Сергій Шевчук |
Кілька днів тому до редакції зателефонував наш автор, доктор наук, професор. Одразу й не впізнала — так змінився його голос.
— Щось сталося? — вихопилось у мене.
— Та я з лікарні телефоную. Уже третій тиждень тут...
— І не набридло вам стільки відлежуватися? — знаючи його веселу вдачу, спробувала пожартувати.
Однак йому було явно не до жартів. Погодився лягти в стаціонар (до речі, не в рядову міську лікарню), за його висловом, задля обстеження й дрібного «ремонту», а тепер зовсім «забуксував». Коротше кажучи, залікували. Про свої лікарняні враження обіцяв розповісти згодом, коли принесе до газети статтю, з якою вийшла непередбачена затримка. На лікарняному ліжку прочитав публікацію «Мінздоров вважає, та хто йому вірить?» («ДТ», №7, 2002 р.). «Ви сто разів праві у своїх спостереженнях і висновках, — сказав мені. — Якби ще побачили все те, що я тут бачу...»
Ми вирішили продовжити тему, розпочату названою публікацією, в інтерв’ю з державним секретарем Міністерства охорони здоров’я С.ШЕВЧУКОМ.
— Сергію Володимировичу, дозвольте поцікавитися, вам часто доводиться звертатися по медичну допомогу?
— Не часто, але профілактичні огляди чи обстеження намагаюся робити більш-менш регулярно.
— Якої ви думки про стан охорони здоров’я сьогодні? Ще недавно його називали критичним, катастрофічним…
— Стан галузі потребує поліпшення і потребуватиме цього завжди. Не лише в Україні, а й у будь-якій іншій, більш розвинутій державі. Мабуть, немає такої країни, де б не нарікали на систему охорони здоров’я. Кожна людина, здебільшого в старшому віці, очікує від медиків гарантій його власного здоров’я і розчаровується, коли такі гарантії отримує не повною мірою.
— А стан здоров’я населення? Оптимізму останніми роками, на жаль, він не додає.
— В одній із попередніх публікацій ви висловили сумнів у достовірності статистичних даних МОЗ, тому я наведу оцінку Всесвітньої організації охорони здоров’я за 2000 рік. Досягнення охорони здоров’я тієї чи іншої країни ВООЗ оцінює за двома інтегрованими показниками. Перший — очікувана тривалість життя без інвалідності, тобто ймовірний період життя в стані, близькому до повного здоров’я. Для України цей показник становить приблизно 63 роки (58,5 — для чоловіків, 67,5 — для жінок). Серед країн СНД попереду лише Грузія, де довгожителів традиційно багато. Рейтингове місце України — 70-те серед 191 країни. Інший важливий показник стосується дитячого контингенту — це т. з. показник рівності (ймовірності) виживання дітей. Він вираховується на підставі демографічної інформації, аналізу стану новонароджених, даних про дитячу смертність тощо. За цим показником Україна посідає 47 позицію (із 191-ї). За минулий рік показник смертності немовлят дорівнював 11,21 на 1000 народжених живими, що є найкращим серед країн СНД. У порівнянні з 2000 роком він знизився на 5,9%.
Ви запитуєте про тенденції... Вони були б оптимістичнішими, коли б не дія негативних соціальних (бідність, безробіття, міграція) або ж техногенних чинників, на що медицина вплинути не в змозі.
— Скажіть, скільки разів на рік середньостатистичний житель України звертається до лікаря? Чому так ставлю питання? Від медиків не раз доводилося чути, що останніми роками до лікарень потрапляють дуже важкі хворі, з украй запущеними хворобами. Це свідчить, зокрема, про низький рівень первинної медичної допомоги. За даними соцопитувань, люди стали менше звертатися до лікарів.
— У ваше питання вкралася помилка. У стаціонари і мають потрапляти лише хворі із серйозною патологією, при цьому досягається інтенсифікація роботи лікарняного ліжка та раціональне використання коштів і кадрового ресурсу. Легкі та неускладнені випадки захворювань є прерогативою позалікарняних закладів. А скільки разів середньостатистичний житель України звертається до лікаря на рік — не секрет: у 2001 році рівно 10 разів. Люди, які дбають про своє здоров’я, звертаються частіше із профілактичною метою, легковажні, як ви висловились, — «з украй запущеними хворобами». Медики постійно попереджають, радять, рекомендують, але чи їх слухають? Як кажуть, здоров’я — гонорар мудрих.
— Ми в усьому — медицина не виняток — рівняємося на європейські стандарти. Раніше в нас було забагато лікарів (між іншим, хворих також) — їх скоротили, зменшилася кількість ліжок у стаціонарах (з 130 на 10 тисяч населення в 1991 році до 86,4 — в 2001-му). Рятуючи від фінансової скрути медицину, хворого кинули напризволяще. Дійшло до того, що село залишилося практично без медицини. Рівень здоров’я сільського населення нині гірше, ніж у містах. Що робиться для того, аби наблизити кваліфіковану медичну допомогу до сільського жителя?
— Це запитання можна розділити на два. По-перше, європейські стандарти варті того, аби до них прагнути, зокрема і щодо забезпеченості лікарняними ліжками. Адже кількість лікарів у нас не зменшилась, молодих спеціалістів медичні вузи випускають трохи більше за об’єктивну потребу. Інша річ, що концентрація фахівців у медицині нерівномірна. Можливо, ви підкажете, які мотиви у випускника їхати на роботу у віддалений населений пункт, де при мінімальній зарплаті немає шансів на отримання житла, чи хоча б пільг на комунальні послуги. Питання забезпеченості лікарями тієї чи іншої території сьогодні вирішується не стільки міністерством чи вузами, скільки місцевою владою. І можливості для цього є. Наприклад, після проведення земельної реформи у селян з’явився новий вид доходів — від оренди землі, що стала їм належати. Величина цього доходу за минулий рік склала приблизно 2 млрд. грн., у 2002 р. — прогнозується понад 3,5 млрд. Якщо нові власники землі зацікавлені не лише в агробізнесі, а й у санітарно-епідемічному благополуччі, здоров’ї громади, то і вони повинні замислитись над створенням належних умов життя і праці лікаря, а також вчителя, бібліотекаря. Адже саме сільську інтелігенцію позбавили права на землю. Отож перефразуючи слова одного американського президента, слід сказати: «Не питай, що зробила медицина для тебе, задумайся, що ти зробив для охорони здоров’я».
Щодо другої частини питання, то, як ви знаєте, Президент України нещодавно підписав указ «Про комплексні заходи щодо поліпшення медичного обслуговування сільського населення».
Наведу лише один приклад — у 2001 році відкрито 99 сільських лікарських амбулаторій. До 2006 року буде проведено реорганізацію ФАПів у сімейні лікарські амбулаторії у 1638 селах, де проживає понад 1000 чоловік. Розрахункова вартість оснащення кожної амбулаторії сімейної медицини складає 122 тис. грн. Яким чином виконати це завдання — про це, зокрема, йшлося на Всеукраїнській нараді медичних працівників сільської місцевості, що проходила цими днями на Полтавщині.
— Недавно затверджено міжгалузеву комплексну програму «Здоров’я нації». В черговий раз було запевнено, що взято добрий старт для реформ в охороні здоров’я. Одначе, скільки ми будемо стартувати? Майже десять років минуло відтоді, як було оголошено курс на реформування галузі. Складається навіть враження, що реформа стала самоціллю, при цьому інтереси пацієнта залишилися осторонь.
— Реформа — не самоціль, а вхідний квиток української медицини в XXI століття, не лише медики — а в першу чергу пацієнти зацікавлені в цьому найбільше. Програма «Здоров’я нації», затверджена у січні нинішнього року, є українським варіантом уже випробуваної системи ВООЗ для Європейського регіону «Здоров’я для всіх». Якщо стисло, то це план залучення ресурсів інших галузей економіки, народного господарства, можливостей місцевого самоврядування до виконання завдання збереження здоров’я громадян України. Цей стратегічний документ є і буде потрібним для суспільства незалежно від результатів майбутніх виборів.
— Зважаючи на останні укази і рішення керівництва держави на той факт, що фінансування галузі в останні два роки має позитивну динаміку, схоже, що охорона здоров’я здобула нарешті потужне лобі в верхніх ешелонах влади. У якому напрямі в подальшому у нас буде розвиватися система охорони здоров’я?
— Колись Р.Рейган пожартував, що уряд ніколи не створює ніяких проблем, він лише фінансує їх. Так і у нас було. Частка ВВП на охорону здоров’я складала 2,4—2,8%, що у 2—2,5 рази нижче, ніж у сусідів — Словаччини, Угорщини, Польщі. Згідно з даними ВООЗ, викладеними у доповіді про стан охорони здоров’я у світі в 2000 р., за показником витрат на душу населення Україна посідала 111 місце, а за іншим показником — «справедливість фінансового внеску» в медицину з боку держави — 140—141 місце. В останні два роки уряд щороку збільшує загальне фінансування охорони здоров’я на суму понад 1 млрд. грн. Це суттєво, хоча б тому, що дозволяє централізовано вирішувати ряд нагальних проблем, наприклад, придбання ліків для хворих на туберкульоз, діабет, окремі онкозахворювання, закупівлю ендопротезів, кардіостимуляторів, іншого цінного обладнання. Подальший розвиток охорони здоров’я можливий лише в напрямку, що дозволятиме адекватно фінансово забезпечувати галузь. Враховуючи обмеженість фінансових ресурсів держави та постійну практику економії витрат на охорону здоров’я, іншого шляху, ніж запровадження загальнообов’язкового соціального медичного страхування, не існує.
— У січні ц. р. у другому читанні прийнято Закон про обов’язкове соціальне медичне страхування. Напевне, в майбутньому це допоможе забезпечити нормальне функціонування охорони здоров’я, зменшити її залежність від бюджетного гаманця. Проте існує скепсис щодо ідеї створення і повноцінного функціонування страхового фонду. Хто оплатить нашу «безплатну» медицину? І коли, на вашу думку, реально може запрацювати механізм соціального медичного страхування?
— Скепсис — хороша річ, особливо коли немає права на помилку. Сім разів відміряємо, а тоді підійдемо до запровадження обов’язкового медичного страхування. Відбудеться це через півтора-два роки після прийняття закону. Цей час потрібен для накопичення коштів і розробки нової нормативної бази, зміни стилю і методів роботи медичних закладів та психології як тих, хто надає медичні послуги, так і тих, хто їх отримує.
— Операції, які потребують цінного устаткування, будуть доступні рядовим громадянам лише тоді, коли страховий фонд наповниться достатніми коштами. До того ж примусова медична страховка навряд чи відіб’є охоту у медперсоналу до хабарництва і різного роду поборів, що давно вже стало нормою в лікувальних установах.
— Хабарництво не може бути нормою ні в медичних закладах, ні серед чиновників, ні серед представників ЗМІ. Так само не може бути нормою і те, що мінімальна заробітна плата (яка у другому півріччі 2002 року становитиме 165 грн.) суттєво не відрізняється від зарплати лікаря, якому суспільство доручає рятувати найдорожче — життя людини.
Ви маєте рацію в іншому — бюджетна «підстраховка» попервах буде необхідна. Окремі функції, як, наприклад, попередження епідемій, завжди виконуватимуть державні органи, а не страхові компанії.
— Найбільш вразливі соціальні верстви — діти і люди похилого віку. Хто в майбутньому оплачуватиме їхній страховий поліс?
— Принцип солідарності медичного страхування означає, що здоровий платить за хворого, працездатний — за дітей і немічних.
— Щодо конкретних програм, яких фінансується чимало, зокрема, по боротьбі з туберкульозом. Водночас епідемію цього соціально небезпечного захворювання подолати не вдається. У колишньому СРСР існувала ефективна протитуберкульозна служба, яка останніми роками в занепаді, багато протитуберкульозних закладів було перепрофільовано. Відомо також, що ефективність лікування туберкульозу залежить значною мірою від повноцінного харчування хворого. Пам’ятаю випадок, коли недолікованих хворих масово виписували з стаціонару, оскільки не було чим їх годувати. Недавно МОЗ видано наказ щодо забезпечення належного харчування хворих на туберкульоз, і контроль за його виконанням покладено на вас.
— Подолання епідемії туберкульозу — справа не місяців, а років. З минулого року ні в лікарнях, ні в місцях позбавлення волі, де утримуються хворі, немає дефіциту протитуберкульозних ліків. Повноцінне харчування дійсно сприяє одужанню. Тому Кабінет міністрів України і прийняв відповідну постанову, якою передбачено збільшення видатків на харчування хворих у лікувальних закладах та протитуберкульозних санаторіях різних відомств. Попередній досвід боротьби з туберкульозом не забутий, а використовується нині. Зрозуміло, враховуючи сучасні можливості діагностики і терапії, його довелося модернізувати. До речі, після певних дискусій експерти Світового банку, який готовий надати Україні кошти для цієї справи, погодились з українською стратегією подолання туберкульозу.
— 2002-й оголошено в Україні Роком боротьби зі СНІДом. Що, на вашу думку, реально можна зробити уже найближчим часом, аби запобігти поширенню цієї смертельної інфекції?
— Ефективними можуть бути лише засоби профілактики. Комплексні засоби. Медики охоплюють лише 15—20% усіх можливих запобіжних заходів. Тому це справа кожного свідомого громадянина і кожної інституції. Щодо Міністерства охорони здоров’я, то його діяльність у цьому питанні належно оцінена в міжнародному співтоваристві. Україна представлена в правлінні Глобального фонду боротьби зі СНІДом і 22 країни довірили їй відстоювати спільні інтереси держав СНД, Центральної і Східної Європи.
Впевнений, що це дозволить вишукати додаткові кошти для попередження ВІЛ-загрози серед підростаючого покоління і водночас значно здешевити лікування хворих на СНІД.
— Оснащеність більшості наших лікувальних установ, м’яко кажучи, залишає бажати кращого. Коштів на це останніми роками з бюджету не виділялося. Чи сталися якісь зміни на краще у цьому напрямі?
— У бюджеті 2002 р. вперше передбачено значні кошти на переоснащення центральних районних лікарень (ЦРЛ) та сільських амбулаторій новою медичною технікою, переважно вітчизняного виробництва. За попередніми оцінками, їх буде досить для модернізації приблизно 100 ЦРЛ та створення 20 пересувних діагностичних центрів. Звичайно, у разі збереження існуючих позитивних зрушень в економіці і стабільності в державі.
— Попри все медицина залишається монополією держави, можливо, останнім форпостом соціальних гарантій для нашого збіднілого у своїй масі народу. Очевидно, що «справжні реформи», пов’язані з роздержавленням галузі, ще попереду, хоча процес уже пішов…Залишається тільки спрямувати його у правове річище. Певне, з цією метою МОЗ готує пропозиції щодо змін в Основах законодавства з питань охорони здоров’я?
— Основи законодавства про охорону здоров’я прийняті у 1992 р. і давно потребують змін. Але ці зміни втрачають сенс без внесення змін до ст. 49 Конституції України та ряду інших законодавчих актів. Конституційний суд ось уже майже рік, незважаючи на запит групи народних депутатів України, не висловлює своєї точки зору щодо тлумачення поняття безплатної медицини, продекларованої у чинній Конституції.
Вимога надання безоплатної медичної допомоги занесена у відповідну статтю нового Кримінального кодексу України. Тобто має місце старий як світ конфлікт бажаного і можливого. Комплексно врегулювати законодавчо цю проблему доведеться парламенту нового скликання разом із МОЗ та економічним блоком уряду.
— Крім лікувальних установ, передбачається також роздержавлення амбулаторно-поліклінічної мережі. Чи не призведе це до того, про що з таким занепокоєнням і з властивою йому іронією сказав з трибуни Всеукраїнського з’їзду медичних працівників покійний академік Фролькіс? Маю на увазі його фразу щодо «кастрації медицини». З точки зору медиків, це дуже влучна аналогія того, що може спіткати охорону здоров’я, якщо її охопить приватизаційна лихоманка.
— Колись засоби масової інформації теж були державними. Роздержавлення не призвело до «кастрації» чи то, правильніше, «стерилізації» журналістики. Не переймайтесь, конкурентне середовище у сфері медичних послуг відразу зробить найбільш застосованими у лікувальній практиці ефективні медичні технології.
— Мені здається, що питання це суперечливе і неоднозначне. Однак це тема окремої розмови. Наразі хотілося б поцікавитися: яка з існуючих у світі моделей охорони здоров’я вам найбільше імпонує і може слугувати для нас певною мірою зразком при подальшому реформуванні галузі?
— Не хотів би фантазувати. Медицина не якась абстрактна сфера, а галузь, що тісно переплетена із соціально-економічними реаліями України. Моделювати доводиться в дуже вузьких припустимих межах.
Задивлятись на закордонні успіхи можна, але це непродуктивне заняття. Краще поширити набутий позитивний досвід окремих медичних закладів та регіонів України, що і здійснює МОЗ.
— Можливо, це суб’єктивне враження, однак підмічено багатьма. Радикальних реформ зазнала поки не галузь, а лише Міністерство охорони здоров’я: введено аж дві посади першого заступника державного секретаря (і три заступники), у надрах міністерства створено окремий департамент та інші структури. Однак по суті своїй Мінздоров’я залишається відомством, яке реально не має важелів впливу на ситуацію (існуюча колись «вертикаль» зруйнована, а інших механізмів не напрацьовано). Приміром, міністр не може вплинути на начальника облуправління, який у чомусь завинив, оскільки той підпорядкований голові облдержадміністрації. Ви вважаєте, це нормально?
— Перші зміни і повинні відбутись у системі управління, а не в низових структурах. Лікувальна робота та санітарно-протиепідемічна діяльність — це два взаємодоповнюючі механізми впливу на суспільне здоров’я. Відповідно до цього визначено і розподіл обов’язків між двома першими заступниками. Штатний розклад МОЗ України у п’ять разів менший, аніж, наприклад, відповідного міністерства Туреччини.
Загальна ж оцінка медицини, як і інших соціальних сфер, не може бути однозначною. Хто як оцінює — залежить від багатьох причин, не останню роль відіграють вікові характеристики. З чим не можна погодитись, так це із спробою використати проблему здоров’я людей у вузьких корпоративних, політичних чи інших інтересах. Це сумнівний зиск.
Сьогодні про медицину і страждання людей згадують політики лівих, демократичних, кольорових, з усіма приставками, партій. Після виборів думки значної частини політиків переключаться на інші справи, зокрема на санаторно-курортну сферу. Медики мусять бути психологами, і все розуміють. Вони терпляче роблять свою справу самотужки нагостреним скальпелем і добрим словом, коли немає інших можливостей.
Зруйнована вертикаль влади та традиційні «каральні» важелі впливу — це звучить як відголос минулої системи. Ваша газета досить часто висвітлює значимість громадянського суспільства і місцевого самоврядування. Територіальні громади міст і сіл, представницькі органи як виразники їхніх спільних інтересів повинні, не очікуючи вказівок із столичних міністерств, розробляти, затверджувати власні програми соціального, економічного розвитку регіонів, зокрема і в сфері охорони здоров’я, добиватись їх реалізації, задля здоров’я для всіх.
— Ви, безумовно, маєте рацію. Однак, як відомо, поки травичка підросте...