Нещодавно до мене звернулася жінка, яка в Іванківській ОТГ не змогла отримати медичну допомогу. Все банально і буденно для кожного з нас. Сімейна лікарка пішла робити вакцинацію. Потім вона не мала часу. Потім вона подалась у відпустку. В районній лікарні без направлення жінку ніхто не прийняв. Людина залишилася без медичної допомоги. Або ось інша скарга. У подружжя одночасно виявили онкологію. Вони проходять хіміотерапію в обласній лікарні. І їх досі (привіт, медреформо!) примушують купувати гумові рукавички та оплачувати дорогі ліки, хоча є безоплатні українські аналоги. І третя замальовка. Сімейні лікарі набрали пацієнтів, а решті відмовляють у підписанні договору. Бо вибрали ліміт оплачуваних хворих. У результаті тисячі людей в Іванківській громаді залишилися поза медичною системою.
Ось такі буденні проблеми каталізують тисячі конфліктів, розчарувань, смертей, яких можна було б уникнути.
Лист на лист, відписка на відписку
У відповідь на 2311 скарг на роботу медзакладів до НСЗУ — жодної виїзної перевірки. Відписка на відписку замість миттєвої реакції батьків-засновників медреформи. То чи варто в такому разі витрачатися на марки, конверти й чорнило?
Рахункова палата оприлюднила свій звіт про результати аудиту ефективності використання коштів державного бюджету, виділених Національній службі здоров’я на первинну медичну допомогу. Висновок примушує опустити руки: пакети НСЗУ виписані так, що ані лікарю, ані пацієнтові не вчитати, які саме послуги надаються безкоштовно. Як кому Бог на душу покладе.
В аудиті йдеться про те, що у 2018–2020 роках 38,6 млрд грн платників податків Національна служба здоров’я використала непродуктивно і нерезультативно, а Міністерство охорони здоров’я не забезпечило належного контролю за витратою цих коштів.
Далі — більше і, як на мене, головне. Ні МОЗ, ні Національна служба здоров’я не забезпечили принципу «гроші ходять за пацієнтом», котрий є наріжним каменем медичної реформи. Принаймні так декларувалося.
Як наслідок, ідеться у звіті Рахункової палати, розмір оплати первинної медичної допомоги її надавачам абсолютно не залежав від обсягу наданих пацієнтам медичних послуг і ступеню виконання надавачами первинної медичної допомоги.
Натомість усі розрахунки здійснювалися за так званою середньою капітаційною ставкою на одного пацієнта, який підписав декларацію з сімейним лікарем. Тобто зробили елементарну математичну операцію — взяли суму коштів, виділену державою на фінансування первинної ланки, й розділили на кількість пацієнтів, які згідно з деклараціями обслуговуються в тій чи іншій поліклініці або амбулаторії сімейного типу.
У 2019 році це було 370 грн на одного пацієнта на рік. 2020 року — 600,48 грн. І все. При цьому ні переліку послуг/ліків та їх вартості, які фінансує держава на первинній ланці, ні формули розрахунку їх покриття державою так і не розроблено. Тобто лікарі зацікавлені взяти якомога менше пацієнтів, аби заробити якомога більше коштів.
А тепер дивімося, як це позначилося на українцях. За даними самого ж МОЗ, питома вага хворих, у яких злоякісні новоутворення виявлено на ІІІ, ІV стадіях, у 2020 році збільшилася, порівняно з 2018 роком, і становила: на ІІІ стадії — 17,7%, на ІV стадії — 19,9% проти 17,4 і 17,1% у 2018 році.
Крім того, за даними Державної служби статистики, у 2020 році, порівняно з 2018-м, підвищився рівень смертності громадян від цукрового діабету — на 5,1%, ішемічної хвороби серця — на 5,7%, цереброваскулярної хвороби — на 1,6%.
Тобто з первинною ланкою медицини, яка відповідає за профілактику та запобігання тяжким хронічним хворобам, не все так добре, як декларує система. Тут є з чим працювати. І, на жаль, навіть долати негативні наслідки.
Тепер перейдімо на вторинний рівень. Це так звані опорні лікарні — тобто ті, які фінансуються краще, в яких надається більший спектр послуг. Отже у яких кращі умови перебування в стаціонарі, краще обладнання, і головне — медперсонал. Зазвичай такі лікарні розміщені або в обласних центрах, або в містах обласного підпорядкування.
А тепер про те, який вигляд це має в реальному житті — в моєму виборчому окрузі на півночі Київщини. Щоб довезти тяжкохворого, скажімо з ускладненнями внаслідок COVID-19, зі Славутича, треба подолати 150–200 км на південь. Практично, їхати до самого Києва або Броварів. Це 3–4 години, тоді як людина може бути в комі або підключена до апарату штучного дихання. Неабияке випробовування. І для пацієнта, і для медперсоналу. А доїде він до лікарні чи ні — лотерея.
Яка екстрена медична служба у світі впорається з такою відстанню, щоб встигнути врятувати людину? Ну хіба що медична авіація. Але я щось не бачила вертольотів на парковках біля клінік у Славутичі чи Іванкові.
Як захистити права пацієнтів і медиків
Отже, права і пацієнтів, і медиків брутально порушуються. Особливо гостро це відчувається з 2018 року, коли стартувала медреформа. Дрівець у вогонь підкинула пандемія коронавірусу.
Як наслідок, українці, всупереч Конституції, змушені й далі платити за медичні послуги, котрі має покривати держава. Натомість медперсонал, якого (особливо медпрацівників середньої ланки — медсестер та фельдшерів) в багатьох громадах і так бракує, їде за кордон, до тієї ж сусідньої Польщі, де їх чекають із розпростертими обіймами.
І ось у мене таке запитання. Багато хто стверджує, що медична реформа — це британський підхід в організації охорони здоров’я. То чому ж тоді на старті цього підходу не було впроваджено інститут медичного омбудсмена, адже це теж британський і американський досвід? І, як засвідчив час — досить успішний. Чи нам британський досвід підходить лише в частині зменшення кількості лікарень, а в частині захисту прав пацієнтів і медиків — ні?
Коли ти занурюєшся в ці людські історії (не доїхав, вимагають гроші, немає лікаря, не заплатили відпускних тощо), то розумієш, що важливим рішенням для логіки й послідовності реформування української медицини може стати запровадження такого інституту урядового уповноваженого як медичний омбудсмен. Цей інститут мав би бути арбітром у процесі нелегких і болісних перетворень, часто хаотичних і непослідовних.
Вихід є
Саме тому я спільно з колегами з профільного Комітету з питань здоров’я нації розробила відповідний законопроєкт про уповноваженого з медичних питань (медомбудсмена). Скажу одразу — це не панацея від усіх проблем нашої медицини, але такий підхід у своїй основі змінює суть комунікації під час реформи. І пацієнти, і медики отримують в особі уповноваженого інститут, до якого вони можуть апелювати, інститут, який виконуватиме роль арбітра.
Які обов’язки медомбудсмена?
Основні його завдання — це контроль. Контроль за реалізацією конституційного права українців на охорону здоров’я, прав пацієнтів і прав медичних працівників, а також посередництво в конфліктах між пацієнтом і закладами охорони здоров’я усіх форм власності. Це незалежний від МОЗу орган з контрольно-моніторинговими повноваженням. Уповноважений буде призначатися в результаті незалежного конкурсу.
Медичний омбудсмен зможе відкривати провадження за скаргами пацієнтів, їхніх законних представників, родичів пацієнтів і медичних працівників. Звертатися до органів державної влади, в тому числі й до правоохоронних, якщо потрібно когось притягти до відповідальності, зокрема й кримінальної.
Надавати свої висновки органам виконавчої влади і судам. Співпрацювати з парламентом для розробки та вдосконалення законодавства із підвищення якості медичних послуг. Подавати Кабміну пропозиції щодо забезпечення ефективної реалізації державної політики у сфері охорони здоров’я та багато іншого.
Мою законодавчу ініціативу майже одноголосно підтримав профільний парламентський комітет, і я вже була впевнена, що ось-ось проєкт опиниться в сесійній залі. Проте, о іроніє долі, знову-таки, досить несподівано новий очільник МОЗ Віктор Ляшко та деякі мої парламентські колеги, зокрема Михайло Радуцький і Руслан Стефанчук (у якого батьки, між іншим, медики), раптом ввімкнули задню передачу. Можливо, спрацювало бажання Міністерства не створювати собі противагу. І продовжувати захищати права пацієнтів із допомогою марок та конвертів.
Тож вважаю це доброю нагодою для відкритої публічної дискусії з зазначеного приводу: між лікарями, пацієнтами і суспільством. Президент чітко сформулював завдання — медичною реформою мають бути задоволені всі: і пацієнти, і медики всіх рівнів. Власне, саме такою постановкою питання ми з колегами й керувалася, готуючи законопроєкт про медичного омбудсмена.
Гіппократ називав медицину найшляхетнішим із мистецтв. Управляти ж сучасною медициною — це мистецтво мистецтв. Поєднання науки, культури, технологій, політики та бізнесу, в основі якого лежить найшляхетніша мета — захист права людини на здоров’я та життя.
А медичний омбудсмен, як свідчить досвід розвинених країн, і буде «продюсером» наших митців.
Коментар ZN.UA:
Всі наведені у статті історії справді доволі часто мають місце в нашому з вами житті. Однак редакція не погоджується з висновками, які авторка робить із цих історій.
Непотрібно витрачатися на чорнило, марки й конверти, аби надіслати скаргу на лікувальний заклад в МОЗ чи НСЗУ. Це звучить красиво, проте є достатньо маніпулятивним. У будь-який час скаргу можна залишити на сайті НСЗУ чи МОЗ або зателефонувавши на гарячі лінії цих закладів.
Не обов’язково НСЗУ має виїжджати з перевіркою на кожну скаргу. Переважно моніторинг має проводитись автоматично, з допомогою вивчення електронних записів. На жаль, налагодити належним чином цей процес не дозволяють три речі.
По-перше, політика МОЗ, яке погоджує специфікації та їх перелік, на підставі чого НСЗУ потім укладає контракти з лікарнями (наприклад, щодо наявності забезпечених киснем ліжко-місць у ковідних лікарнях).
По-друге, піддатливість керівника НСЗУ до тиску з боку МОЗ, депутатів тощо і їхніх намагань «вручну» законтрактувати лікарні, які не відповідають вимогам.
По-третє, відсутність у країні нормальних реєстрів, наприклад, медичних спеціалістів і працівників.
Редакція також не поділяє сподівань авторки з приводу того, що створення посади урядового омбудсмена з медичних питань вирішить усі перелічені в статті проблеми. Опрацювати всі скарги не спроможний жоден офіс. Якщо згадані авторкою 2311 скарг розділити на 250 робочих днів 2021 року, отримаємо необхідність щодня проводити понад 9 перевірок. Але потрібно не просто перевірити, а й описати і відреагувати. На все це також знадобиться час.
Питання не в ресурсі, а у відсутності правових інструментів захисту пацієнта. Всі говорять, що лікар відповідає за пацієнта, який перебуває в лікарні. Однак цього ніде не прописано. І якщо лікар вижене пацієнта з лікарні, то формально він нічого не порушить. У Кримінальному кодексі є статті 139 («Ненадання без поважних причин допомоги хворому медичним працівником») і 140 («Неналежне виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником»). Однак застосувати їх украй важко, оскільки ніде не розписано, які причини вважаються поважними для ненадання допомоги і що таке «неналежне виконання професійних обов’язків».
Порушення права пацієнта на безоплатну допомогу довести може тільки судове рішення. Для цього пацієнт повинен не просто написати скаргу в НСЗУ або МОЗ, а й подати відповідну заяву в поліцію. На жаль, цього пацієнти зазвичай не роблять.
В одному редакція погоджується з авторкою. Потрібна дискусія. На часі впровадження протоколів лікування, створення служби якості медпослуг і закон про захист прав пацієнтів.