Концепція державної програми «Репродуктивного здоров’я нації на 2006—2016 рр.» від самого початку насторожує змішанням двох різних тенденцій без будь-якої спроби розв’язати породжений ними конфлікт. Так, читаємо: «Низький рівень народжуваності та високий рівень загальної смертності населення виводять проблему репродуктивного здоров’я і тривалості життя в ранг загальнонаціональних…». За «високим рівнем загальної смертності» — і природний відсів старшого покоління, яке досягло достатньо солідного віку, і невиправдані смерті молодих людей. Тим більше не можна проблему високого рівня загальної смертності об’єднувати з проблемою репродуктивного здоров’я нації без осмислення рушійних сил, які формують нинішні реалії. Ігнорувати це — значить уподібнюватися герою відомого медичного жарту, котрий запевняв комісію, що середньостатистична температура в його палаті нормальна: один мертвий, два в гарячці. Що ж у нас відбувається?
Очевидний факт: за п’ять років населення України скоротилося на п’ять мільйонів. Навіть коли враховувати загальноєвропейську тенденцію до падіння народжуваності, це дуже багато: даються взнаки специфічні чинники ситуації, що сталася в країні. Дикий капіталізм із його соціальним піратством та вседозволеністю, що називається, «упав» людям на голови шоковою терапією, що привело до втрати особистих заощаджень, які давали впевненість у завтрашньому дні. Медики знають, що шок безслідно для стану живого організму не минає: наше суспільство пережило процес грубого класового розшарування, коли неймовірне збагачення одних не було пов’язане з переведенням виробництва на вищий рівень, відтак і надії на поліпшення життя для всіх. Серед названих п’яти мільйонів — жертви недоїдання внаслідок затримки зарплат і пенсій, браку медичної допомоги, що попри конституційні декларації стала платною, та й просто депресії.
З народжуваністю у нас склалася ще парадоксальніша ситуація. З одного боку, її рівень різко впав, а з іншого, на вулиці опинилася маса бездомних дітей — жертв шокової терапії, яка зруйнувала сім’ї.
Вдумаймося: народжуваність падає до небезпечного для майбутнього Української держави рівня — і водночас за останніми підрахунками до 200 тисяч «зайвих дітей», й переважна більшість із них за логікою розвитку подій поповнить ряди кримінального елементу. З таким абсурдом у мирний час суспільство зіткнулося вперше: після останньої світової війни сироти потрапляли до дитячих будинків, система яких на той час була добре відпрацьована, а людські втрати компенсував сплеск народжуваності, зумовлений, попри всі труднощі, оптимістичним настроєм суспільства, його довірою до майбутнього. Але теперішнє відчуття безперспективності, неможливості розірвати зачароване коло бідності породило формулу: «не треба плодити злидні». І ніякі заклики народжувати дітей не допоможуть, доки не буде розроблено підкріплених практикою ідеологічних засад, які здолали розрив між «верхами» й «низами», об’єднавши їх навколо інтересів єдиного цілого — нації.
Поки що ж розуміння пекучої необхідності щось робити з «дітьми вулиці» обернулося проектом зміни шкіл-інтернатів будинками сімейного типу. Чудова ідея, але… Як її втілити в життя? Де взяти вихователів, спроможних замінити батьків покинутим хлопчикам і дівчаткам, означених — будемо дивитися в очі правді — досвідом раннього сексуального життя, нахилом до алкоголізму та наркоманії і з розладнаним фізичним та психічним здоров’ям? Такі діти потребують тривалого періоду реабілітації під контролем психотерапевтів та лікарів різного профілю, досвідчених педагогів і колективу «нормальних ровесників», спроможних на них вплинути. Чи готова держава забезпечити комплекс таких фахівців, не кажучи вже про матеріальну базу прийомних батьків?
На даному етапі треба не руйнувати інтернати, а, навпаки, зміцнювати їх, залучаючи великий досвід колективного виховання проблемних дітей, що його набула людська спільнота в монастирських школах, пансіонатах, ремісничих закладах і тому подібному. Створення будинків сімейного типу може бути лиш окремим епізодом цього процесу, можливо, метою, якої можна досягнути у кілька етапів, здолавши нинішню дуже непривабливу реальність. Якщо ж з нею не вдасться справитися, то армія наших «генералів піщаних кар’єрів» тільки поповнюватиметься за рахунок безвідповідальних сімей, схильних, виконавши біологічну функцію, перекладати відповідальність за дітей на плечі суспільства. Саме такі, як показує світовий досвід, першими відгукуються на урядові заходи щодо стимулювання народжуваності.
Друга проблема, без розв’язання якої добитися в цій царині позитивних змін неможливо, — це схильність молоді до наркотиків та алкоголю, що є однією з форм втечі від дійсності. Зачаті «під кайфом» діти збільшать тягар генетичних помилок, який уже тепер повисає на людській спільноті. Останні роки наше суспільство жило в атмосфері песимізму, породженого ламанням усього, що можна зламати, без будь-якої позитивної програми: сподівання на порятунок від іноземних інвестицій лиш розхолоджують ініціативу молоді, вживляють думку, що вона годиться лиш на те, щоб бути дешевою робочою силою — на власній землі чи за кордоном.
У Концепції невиправдано багато уваги приділено подоланню природної безплідності. Але, по-перше, це коштує дуже дорого і є одним із проявів матеріального розшарування суспільства; по-друге, медики знають, що за безплідністю приховується часто генетична ущербність, яка, не проявившись у першому поколінні, дасть про себе знати в другому чи третьому. Відсоток зачатих у пробірці чи клонованих дітей не спроможний вплинути на демографічну ситуацію й пов’язувати з ним надії на успіх у цій справі не варто. Краще створити умови для розвитку нормальної сім’ї, яку будують фізично повноцінні люди.
А з цим у нас повний провал. Сексуальна революція, яка не вбачає чогось особливого в неорганізованому статевому житті, відбулася багато раніше в інших країнах. Але ж там їй протидіяла християнська мораль, покладена в основу державної ідеології. У нас же ця революція впала на зовсім непідготовлене населення, супроводжувана висміюванням ідеалів учорашнього дня, відтак велика частина молоді сприйняла її некритично.
Вживання протизаплідних пігулок із тринадцяти років означає розрегулювання гормонального дзеркала, руйнування репродуктивного здоров’я молодої людини ще до того, коли вона дозріє до дітородної функції. Про які державні та національні інтереси тут можна казати! Чи не розумніше подбати про престижність притаманній юності цнотливості, як це вже практикується в багатьох країнах, звідки до нас приходять «розкуті» серіали? І чи не час знайти для таких серіалів місце на інформаційних маргінесах, а не в центрі телепрограми?
Засилля таких парадоксів, які проявляються з відірваних від життя положень концепції, засвідчує, в якому принизливому становищі у нас перебуває сім’я. В кінцевому підсумку вся відповідальність за майбутнє суспільства перекладається на жінку: їй дається право вирішувати, скільки належить народжувати дітей, разом із обов’язком піклуватися про них. Не секрет, що більшість чоловіків практикою свого життя підкріплюють відому сталінську формулу: «Діти не в мене — діти в моєї дружини», і суспільство на це реагує занадто спокійно. Таку тенденцію, на жаль, відбито і в Концепції державної програми «Репродуктивне здоров’я нації». З одного боку, важко щось заперечити супроти такого положення: «Гендерного підходу потребує також питання підвищення рівня заробітної плати у сфері праці жінок (ніби така існує. — М.К.) та подолання такої негативної тенденції в українському суспільстві, як «фемінізація бідності», оскільки саме жінки становлять переважну більшість того населення, яке перебуває за межею або на межі бідності». З другого, не завадило б взяти до уваги, що, народивши, жінка з маленькою дитиною упродовж перших трьох років беззахисна, особливо тепер, коли багато дитячих садочків перепрофільовані. Якщо держава справді прагне нормальної демографічної ситуації, то жінку на цей період належить взяти під соціальний захист, забезпечивши їй можливість нормально вижити разом із дитиною навіть коли чоловік залишить сім’ю. Інакше жінці доведеться робити жорстокий вибір: або трудове життя й «піднімання» єдиного нащадка, або народження другого.
Говорячи про боротьбу з дитячою смертністю, слід загострити увагу на відродженні фельдшерсько-акушерських пунктів, які в багатьох селах визнано за «економічно невигідні» й ліквідовано. Саме після того смертність малюків різко зросла, як і кількість смертей при пологах. На жаль, ніяких спроб усунути причини такого становища у концепції ми не знаходимо.
Прагнення авторів концепції віддати належне «ринковим цінностям», які явно ставляться на перший план, часто переростає в безтактність, якщо не сказати, цинізм. Дивують, наприклад, такі моменти: «Своєчасність народження бажаних дітей є підгрунтям для розуміння, що діти — ще наш людський капітал та інвестиції у завтрашнє суспільство, і суспільству слід піклуватися про ці інвестиції таким чином, щоб забезпечити найбільш можливі дивіденди». Або: «…забезпечення населення методами та засобами запобігання небажаній вагітності — це перш за все основа репродуктивного здоров’я, а також суттєві інвестиції в економіку країни». Що мають на увазі автори: невже прибутки від реалізації протизаплідних засобів? Небагато варта економіка, де щось важать такі «інвестиції»… Про які проблеми «у питаннях забезпечення рівної доступності до консультативного-медичної допомоги у підлітків (чому саме у підлітків? — М.К.) на всіх рівнях: як сім’ї, так і державних закладів» йдеться? Вибачте, але в такому тоні можна писати про зростання поголів’я худоби, а не здоров’я громадян рідної тобі землі…
Крізь загальні фрази типу «забезпечення умов рівного доступу чоловіків та жінок до служби охорони репродуктивного здоров’я» (той доступ забезпечується одним — наявністю в сім’ї грошей, але до рівності те не має ніякого відношення. — М.К.), «здійснення заходів щодо посилення профілактичної роботи», «удосконалення системи планування сім’ї» (а така існує? — М.К.) пробуєш пробитися до якоїсь конкретики та незабаром переконуєшся: її немає. Завершується концепція чомусь даними наукових досліджень, проведених інститутом Алана Гаутмахера (США): «кожний мільйон доларів США недофінансування системи матеріального забезпечення служб охорони репродуктивного здоров’я приводить до зростання кількості небажаних вагітностей… штучних абортів» і т.д.
Люди добрі, про що ми говоримо? Про боротьбу з небажаними вагітностями чи про забезпечення умов для того, щоб людина могла реалізувати потребу продовжити себе в часі, яка природою в ній закладена? У нас існує якась «система матеріального забезпечення служб репродуктивного здоров’я», щоб можна було посилатися на іноземний досвід? Що, наприклад, робити з тим, що як констатує концепція, ми «опинилися в епіцентрі епідемії ВІЛ у Східній Європі?» Чи не з цього треба починати, залучаючи досвід вітчизняної медицини, який, на щастя, є, однак нинішній уряд до нього такий самий байдужий, як і попередній.
Підсумовуємо сказане: концепція державної програми «Репродуктивне здоров’я нації на 2006—2016 рр.» являє собою еклектичне змішання різновекторних життєвих тенденцій без будь-якої спроби їх осмислення та вироблення якогось конструктиву, спроможного справді поліпшити демографічну ситуацію в Україні. За такого підходу всі виділені на розв’язання цієї проблеми кошти неминуче йтимуть «у пісок», не даючи ніяких позитивних результатів.
Можливо, спочатку треба розробити програму боротьби за здоров’я населення взагалі, узагальнивши досвід вітчизняної медицини, фінансово забезпечивши розвиток особливо перспективних напрямів.
Державна концепція «Репродуктивного здоров’я нації» має бути національною. Не лише з принципових міркувань, а і в інтересах здоров’я нашого населення.