Погано, коли віз біжить попереду коня, а політика передує здоровому глузду. Ну що, питається, зашкодило народним депутатам торік ухвалити закон про обов’язкове медичне страхування? Ясна річ — політика. Микола Поліщук — голова комітету Верховної Ради, який займається питаннями охорони здоров’я, за партійною приналежністю входить до блоку «Наша Україна». Природно, він не міг поступитися принципами й підтримати проект закону, підготовлений «ворожою» партією — СДПУ(о).
Зрозуміло, М.Поліщук заявив про наявність кориснішого для народу й медицини законопроекту, один із авторів якого — він сам. Зареєстровано документ 11.04.2003 р. під № 3370, і називається він «Про фінансування охорони здоров’я і медичного страхування». Це коли «з усього миру по нитці», тобто від усіх платників страхових внесків, зокрема з місцевих бюджетів, і коли кошти спрямовуються навіть не у фонд, а в так звану медичну страхову організацію, коли в документі все так сиро й розпливчасто, що незрозуміло, як це все може запрацювати тощо.
Почитав я його, позітхав. Позітхав та й призабув. Але ось недавно знову зайшов в Інтернет за тією самою адресою і знайшов там уже три проекти закону про обов’язкове медичне страхування (ОМС).
Перший під № 4505 від 12.12.2003 р. називається «Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування». Автори — народні депутати Франчук, Богатирьова, Григорович.
Другий під № 3370 від 27.01.2004 р., названий просто — «Про обов’язкове медичне страхування», підготовлений народними депутатами Добкіним і Морозовим (схожий на проект М.Поліщука).
Третій за № 4505-1 від 06.02.2004 р. має таку ж назву, як і проект №4505, автори — народні депутати Шурма, Кузьменко, Сухой.
Прочитав я уважно всі три законопроекти, повторно перечитав проект Поліщука і, з огляду на свої знання організації системи охорони здоров’я, практичний досвід, фахову зацікавленість, упевнено заявляю: законопроект № 4505 зроблено так, що якщо за нього колись проголосують, особливих проблем із упровадженням його в практику не буде.
В охороні здоров’я і в медичній практиці не може бути речей недомовлених, нечітких, неконкретних. Адже за всіма похибками в завданнях, цілях, засобах реалізації медичних програм стоять мільйони громадян зі своїм здоров’ям, а часто й життям.
Ось, каже шановний пан Поліщук, треба дати самостійність лікувальним установам. Але як нейрохірург, а, по суті, учений, тобто людина, не пов’язана з реаліями нашого практичного життя (і, слід сказати, столиця — не глибинка), він не зовсім розуміє того, що владоможці тільки й мріють, аби цей тягар для бюджету — охорона здоров’я — куди-небудь подівся. На вільні хліба? Та заради Бога! І нехай вона сама викручується, заробляє, оплачує газ, воду, тепло, медобладнання і багато іншого. Чую заперечення: «За все це платитиме держава. Йдеться тільки про свободу суто медичної діяльності лікарень». Ну, такого не буде, бо недарма кажуть: «Хто платить, той і музику замовляє».
Що я хочу сказати, завершуючи статтю? Нам, лікарям-практикам, набридла невизначеність. Медицині терміново потрібні гроші, щоб не врізати дуба! Є хороший законопроект про ОМС, то треба прийняти його. І вперед.
P. S. Одного разу, виїжджаючи «санавіацією» до однієї з райлікарень, я прочитав (і потім записав собі) таке оголошення: «Працівників моргу через дрібниці просимо не турбувати». Чи не здається вам, шановні читачі, що в ситуації з медициною у країні це оголошення набуло певного зловісного смислу?..