Майже все, що описано в цьому відкритому листі, мені було відомо. Більше того, мені відомі прізвища, дати, номери документів. Розумію, чому автори відкритого листа їх не навели: в цій країні найважче доводити очевидне.
Зовсім не риторичне запитання: звідки я все це знаю? І — звідки інформація у громадян України, котрі підписали цей лист? Знаю зі своїх джерел, вони — не в ЦРУ, не в британській розвідці. Вони тут, в Україні. Попри шалену корупцію і наругу можновладців над правом, у державних структурах трапляються й порядні люди. Усе ще трапляються. Їх не чує власне начальство, не чує президент, не чує прем’єр-міністр, не чує сліпоглухоніма фригідна РНБО. Ніхто не чує, не хоче чути. Усі опікуються «великою політикою». І от знову в передвиборних списках доморослі наркомафіозі, і у помаранчевих, і у біло-блакитних, і у червоних (так-так, й у них, дбайливців за народ, комуністів). Хтось виробляє в неймовірних обсягах макову соломку, хтось виготовляє у величезній кількості дешевий трамадол...
У цивілізованій країні після такої публікації сталася б найсерйозніша політична криза. Гучний політичний скандал. Чи то президент, чи то прем’єр-міністр заплатили б відставкою. Разом із главою поліцейського відомства. Не у нас... Нам надали право словоговоріння. Пустого, сумирного, але — вільного.
Переконаний — реакції не буде. Жодної виразної реакції не буде. Переступлять і підуть далі. До виборів. А ми, читачі, підемо за них голосувати. Все ж таки громадянський обов’язок...