Хто не знає, в яку гавань пливти, для того не буває попутного вітру.
Сенека.
Кого влаштовує сьогоднішній стан справ в охороні здоров’я України?
Думаю, що нікого: ані пацієнтів, ані медиків, ані уряд, ані Президента, ані народних депутатів, які раз по раз звертаються до профільного комітету Верховної Ради та до Міністерства охорони здоров’я з проблемами своїх виборців.
Багато хто вбачає причину всіх негараздів галузі в недостатньому фінансуванні. Дійсно, галузь фінансується ледь на третину від потреби, та й надходять кошти неритмічно.
Сьогодні медична допомога стала недоступною для більшості населення. За останні п’ять років фінансування галузі охорони здоров’я збільшено більш як удвічі: 1999 рік — 3808,8 млн. грн., 2003 р. — 8075,6 млн. грн.
Чи відчув це пацієнт? А медики?
Отже, не тільки у недостатньому фінансуванні прихована причина загального невдоволення в нашій охороні здоров’я.
Справедливі нарікання є на якість медичної допомоги. Ті, хто може проплатити лікування, а також ті, хто має владу в руках, їдуть лікуватися за кордон.
А тому й не дивно, що люди часто жалкують за тією системою охорони здоров’я, яка була в часи УРСР. І хоча рівень медичної допомоги був посередній і розрахований на середньостатистичного пацієнта, все ж його можна характеризувати у медицині як доступний, безвідмовний. Додам — і безвідповідальний. Тільки окремим особистостям у медицині вдавалося «вирватися» з застійного болота посередності, хтось потрапляв у «русло», хтось виїжджав за кордон, а більшість так і губилася в загальному потоці. В той же час медицина за кордоном стрімко розвивалася. Її досягнення доходили до нас із запізненням («залізна завіса», ізоляція, ідеологема «все радянське найліпше», незнання мови і т.д.). І якщо раніше здобутих в інституті знань вистачало на 10, потім на 5 років, то тепер їх недостатньо вже і після закінчення вузу. Адже багато хто з тих, хто навчає, не знає рівня медицини європейської, світової, а якщо й знає, то лише з літератури, а отже, — поверхово. Рідко хто їде за кордон в клініки за профілем і привозить звідти передові методики.
Надзвичайно негативне значення для завтрашнього дня вітчизняної медицини має навчання майбутніх лікарів на платній основі. Плата за навчання дає право здобувати освіту, але не купляти диплом фахівця.
Отже, одне із важливих завдань в охороні здоров’я, та й не тільки в ній, — якісна підготовка фахівців, і особливо післядипломна. Сьогодні необхідно готувати медичні кадри, які б могли працювати у відповідності з вимогами доказової медицини. Отоді багаті люди вкладатимуть гроші в нашу медицину.
Що для цього потрібно. На мій погляд, рейтинговий прийом до вузу, навіть для платників, мотивація добре вчитися, відповідальний іспит після закінчення вищого навчального закладу, участь асоціацій у визначенні післядипломної підготовки та сертифікації кафедр, клінік тощо.
Програма підготовки медичних кадрів на 1993—2005 рр. була затверджена ще в 1992 р. Але і досі вона існує тільки на папері.
Отже, якість надання медичної допомоги суттєво залежить від підготовки медичних кадрів, рівня їх кваліфікації та належного діагностичного, лікувального обладнання і медикаментозного забезпечення.
Потенціал для цього в Україні є. Це перш за все клініки АМН України і спеціалізовані центри обласних та міських лікарень. Як викладачі, так і студенти повинні знати англійську мову, володіти роботою в Інтернеті. Зайве придумувати нові методики, розробляти свої національні стандарти.
У клініках НДІ, в багатьох спеціалізованих центрах на сьогодні діагностичне обладнання не погане. Не вистачає технічних засобів для лікування хворих, моніторингу після проведення операцій і дуже гостра нестача витратних матеріалів та ліків.
Не вистачає фінансування. Таким чином, знову, як мовиться, за рибу гроші.
Але виникає запитання: чи раціонально використовуються виділені для галузі кошти? Відповідь однозначна — ні.
Із радянських часів у нас залишилася високозатратна спеціалізована, стаціонарна та поліклінічна допомога, документи, що регламентують кількість ліжок, медперсоналу, тощо. Тобто медицина зацікавлена в збільшенні кількості хворих, тривалості їх перебування в ліжку (згідно з нормативами, а не станом здоров’я), збільшенні кількості відвідувань поліклініки.
Таким чином ми маємо ситуацію, при якій чим більше лікарів, тим більше хворих, чим більше вузьких спеціалістів, тим більше захворювань в однієї людини.
У нас немає лікаря, який був би зацікавлений у здорових людях, у якого була б мотивація працювати для здорових, тобто лікар, доходи якого збільшувалися б при зменшенні хворих.
Таким може бути тільки сімейний лікар, наділений правом юридичної особи, з кошторисом для надання невідкладної первинної медичної допомоги. Тобто по відношенню до держави він є приватним підприємцем. Чим менше хворих, тим менше у нього роботи і тим більше залишається грошей. За кордоном так працюють 45—65% медиків, витрачаючи понад 50% свого часу на профілактику захворювань. Вони знають сім’ї, кого, коли і до кого направити для кваліфікованої спеціалізованої медичної допомоги, щоб їх пацієнти менше хворіли. Тобто мотивація такого лікаря — працювати для попередження захворювань та ефективного їх лікування. На первинну медико-профілактичну допомогу за кордоном витрачається від 60 до 70% коштів. Звичайно, для цього потрібен контроль — як адміністративний, так і громадський.
У нас так званими сімейними лікарями працюють 1,44 відсотка — це близько 2000 лікарів при потребах від 27000 до 33000. Ще в 2000 році В.Ющенко підписав постанову Кабінету міністрів № 989 від 20.06.00 р. «Про комплексні заходи щодо впровадження сімейної медицини в систему охорони здоров’я». Відтоді підготовлено всього близько 3000 сімейних лікарів, працюють «на папері» менше 2000, з них як юридичні особи — одиниці. Невже не зрозуміло, що без мотивації ніхто якісно працювати не буде? А тут направляють лікаря в село і визначають йому мізерну ставку. Чому не приживається уже набутий досвід, як, наприклад, у м.Комсомольську Полтавської області? І в Києві є подібні починання! Чому це не проводиться на рівні місцевого самоврядування? Адже є відповідні закони — і про місцеве самоврядування, і про закупівлю товарів та послуг за державні кошти, і, врешті-решт, в «Основах законодавства про охорону здоров’я» є відповідна стаття.
Ми маємо визнати, що коштів у держави не вистачає, що сьогодні вже слід визначити перелік медичних послуг, гарантованих державою, групи населення та захворювання, при яких медична допомога надається безкоштовно, а при яких проводиться доплата. Слід глянути правді в очі і не ховатися за 49-ту статтю Конституції та рішення Конституційного суду. Адже давно вже більшість населення платить за медичну допомогу, і все це на грані порушення закону, а іноді межує з криміналом.
Надзвичайно важливим є визначення кількості медичних послуг для стаціонарів на виділені бюджетні кошти і надання медичному закладу статусу самостійного господарювання. Лікувальний заклад згідно з конкурсом виграє в держави (МОЗ, управління охорони здоров’я, відомство) тендер на медичні послуги. Медичний заклад має глобальний, а не постатейний бюджет, по контракту набирає персонал, здатний надавати кваліфіковану допомогу згідно з прийнятими протоколами. Оплата лікарю проводиться згідно з контрактом за якісну роботу. Ми маємо лікаря, зацікавленого в здорових людях, який працює на профілактику, і лікаря, зацікавленого в хворих людях. Але в обох є мотивація якісно працювати.
Чинне законодавство дозволяє це робити уже завтра. І цим необхідно скористатися. Адже сьогодні ми фінансуємо охорону здоров’я для галузі, а не для пацієнта.
Люди платять за своє лікування, не знаючи вартості медичних послуг, не контролюючи його якості та відповідальності медиків. Сьогодні кількість медичних закладів залишилася такою ж, як і була, а в деяких регіонах ще й досі будують. Ще й показують це як досягнення в регіоні.
Реформи проводилися фактично заради реформи.
По-перше, скоротили ліжка (із 120 на 10000 населення до 80—90 в залежності від регіонів), але кількість лікарень не зменшилася. При цьому відомо, що «непрацююче» ліжко вимагає 60—65% від фінансування «працюючого». По-друге, скоротили не існуючі ставки. Поки це не стосувалося живих людей — усе було тихо. Але інститути випускають лікарів безконтрольно, заробітну плату слід підвищувати, причому в межах виділених коштів. Отже, постає необхідність скорочення медичних працівників. Така ситуація уже виникла в м.Кременчуку Полтавської області — з березня не буде чим платити заробітну плату. То невже немає іншого виходу, окрім як скорочувати медперсонал? Ні. І ще раз ні! Вихід є, і його слід застосовувати. По-перше, в держави сьогодні є гроші, щоб не скорочувати медиків (і не тільки в Кременчуці), а навіть щоб підвищити зарплату до 237 грн. зі збереженням посадових окладів — в бюджеті заховано понад 6 млрд. грн., а для медиків, освітян і працівників культури разом узятих необхідно приблизно 2 млрд. грн.
Не можна залишати за межею бідності людей, які несуть культуру, навчають і лікують людей, а тим більше їх скорочувати. Це не тільки злочин, це великий гріх.
Але все це тимчасове латання дірок, або перетягування ковдри з ніг на голову, а з голови на ноги — все одно замерзнеш.
Багато надій покладають як пацієнти, так і медики на закон про обов’язкове медичне соціальне страхування, який був відхилений ВР України в липні 2003 р. Тепер він знову поданий до розгляду під № 0944. Як лікар, професор-нейрохірург і людина, яка детально вивчила законодавство в цьому плані, можу сказати, що прийняття цього закону не вирішить проблему, більше того, викличе надзвичайне загострення ситуації як серед медиків, так і серед населення.
Набагато більш прийнятним є законопроект під № 3370 — про фінансування та державне медичне страхування. В цьому законопроекті передбачається зберегти бюджетне фінансування (не менше 15% бюджетних коштів) на захищені державою медичні програми (туберкульоз, ВІЛ/СНІД, невідкладна допомога, пологи, вакцинація, діабет, епілепсія та інші), а також державне страхування спеціалізованої допомоги. В законі детально розписані статті щодо фінансового забезпечення медичної допомоги.
Слід пам’ятати, що невідкладна медична допомога повинна надаватися всім безоплатно, а планова спеціалізована регламентується можливостями асигнування з бюджетних, страхових та інших надходжень.
Сучасні технології дозволяють перевести частину закладів в заклади медичної та соціальної реабілітації, утримання яких може здійснюватися за рахунок соціальних фондів, а медичне забезпечення — із системи охорони здоров’я.
Таким чином, без проведення радикальних змін в системі охорони здоров’я коштів на лікування хворих ніколи не вистачатиме. Але ж їх не вистачає навіть в США і Німеччині.
Профільний комітет Верховної Ради України разом з Міністерством охорони здоров’я України повинні бути не тільки ідеологами, але й провідниками змін охорони здоров’я для людей і для медичних працівників. Місцеві влади мають можливість уже сьогодні змінювати ситуацію на краще. Отож не слід забувати народну мудрість: під лежачий камінь вода не тече.