького фахівця. Треба бути універсалом. А ще — дуже любити людей. Бо саме в цій роботі треба мати невичерпне терпіння і делікатність. Працювати доведеться з тими, кому боляче й страшно; з тими, хто лежить у памперсах і погано пахне; з тими, у кого гнійні рани й смердючі пухлини; з тими, хто ненавидить медицину, «яка списала їх умирати».

І не формально працювати. Бачити людину, відчувати, вміти прочитати рівень болю в людини в комі, розпізнати готовність до суїциду і допомогти впоратися з депресією. Таких мало. Лікарі не рвуться працювати з такими. І тих, хто займається паліативом, у цій країні можна перелічити на пальцях. І всі одне одного знають. Особисто чи заочно — байдуже. Знають. А вже в одному місті — й поготів.

Якщо вірити сайту НСЗУ, у столиці контракт на виїзні паліативні служби підписали дев'ять лікарень. Новеньких серед них майже немає. Усі так чи інакше працювали й раніше. Хтось краще, хтось гірше. Хтось відверто вигорів і халтурив. Але жодних особливих несподіванок у контрактах не було. Крім однієї.

Хоспіс на Верховинній підписав контракт на 1 млн 400 тис. грн на виїзну бригаду. Це трохи більше 200 пацієнтів. Важко, але реально. Тим більше що прізвище Калачов відоме всім, хто хоч раз мав справу з паліативом. Завідувач, який уміє організувати роботу так, що й захочеш — не причепишся. Виїзна бригада при другій лікарні — 824 тис. грн. Це трохи менше, ніж на Верховинній, і однак дуже важко. Колеги з інших лікарень знають одне одного на ім’я. Інколи «перекидаються» пацієнтами або просять одне в одного поради. Паліативна тусовка в країні — крихітна. І контракти в інших лікарень приблизно в тих самих цифрах, плюс-мінус. Тому що це — реальні цифри, за якими стоять реальні пацієнти. Декотрі з лікарень трохи собі полестили, але в межах розумного.

І тільки одна лікарня в Києві законтрактувалася на 7 млн 600 тис. грн на виїзну службу, переплюнувши в 5–7 разів решту. Нікому толком не відома 11-та лікарня на ДВРЗ. Сума контракту передбачає понад тисячу пацієнтів за дев'ять місяців. Фінансування вони отримали у квітні. Це означає, що на цей момент устигли обслужити близько 700 паліативних пацієнтів, які перебувають удома. При цьому ніхто з колег про них не чув. Це тим більше дивно, що для забезпечення такої кількості пацієнтів у лікарні має бути, щонайменше, сім, а краще — десять виїзних бригад. Відповідно, від семи до десяти машин і близько 30 спеціально навчених лікарів, які працюють лише на цей проєкт. Це, власне, стільки ж, скільки працює у решті лікарень.

Знайти прямі контакти лікарів, до речі, мені не вдалося. Лікарня на своїй фейсбучній сторінці відповідає гаслами. Гарними гаслами. Пацієнтів, які чули про таку потужну паліативну структуру, знайти теж не вдалося. Хоча, мабуть, я просто погано шукала. Зрештою, що таке 700 людей у багатомільйонному місті, правда? Могли й загубитися.

Коротше, якщо хтось не в курсі, в місті Києві флагман паліативної допомоги тепер — 11-та лікарня. Не соромтеся звертатися. Допоможуть усім. Потужності дозволяють.

Я не люблю лічити чужі гроші. І вважаю, що фінансування медицини має бути в рази більшим, ніж тепер. Але я занадто добре знаю, що таке паліатив. Чи є хоч найменший шанс, що лікарня якісно обслуговує заявлену кількість людей? Немає. І ніхто не переконає мене у протилежному. Втім, ні на грам не сумніваюся, що зі звітами там усе буде гаразд.

Як це робиться? Тут багате розмаїття варіантів.

Найбільш невинний із них — керівництво лікарні просто не розуміє, що таке паліативна допомога. З'їздив, наприклад, лікар до пацієнта після інсульту додому, побідкався, що немає в нас у країні доступної реабілітації, і лікарня відзвітувалася цим візитом. Або, наприклад, прислали медсестру до бабусі з деменцією крапельницю прокапати — відзвітувалися ще за одного пацієнта. Це, безперечно, послуги медичні, але паліативна допомога передбачає повний супровід пацієнта і його сім’ї, тісний контакт і постійне коригування симптомів. Про такі речі як психологічна допомога пацієнтові та його родичам або консультації щодо отримання свідоцтва про смерть, наприклад, я не заїкаюся.

Втім, є й інші варіанти. Набагато менш невинні. Кілька разів лікарі інших лікарень розповідали про абсолютно безвідмовну схему, яку вже випробували, як мінімум, у трьох містах країни. Із грошей, які виділяються на ведення паліативного хворого, певна сума виводиться в готівку й використовується як оплата сімейному лікареві за електронне направлення та документи паліативного пацієнта. Перевага віддається тим пацієнтам, прогноз життя яких зовсім короткий. «Вартість» цього фокуса називали різну — від 200 до тисячі гривень. До пацієнта, певна річ, ніхто не їздить, візити вписуються липові. Гроші, які лишаються після такої прекрасної економії, йдуть на інші потреби лікарні. Потребами можуть бути як ремонти у відділеннях, так і премії співробітникам. Тут, знову-таки, варіанти я чула такі вигадливі, що навіть переказувати незручно.

До речі, лікарі, котрі поділилися цим чудесним варіантом перерозподілу грошей, не бачать у тому, що відбувається, нічого особливо поганого. Адже на паліатив гроші виділяють охоче, гріх не взяти. Пацієнти все одно помруть. А двійко зайвих мільйонів лікарні не завадять. На їхню думку, це і є «грамотне планування бюджету».

А як же пацієнти, за якими, згідно з реформою, ці гроші прийшли в лікарню? А що пацієнти?.. Вони залишаться кожен у своєму маленькому пеклі. Хоча наміри, безперечно, в держави були якнайдобріші.

Читайте всі статті автора.