ПАТОЛОГІЯ

Великий археолог Шліман, котрий знайшов руїни Трої, помер через те, що забув у готелі гаманець. Дізнавшись, що людині, в якої почався раптовий напад, нічим платити, грецький лікар відмовився надавати йому невідкладну допомогу. Колись цей історичний факт вражав. Тепер — навіть не дивує.

25 вересня бригада чернігівської швидкої допомоги №21 доставила в травматологічне відділення міської лікарні №2 пацієнта з важкою політравмою (час прийому за картою виклику — дві хвилини на першу ночі). Друга міська була тієї доби ургентною. Потерпілому надали необхідну допомогу. Наклали скелетне витягнення. Зробили все, що належить робити хворим із відкритим переломом гомілки, переломом ключиці, струсом головного мозку й раною голови. Тілесні ушкодження надовго прикували його до ліжка, зробивши нетранспортабельним. Проте через два дні травматологи другої міської витягнення зняли, залишивши тільки спицю в нозі, і перевезли пацієнта в інший лікувальний заклад — центральну районну лікарню.

Коли ми розповідали про цей випадок юристам, запитання нам ставили одне:

— Він не помер?

— Бог милував.

— Ну тоді в цій історії ви кінців не знайдете.

І правда. Те, що друга міська відрізняється від інших клінік своїм, м’яко кажучи, диференційованим ставленням до хворих (залежно від стану їхнього гаманця) — увесь Чернігів знає. Але це «знає» до справи не підшиєш. Не підшиєш і щире обурення хірурга «районки», переконаного, що в такому стані потерпілого не можна було транспортувати. Що неспростовно? Факт госпіталізації хворого за швидкою (перевірений нами у відповідній службі). Наявність травм, несумісних зі свободою пересування хворого (вони вказані в його медичних документах). Акт «депортації», попри все, медики здійснили.

Що сумнівно? Те, що, тих хто це зробив, хоча б пальчиком посварять (а про інші форми відповідальності годі й говорити). Пояснення, дані нам фахівцем другої міської, прості. Пацієнт проживав не в межах міста, а в Чернігівському районі. Тож у районну лікарню й виписаний.

Це цілком укладається в логіку вищезгаданого грецького лікаря. Є, правда, деякі відмінності. Останній не знав, що Шліман — приїжджий, громадянин Німеччини, успішний бізнесмен та ще й великий археолог. (Той просто не встиг йому це пояснити, бо знепритомнів на порозі помешкання лікаря).

Ми більше ніж упевнені, що перш ніж відмовитися від пацієнта, травматологи другої міської з’ясували, що він не бізнесмен, не громадянин Німеччини й не великий учений, а простий залізничник.

Особливе забарвлення ситуації надає її зумовленість. Ясна річ, у тих європейських країнах, де лікувальні заклади з самого початку створювалися як комерційні підприємства, із використанням винятково приватного капіталу, меркантильний підхід до лікарської справи цілком звичний. Однак у тому ж таки Парижі клошара, котрий потрапив під машину, хоч і не повезуть в елітну клініку для багатих, але доставлять до Госпіталю Бога, де його цілком кваліфіковано виходжуватимуть, не цікавлячись ні станом гаманця, ні наявністю постійного місця проживання. А до останньої цеглини побудована за державний кошт і керована людьми, котрі дістали свого часу безкоштовну державну освіту, друга міськлікарня, що стала в нас флагманом нової, соціально диференційованої медицини, — нагадаємо, була ургентною. Тобто кожна людина, незалежно від прописки й матеріальної забезпеченості, потрапивши того вечора в біду на чернігівських вулицях, неминуче опинилася б там.

Якщо вірити офіційним даним (підкріпленим і словами завідувача міськздороввідділу Юрія Бойка, інтерв’ю в якого ми взяли незадовго до вищеописаного випадку) — із наданням невідкладної допомоги в Чернігові все цілком благополучно. (Інше питання — область. Але моторошнувата розмова про помираючі фельдшерсько-акушерські пункти й розграбовані остови сільських санітарних автомобілів вимагає окремої розмови). А в обласному центрі — обсяги екстреної медичної допомоги нібито не скорочуються. І планової — також. Ліквідація відомчих лікарень, що колись належали великим підприємствам, за словами медичного керівництва, на здоров’ї та інтересах людей не відіб’ється. Функції цих медсанчастин візьмуть на себе інші лікувальні заклади.

Де-юре воно, можливо, й так. А фактично — балачки про «збереження обсягів при скороченні площ» дуже скидаються на старий евфемізм «планове вирівнювання лінії оборони», яким зазвичай командування гинучої армії називає її ганебну втечу.

Восени цього року обком профспілки медичних працівників планує розглянути питання про результати скорочення співробітників чернігівської швидкої допомоги. Скорочення це відбувалося за чисто совдепівськими правилами гри. Хоча заради справедливості відзначимо, що за радянських часів факт звільнення зі швидкої десятків фахівців і в кошмарному сні нікому не примарився б.

Диспозиція розгорталася така. В основоположному документі — розпорядженні №303 «Про стан забезпечення та використання медичного обладнання, транспорту, ліків і організації харчування в лікувальних закладах області» за підписом губернатора Миколи Бутка — упор на «невідкладну» неначебто й не робився. Мова про швидку з’явилася в похідних документах, народжених уже на міському рівні. Це викликало ефект бюрократичного зачарованого кола. Міські чиновники посилалися на обласну постанову й посилали ходоків у білих халатах — в облдержадміністрацію. Там розтлумачували, що прийняте рішення — чисто міська прерогатива.

Треба сказати, що спроби забезпечити пристойність — заручитися формальною згодою трудового колективу на непопулярні заходи — начальство робило. Папір із проханням затвердити вже прийняте рішення ліг на стіл голови профкому швидкої лікаря Наталії Караванської менше ніж за день до того, як воно набрало законної сили. Караванська відмовилася зіграти непривабливу роль кивали. І для неї почалися непрості часи. Ходіння по інстанціях. Довгі неприємні розмови з начальниками — або ще принизливіше небажання керівників розмовляти з лікарями (приміром, мер Віталій Косих її з колегами просто не прийняв).

Питання навіть на сесії міськради розглядалося. Але швидку все-таки скоротили. Зменшили кількість бригад. З тих, що залишилися, зняли молодший медперсонал. Медичне керівництво вважає, що це нормально. Лікарі говорять, що без санітарок їм погано. Важко підтримувати в машинах необхідну чистоту, яка б відповідала статусу «амбулаторії на колесах». Ще важче — виносити важких пацієнтів із багатоповерхових будинків без ліфтів. Особливо непросто — бригадам інтенсивної терапії. До реанімаційних заходів, які вимагають багатьох рук, доводиться залучати навіть родичів хворих.

І все-таки — потерпіла від змін «швидка», мабуть, залишається поки що найменш підвладною їм ось у якому сенсі. Її фахівці ще морально не готові ставити якість своєї роботи в залежність від кредитоспроможності пацієнтів. Можливо, саме через відсутність паралельних джерел фінансування (навряд чи такими можна вважати несміливі заклики до благодійності) їм і не вдалося захистити свої корпоративні інтереси. Усе найкраще в наші дні виявляється найвразливішим.

А комерціалізація медицини, що відбувається нині, подібна до ніпеля. Той, хто вийшов із кола, де є місце клятві Гіппократа й немає бухгалтерської книги, ніколи в нього не повернеться. Навіть якщо збільшити йому зарплату вп’ятеро й забезпечити всім необхідним за бюджетний кошт. Він знайде тисячу способів обійти всі закони й постанови Конституційного суду, розвести стрілки між «білою безготівкою» та «чорною готівкою». Бо інакше вже не захоче. Але проблема не в цьому. Проблема в тому, що дуже багато людей (чиїми зусиллями, до речі, і створювалася матеріальна база нинішньої медицини) за такими правилами грати просто не зможуть.

Недавно газета «Чернігівський вісник» (орган обласної державної адміністрації) опублікувала замітку під назвою «Суїцид стає звичайним явищем. Самогубці не вважають за потрібне навіть залишати передсмертну записку». Виявляється, молоді люди найчастіше зводять рахунки з життям улітку. Літні люди — взимку й навесні. Перших найчастіше штовхає на цей крок безробіття й борги. Других — крім іншого, неможливість оплатити дороге лікування.