«...Майбутні дослідники тоталітаризму опишуть феномен психіатричних зловживань у СРСР чорною й білою фарбами абсолютного контрасту, пропустивши найважливіше, найголовніше — півтони й обертони конкретної людської плоті, конкретної людської особистості. Але хтось захоче дізнатися більше, когось не влаштує чорно-біла схема абсолютного добра й абсолютного зла... І тоді він візьме до рук цю книгу. І прочитавши її, зрозуміє нас краще. Усіх нас — і жертв, і катів, і пасивних спостерігачів, і активних співучасників (з обох боків...)». Ці слова генерального секретаря Міжнародного благодійного фонду «Женевська ініціатива в психіатрії» Роберта ван Ворена винесені в передмову до унікальної книжки А.Коротенко та Н.Алікіної, яка нещодавно побачила світ російською мовою «Советская психиатрия: заблуждения и умысел» (Видавництво «Сфера», 2002 р.).
Сьогодні ми всі знаємо, що в Радянському Союзі інакодумців нерідко визнавали душевнохворими. Знаємо найгучніші імена постраждалих від сваволі тоталітарної системи — Петро Григоренко, Жорес Медведєв, Леонід Плющ. Але, напевно, сьогодні, як справедливо зазначають автори згаданої вище науково-популярної праці, необхідно не лише засудити колишні зловживання психіатрією з політичною метою. Набагато важливіше обговорити питання про те, підкреслюють Ада Коротенко й Наталя Алікіна, чи можливе повторення подібного, які чинники призвели до такої жалюгідної дегуманізації одного з найскладніших напрямів медицини. І їхня книжка — гучний і чесний початок цієї непростої, але такої необхідної розмови.
Зізнаюся відверто — книжка страшна. Страшна своєю кричущою, кровоточивою правдивістю. І тому тим більше необхідна. Всім нам. І вчорашнім, і сьогоднішнім, і завтрашнім.
«… Микола Кудлаєв із Пензи, 1953 р. нар., сповідував комуністичні ідеї горбачовського штибу, за них і посаджений у СПЛ (спеціалізовану психіатричну лікарню. — П. С.). Багато разів М.Кудлаєва карали уколами, ізолювали в одиночній тюремній камері, де його страшенно били санітари й менти «ВВ» (внутрішніх військ. — П. С.) (били примовляючи: «це тобі за ревізіонізм», і чоботом в бік із розмаху — «це тобі за ухильництво», у зуби — «це тобі за те, що перекручуєш Леніна та брешеш на КПРС»), і били до непритомності. У травні 1981 року відділенням поширилася чутка: Кудлаєв у тяжкому стані, а 31 травня того самого року стало відомо від санітарів, що він повісився. Сусіди-хворі в коридорі говорили, що цієї ночі М.Кудлаєва санітари й менти нещадно били, закривши йому рот подушкою, аби не було чути криків нещасного. Як він міг повіситися, якщо був прив’язаний до ліжка? Ясна річ, забили до смерті...»
Степанов. «Як «лікують» пацієнтів у Волгоградській спецпсихлікарні», лютий 1987 р.
— До написання книжки ми йшли дуже довго, — розповідає судовий психіатр, член Асоціації психіатрів України А.Коротенко. — Та й писалася вона дуже важко. Постраждалі від радянської психіатрії не хотіли зустрічатися з нами — судовим психіатром і судовим психологом, не хотіли розповідати про своє життя. Їх можна зрозуміти — вони були б щасливі назавжди забути те пекло, яке їм судилося пройти.
«... Політв’язня Степана Пустового мучили 12 років, і хто тільки над ним не знущався! Звільнили повним інвалідом. А «злочин» його — у переддень виборів написав крейдою на паркані: не йдіть на вибори! Судити? Не зовсім пристойно. До тюремної лікарні. Ось так і мучився Степан страшних дванадцять років. Звичайний робітник. Цілком нормальна людина. Не збожеволів. Вистояв. Втратив лише печінку та нирки — відбили. Виписався додому помирати...»
Віктор Рафальський. «Репортаж із нізвідки», 1988 р.
— Ми дуже сподіваємося, — продовжує Ада Іванівна, — що викладені в книжці факти (а в ній, зокрема, містяться і спогади людей, котрі «лікувалися» в СПЛ) ніколи більше не повторяться. Так, нині такого немає. Але, як і раніше, нерідко трапляються неправильні експертні й діагностичні висновки стосовно як хворих, так і здорових людей.
— Зрозуміло, сьогоднішня демократизація державної політики України усунула санкціонування політико-психіатричних репресій, — розповідає судовий психолог, працівник Центру реабілітації жертв війн і тоталітарних режимів Наталя Алікіна. — Проте це не означає автоматичного усунення загрози бути затаврованим психіатричним діагнозом, якщо з низки причин чиїсь індивідуальні особливості й поведінка набудуть соціально проблемного характеру. У юристів є розхожий термін «щира помилка». Отож у психіатрії помилка, щира помилка й умисел, на жаль, досі тісно переплетені.
«...Баптиста Володимира Хайло, по суті, заарештували лише за віру, якій він служить, і лише за це оголосили божевільним, запакувавши в дніпропетровський спец. Там його тримали п’ять років, цю психічно здорову, цілком нормальну людину, батька 16 дітей...»
Віктор Рафальський. «Репортаж із нізвідки», 1988 р.
— Ми живемо в суспільстві, де історію дуже часто замінюють міфотворчістю, — переконаний колишній політв’язень, виконавчий секретар Асоціації психіатрів України Семен Глузман. — Це дуже страшно, адже через кілька років ризикуємо одержати піонерську організацію, тільки під іншою назвою. Це будуть сліпі юнаки та юнки, котрі через міфологізацію минулого своєї країни почнуть припускатися надзвичайно серйозних помилок. Тому й у цьому аспекті книга дуже потрібна — вона руйнує міфи.
Авторам, на мою думку, вдалося головне — про кожного персонажа, хоча чимало з них і подано під вигаданими іменами, написати як про реальну людину без «п’єдесталу». Адже коли деякі колишні дисиденти створюють навколо себе певний ореол, це не просто неправда. Це страшна неправда. Неправда, за яку доведеться дорого платити наступним поколінням.