Звичний пейзаж за вікном змінюється майже непомітно для ока. Та відбувається це безперестанку, змінюючи життєві реалії. Зламалася на дереві гілка — уже щось змінилося у світі. Чи ось: був на місці зруйнованої церкви пустир, звивистими стежинами якого люди проходили до магазину і тролейбусної зупинки. Розрослися на пустирі кущі, закривши гілками стежини, з’явився серед зелені дощатий столик, за яким вечорами пісні почали співати. А одного разу прийшли на пустир будівельники, обгородили його бетонним парканом, погарчав екскаватор, поскреготав тросами кран — за рік блискучий торговий комплекс виріс — із магазином, харчевнею, аптекою. І з’ясувалося, що знову змінилися якісь звички в сотень людей, змінився вид із їхніх вікон, їхні життєві маршрути, зникли одні місцеві назви, з’явилися нові.
Будівлі з’являються за своїми законами, назви — слова — за своїми, зрозуміло, не менш глибинними. І якщо прогулятися маршрутом, на який виштовхнуло нове слово, то можна опинитися не те що в незнайомому місті, хоч і рідному, а, власне, навіть в іншому вимірі.
Що таке бульбулятор?
Саме так: вік живи — вік учися. Нещодавно, близько поспілкувавшись із старшокласниками (точніше сказати, двома школярками), довелося розширити свій словниковий запас. Поповнився він неологізмом «бульбулятор». «И слово дико, и не ласкает слух оно», — міг би прокоментувати мою знахідку якийсь віршувальник-постмодерніст. Проте запитайте у будь-якої групи молоді: «Що таке бульбулятор?» — і у відповідь несподівано для себе почуєте трохи збентежений сміх. Виявляється, народ інформований! Бульбулятор — це такий простий апарат, виготовлений із пластикової пляшки, призначений для групового почергового ковтання диму наркотичної отрути. «Відпрацьовані» бульбулятори, довірливо просвітили мене школярки, можна знайти на горищі чи на даху майже кожного будинку. Як, власне, і шприци — із кров’ю всередині — на дахах, на будовах, у під’їздах...
Ось нове слово раптом і вивело, як на екскурсію, в інший вимір, привело на промислову околицю славнозвісного міста Ч., що в самому центрі України. Є на тій околиці великий п’ятиповерховий червоноцегляний будинок, усі дві сотні вікон якого сховані під гратами в оптимістичний малюнок — «сонця, що сходить». Біля парадного входу на стіні чорна, як могильна, гранітна полірована плита на чотирьох мідних гвинтах. Заклад називається наркодиспансер…
Головлікар Черкаського обласного наркологічного диспансеру Андрій Коршун:
— На початку 80-х, коли відкрили наш заклад, наркоманів в області було одиниці. Диспансер призначався для лікування від алкоголізму. Масове поширення наркоманії в Черкасах випало на 1990—1992 рр. Тоді в області вже було поставлено на облік близько 500 чоловік…
Від автора. Статистика — наука серйозна, але наркомани люди безвідповідальні і тому обліку не піддаються. За офіційними даними, у Черкаській області зареєстровано 1600 наркоманів, у тому числі близько 600 — в обласному центрі. Та ці цифри, як запевняють лікарі (і про що ми самі здогадуємося), з дійсністю мало спільного мають. Медики кажуть, що за певною методикою підрахунку, 1600 потрібно помножити на 10. Та, мабуть, і це буде далеко не те число, яке відповідає реальності. Оскільки, за даними служби, яка займається заміною використаних шприців, тільки 2001 року тих, хто відвідав уперше пункт обміну в Черкасах, було понад 1200 чоловік. Це ін’єкційних наркоманів. А вже загальна кількість тих, хто ще не докотився до шприца — курять анашу (у тому числі і з допомогою бульбулятора), нюхають якусь погань, та інших — у жодну статистику й зовсім не входить.
А.Коршун:
— Лікування наркоманії в нас у країні сьогодні добровільне. При лікуванні усунення фізичної залежності від наркотику відбувається досить швидко — за три тижні. Набагато складніше з психічною залежністю. Тут багато важить воля людини, її бажання вирватися з лабетів хвороби. Та треба сказати однозначно: наркоманія — хронічна психічна хвороба, хвороба на все життя. В усьому світі виліковність від наркоманії становить лише 5—7 відсотків.
У нас є постійні пацієнти, які справді хочуть звільнитися від наркозалежності. Інші приходять, «щоб збити дозу», «омолодитися», як вони самі це називають. Після лікування їм для досягнення комфортного стану достатньо одного кубика, а до «омолодження» було, скажімо, 10—20. Уявіть собі життя наркомана! З ранку перша думка — про дозу. Смакування задоволення, якщо вона заготовлена, занепокоєння, дискомфорт, якщо ні. Вколовся, через 6 годин — друга доза. І так день у день, при цьому доза поступово збільшується.
Аліна Скалозуб, психолог наркологічного диспансеру:
— Ми займаємося повторною профілактикою, тобто працюємо з тими, хто вже став наркоманом. А первинною профілактикою має займатися школа буквально з першого класу. Чимало батьків вважають, що лихо може статися з ким завгодно, тільки не з їхньою дитиною. А коли в сім’ю приходить ця страшна біда, з жахом приводять своє чадо в диспансер: «Зробіть із ним що-небудь!» А він уже наркоман! А лікування, як відомо, у нас добровільне... Отже, необхідно розробити програму і методику, які б запобігали наркоманії. Сьогодні такі заходи в наших школах, природно, не проводяться. На кращий випадок, цій проблемі приділяється одна навчальна година на рік. Чому? Це питання слід адресувати не нам, а Міністерству освіти. Більше того, не виконується закон, який забороняє продаж алкогольних напоїв і тютюнових виробів особам до 18 років. Поблизу будь-якої школи стоїть лоток із сигаретами (у кожному разі, у славнозвісному місті Ч. — точно. — О.С.), де дитині продадуть сигарети навіть у борг, це називається «взяти на список». Повсюди реклама алкоголю та пива.
Я згадую недавній скандал у США, який спалахнув через те, що 19-річну дочку Буша поліція затримала за вживання пива. (Цей слабкоалкогольний напій у них дозволяється купувати й пити тільки особам, які досягли 21 року). А в нас, і це ні для кого не секрет, «заряджені» наркотиком сигарети нерідко продаються прямо в школі! Вживання наркотиків навчаються так само, як і всього на світі. Людина не народжується зі схильністю. Наркоман «зі стажем» розповідає новачку, який це кайф, як класно йому буде після двох-трьох спроб...
Віра Мицканюк, лікар диспансеру:
— Ви знаєте, самі наркомани «зі стажем» вважають, що до 18 років за вживання наркотиків має бути у Кримінальному кодексі стаття. Це б могло багатьох зупинити.
Це солодке слово «метадон»
У червоноцегляному будинку охоче говорять про нові методи лікування наркоманії та боротьби з нею. У кабінеті кілька чоловік, один підхоплює фразу другого, третій уточнює її. Ось коротенько їхня колективна розповідь, без зазначення авторства.
— Нині в Україні широко впроваджується програма «зниження шкоди», яку фінансує фонд «Відродження». Вона спрямована на зниження ризику зараження ВІЛ. Такі програми працюють у багатьох країнах світу, в тому числі у США, Канаді, Австралії, країнах Європейського Союзу, ряді країн Східної Європи. Підраховано, що, приміром, в Австралії 1991 р. завдяки програмі «зниження шкоди» 3000 чоловік уникнули зараження ВІЛ/СНІДом. Вартість організації такої роботи — 200 дол. США на одну людину, тоді як вартість лікування одного інфікованого становить 50 тис. на рік. Мало хто розуміє, що Україною сьогодні буквально котиться епідемія ВІЛ. За зростанням інфікованих Україна вийшла (це останні дані) на перше місце у світі. На другому місці Португалія.
У розвинених країнах лікарі, що працюють у програмі «зниження шкоди», прописують клієнтам проекту препарат метадон, який пригнічує тягу до важких наркотиків. Цей синтетичний препарат вживається у формі сиропу, таблеток чи вводиться внутрішньовенно. Прийом метадону не тільки допомагає поліпшити загальний стан людини, а й знижує ризик зараження ВІЛ, гепатитом В, сифілісом. Крім того, програма «зниження шкоди» покращує й криміногенну ситуацію в суспільстві...
Від автора. «Людина має право» — ці гордовиті слова проходять рефреном через Декларацію прав людини. Виявляється, людина має право й на вживання наркотиків. Може, це й дуже демократично, та, їй-Богу, ми з цього приводу всенародного референдуму не проводили. Що не кажіть, право людини безперешкодно вживати наркотики (отже, комусь їх фактично безперешкодно виготовляти й торгувати ними) — право, доведене до абсурду. При демократії владі чомусь так легше ладити з народом. У тоталітарних режимів — свої методи. В Ірані, якщо не помиляюся, торговців наркотиками привселюдно вішають. Звичайно, це теж крайність. Але ж суспільство теж має свої права, серед яких — право себе захищати, захищати своє населення, своїх дітей. Як, приміром, під час війни. А жертви наркоманії, як будь-якої війни, обчислюються тисячами.
За деякими даними, вітчизняний замінник метадону (бупренофін) використовується вже й у черкаському диспансері — звичайно, вибірково, звичайно, у суворо необхідних дозах. Отож і ми поступово переходимо в ряд передових міст і держав. Та все-таки не полишає думка: не те все це...