Поняття «полювання на відьом» давно стало загальним і широко вживаним у політичній лексиці. Як правило, означає воно переслідування всіляких інакодумців. Первинне ж його значення — виявлення і знищення людей, звинувачених у чаклунстві та зв’язках із «нечистою силою», — стало предметом численних історичних досліджень, літературних описів та кіноекранізацій.
Сотні тисяч людей по всій Європі були в муках страчені, попередньо піддавшись страшним катуванням. Що це було? Масовий психоз? Чи спроба тоталітарного терору тодішньої влади і церкви над підвладними народами? Може, й так. Але є й інші гіпотези.
Досить правдоподібну версію середньовічних «чисток» висуває російський історик Д.Занков. На його думку, в основі всього лежали... санітарні методи боротьби з епідемією прокази.
Насамперед автор «санітарної» гіпотези вказує на поширену помилку, коли «полювання на відьом» приписуються темному, мракобісному Середньовіччю. Насправді більшість відьом були віддані вогню в епоху, іменовану Відродженням. Останнє ж аутодафе («акт віри» — саме так іменувала інквізиція спалення обвинуваченого на вогнищі) було здійснено в іспанській Валенсії аж 1826 року. Не зовсім правильне й покладання вини за «полювання» тільки на католицьку церкву. Пошуком і знищенням слуг диявола досить запопадливо займалися й у протестантських країнах.
Різні джерела, особливо кіно і белетристика, люблять смакувати процес дізнання — витончені катування, у ході яких підозрюваний у зв’язках із дияволом, якщо не вмирав і не божеволів, зізнавався в усьому, в чому його звинувачували. Менше приділяється уваги формальному приводові до арешту майбутньої «відьми». Приводом же слугувало виявлення на тілі підозрюваного «печатки диявола» — особливих місць на шкірі, що вирізняються нечутливістю до болю, мають специфічний колір і форму.
Самі печатки описувалися докладно, наприклад: «Поверхня тіла одержимого позначена і зовні особливими знаками. Це невеликі, не більше горошини, місця шкіри, нечутливі, безкровні і неживі. Вони іноді утворюють червоні або чорні плями, але нечасто. Так само нечасто вони відзначені заглибинами у шкірі. Здебільшого вони непомітні зовні і містяться на статевих органах. Часто вони містяться на очних повіках, на спині, на грудях, а іноді, але рідко, вони змінюють місце».
У цих описах Д.Занков вбачає типові симптоми прокази, або лепри, — страшного супутника Середньовіччя. «Починається вона (лепра) зазвичай непомітно, інколи із загального нездужання і підвищення температури. Потім на шкірі з’являються білуваті або червонясті плями, на цих ділянках шкіра стає нечутливою до тепла й холоду, не відчуває доторку. Порушення чутливості в шкірних ураженнях спостерігається тільки при лепрі і ні при якому іншому шкірному захворюванні», — це вже не трактат, а сучасна медична енциклопедія.
Історик припускає, що більшість засуджених на смерть були заражені проказою. Вбиваючи їх, тодішня Європа намагалася перешкоджати поширенню епідемії — цілком у дусі того часу. Тим більше що лікувати проказу все одно не вміли.
Навіщо ж знадобилося обставляти медичну по суті проблему релігійними міфами? Швидше за все, тільки так і можна було стимулювати населення до «чисток». Можна припускати, що представники влади й духівництва насправді розуміли, що мають справу з хворими людьми, а зовсім не зі слугами диявола, але займатися просвітництвом простолюду не вважали за потрібне. Це підтверджує і той факт, що на упізнаннях і допитах були присутні лікарі. Є й інші докази на користь «санітарної теорії». Так, випробування голкою застосовувалося з кінця XV століття по всій Європі, що не можна назвати збігом. Самі процеси виникали не регулярно й рівномірно, а навпаки — локальними осередками (як і сама епідемія прокази). Підозрюваних у чаклунстві утримували в окремих в’язницях, тобто в ізоляції. Переслідуванню піддавалися і члени сім’ї «відьми», нерідко відразу страчували всю сім’ю — адже близькі хворого заражалися першими.
На користь «санітарної» версії свідчить і сучасне ставлення людей до смертельно хворих осіб, інколи не обтяжене гуманністю. Згадаймо SARS, за ненавмисне поширення якого в Китаї карали в’язницею і ледь не смертю. Чи вітчизняне ставлення до хворих на СНІД або туберкульоз. Чого ж тоді середньовічним методам дивуватися?