Хто любить народ, той мусить повести його в лазню.
Г.Гейне
Поза сумнівами, наші обранці, що ухвалили нинішнього року понад триста законів, люблять свій народ. Піднатужившись, вони цілком могли б ухвалити ще один, майже доленосний: про право простої людини на щотижневе миття. Як це було б патріотично: подарувати народові радість гарячої води!
Яким вибухом громадянської активності, такої необхідної в рік виборів президента, ми відповіли б на цей крок, як би він наблизив нас до європейських стандартів! Ну, якщо не можна в закон, то хоча б у передвиборну програму, га? Так хочеться поніжитися...
Ахіллесова п’ята
Якщо у вас на городі, на дачі, у батьків, у найближчому до нашого містечка селі є лазничка, то вважайте мене відтепер своєю рабою, порученцем, рибкою на посилках. Накажіть, і я зі шкури вилізу. Тільки візьміть мене з собою в лазню!
Люди, агов! Хто з вас чує стогін так-сяк помитих тіл або легке почухування і шелест відмираючого епідермісу, коли ви, загорнувшись у махровий халатик, раптом згадаєте про нас, хто живе в містах і селах другий десяток літ не тільки без гарячої, що подається централізовано, а найчастіше і без холодної води? Нас, у кого слово «ванна» стало означати «сосуд скудельний» (тендітну істоту)? А особиста гігієна стала настільки ж особистою, наскільки й непристойною.
Зізнаюся: лазня — моя ахіллесова п’ята, я вразлива й нещасна, якщо мене її позбавляють. Скільки тривог виникає у мене вже напередодні блаженної суботи: чи буде вода? Електроенергія? Чи не перегоріли в сауні тени? Чи не скупив усі відділення на 12 помивних місць якийсь Найбільший мурза, для котрого слова «приватне замовлення» не звучать як «вирок»?
Напевно, це гени, наслідок якоїсь недуги, якесь запійне прагнення тілесного комфорту. За сімейним переказом, пологи у мами (йшла війна) фельдшер із медсанбату приймав у лазні і буквально затикав їй рот, забезпечуючи і тишу, і затемнення. Тому я в сауні не вмовкаю ні на хвилину, немов розмовляю востаннє.
Пушкін у своїй «Подорожі в Арзрум» 175 років тому зізнавався, що нічого не знає розкішнішого за тифліські лазні.
…Що таке гаряча вода: засіб гігієни, субстанція, що дарує задоволення і здоров’я, радість буття, відчуття комфорту і розкіш? Де, окрім як у гарячій ванній, можна розслабитися, зігрітися, зняти стрес, особливо коли «придешь усталый, вешаться хочется. Ни щи не радуют, ни чая клокотанье. А чайкой поплещешься — и мертвый расхохочется от этого плещущего щекотанья». Це Маяковський, «Рассказ литейщика Ивана Козырева о вселении в новую квартиру». Писано рівно 75 років тому в місті Свердловську, на Уралі.
Томик із віршами поета ветеран 395-ї Шахтарської дивізії, найстарший письменник Луганщини Яків Іванович Захаров під час війни носив у кишені гімнастерки й читав про Козирєва на привалі, мріючи про краники з «хол.» і «гар.». Сьогодні ветеран носить... каструльку з окропом, якщо захоче у ванній «чайкою похлюпатися».
І це не в наших Ровеньках, де «аварійну» лазню прикрили ще в середині вісімдесятих і зручно розмістили в будинку управління соціальної сфери вугільного холдингу. Це в самісінькому центрі обласного Луганська, по вулиці Коцюбинського, 19а, поруч із облдержадміністрацією, федерацією профспілок, двома театрами та прокуратурою. Ні в облкомунгоспі (до речі, лазні як осередки комунальної гігієни не мають нині нічого спільного ні з вище, ні з нижче названими організаціями), ні в управлінні комунального господарства при облдержадміністрації, а також в управлінні торгівлі та побутового обслуговування при ній-таки, де є відділ комунальної гігієни, лазнями, цими «пережитками соціалізму», ніхто не займається. У розмові з Іриною Колесник, яка працює в облдержадміністрації, з’ясувалося, що ніхто, окрім начальника обласної санепідстанції, про лазні нічого мені не скаже: інформації про них немає.
У приймальні А.Докашенко, не дослухавши запитання, потім уже автоматично переключали мене раз у раз на телефон, де безіменний власник оксамитового баритона терпляче роз’ясняв ситуацію: лазні нині всі стали приватними, там такі ціни! А держава не може нести комунальний тягар, хоча... З часом доведеться повернути давно забуті санпропускники: педикульоз там і тут, короста, знаєте...
Ну, а як же добрі санітарні норми? Сьогодні побачити їх можна лише в старому «Довіднику помічника санітарного лікаря», нових ще не надрукували.
— Ну як же, є у них цей довідник, не могли його загубити! — інформує мене колишній міський санлікар, нині пенсіонерка В.Задорожня. Але вчорашні одинадцятикласники з відділу комунальної гігієни, які прийшли їй на зміну, не можуть сказати, чи норма для майже стотисячного міського населення — мати дві душові кабінки і 24 тазики для лазневого вжитку. І ви думаєте, городяни стоять у черзі, поспішаючи віддати чотири гривні за щастя покористуватися ними одну годину? Коли б не так! За словами керівництва «Ровенькипобутсервісу», міська лазня лише розоряє підприємство, у бюджет же не закладається на її існування ані шеляга.
Навіщо мені старий довідник, якщо я цілий місяць зможу читати в бібліотеці столичного медінституту щось із останніх досягнень гігієнічної науки? І весь цей час присвятити практиці, дотримуючись рекомендацій санітарних лікарів: з осінньо-льодовикового періоду провінційного безпобуту я переношуся в київську квартирку на Саксаганского, де можна не вилізати із ванної по кілька діб, аби стачило здоров’я. Господиня її пустилася у вояж, залишивши мене в товаристві життєрадісної дворняжки. Ось тут, відчувши себе собакою Павлова, я й вигострювала забуті рефлекси, маючи намір ще раз повідати землякам про ущербність нашого реноме. Бо як може людина поважати себе, якщо вона не буває відмитою, як скельце?!
«Ніби прийшов
до соціалізму в гості»
Гігієна буває різна (досить походити коридорами СЕС, вивчаючи таблички на дверях): гігієна праці, довкілля та населених місць, гігієна дітей і підлітків, а також нашого з вами харчування. Якої гігієни не торкнися, у ній містяться не лише «стовбури й гілки», що відходять від заголовного за темою древа пізнання, а ще й «листочки-квіточки». І все-все гігієністів цікавить, вони ретельно вивчають і описують весь спектр життя «древа» і публікують відкриття в російському журналі «Гигиена и санитария» (його українського аналога не існує). Усе їх цікавить, окрім... гігієни комунальної (готелі, перукарні, лазні там сякі-такі). Жодної публікації за останні два роки, навіть рубрики такої немає. Може, приватник до своїх комунальних об’єктів не підпускає? Чи дорогі росіяни не відчувають проблем із цією делікатною обставиною, особливо влітку, коли і пилюка, і спека, і комарі та мухи? Чи у нас в Україні вже все слава Богу?
Існує певна культурно-гігієнічна естафета, яка передається з покоління в покоління, вона удосконалюється за формою й змістом, щоб зрештою стати простою, як мукання: «...мило в руки і — шубовсь!» Точніше, існувала, але ми її в третє тисячоліття не донесли, видихалися уже на першій стометрівці: Україна відчуває економічні труднощі. Ну і «ке фер? фер-то-ке?!» — запитував герой оповідання Теффі, — що робитимемо?
Напевно, підемо будувати лазні, не вік же в тазах бовтатися, шкрябаючи по дну мочалкою. Сьогодні порятунок потопаючих (замерзаючих, голодуючих, хворих) став справою рук самих потопаючих. І тоді буде нам і «хол.», і «гар.» у краниках, як у ливаря 1928-го, не проти ночі згадувати. Зі своїм соціалізмом, до якого ніби в гості прийшов.
Та облишмо жарти: чи є в Луганській області хоч одне підприємство побутового обслуговування, яке зберегло своє історично сформоване призначення? Здається, є, у місті Свердловську. Тут не мудруючи міська влада віддала лазню підприємству ПОН (побутове обслуговування населення), вдало розміщеному у межах міського ринку.
ПОН самоокупний, за миття бере божу ціну, а багатодітним, пенсіонерам і незаможним — знижка. Черги в лазню немає, а ось до рідкісної професії майстра, 80-річного Федора Козачука — не пробитися. Він — точильник інструментів, від сокири до манікюрних ножиць, нещодавно його показували як місцеву визначну пам’ятку по TВ. Як і касир Емма Вороніна, вона все життя — у сфері обслуговування, і обоє давно стали її «рекламним продуктом». У лазні своя свердловина, тож води не бракує, 12 душових кабінок, мийне відділення й сауна, басейн і кімната відпочинку. Буфет, перукарня, платний туалет для тих, хто приїхав на ринок по покупки. Зі сторожами всього персоналу дев’ять чоловік.
— Нашу лазню називають народною, ми ж для простого народу працюємо, — каже жвава Емма Свиридівна. — У начальства свої лазнички, у нас — своя. Тисячі людей ходять, і всі задоволені...
Господи, та хіба ж не видно цього з рум’яних облич, з вологих пасем, із можливості постояти нашому мужику після лазнички голова до голови за пивною стійкою? Ех, як добре ж їм!
Невезуче санепідблагополуччя
«Дано мне тело. Что мне делать с ним, таким ненужным и таким моим?» — запитував поет, не озброєний знаннями про екологію людини. Як у світлі цієї науки нам, простим смертним, уникнути забруднення свого внутрішнього середовища, зберегти фізіологічні резерви організму? Як домагатися санепідблагополуччя в «даному тілі», яке, за великим рахунком, усе ж таки є невід’ємною частиною Природи?
Запитань безліч, і всі — для цікавих: що є межею якщо не комфортного, то бодай задовільного існування індивіда? Як ставитися до неоціненного дару — шкіри (у нас її від півтора до двох квадратних метрів!), яка непомітно, ненав’язливо забезпечує рецепцію теплових, холодових і тактильних подразнень? Вона ж — тепло- й газообмінник між нами та довкіллям.
Доведено, що шкіра — місце синтезу вітаміну Д, а чисті шкірні покрови захищають нас від проникнення мікроорганізмів. Недостатній догляд за ними супроводжується не лише утворенням летких сполук із поганим запахом, що примушує нас купувати парфуми й дезодоранти: за даними закордонних досліджень, зворотне всмоктування поту через шкірні покрови може навіть викликати інтоксикацію організму (чи не тут криються таємниці нерозпізнаних діагнозів?).
Мікроорганізми і грибки, проникаючи в забруднену шкіру, здатні викликати пітницю, дерматити, піодерміти, дермафітози. Дихання через забруднену шкіру знижується на 10—15 відсотків, що призводить до погіршення загального стану. Усього п’ять хвилин під душем — і зі шкіри видалено бруд, піт, жир, ороговілі й омертвілі клітини. Дріб’язкові, на перший погляд, гігієнічні заходи, а за ними — здоров’я і працездатність, збережені фізіологічні резерви організму, банальна радість тіла — як без неї?
Наш останній бастіон — державні санітарні лікарі: повноваження, якими вони наділені, дозволяють вважати пріоритетними ті чи інші заходи, спрямовані на охорону здоров’я населення. Але щось не чути їхніх голосів у законодавчому лісі, де рубають, а на нас тріски летять...