Про які лише подарунки не мріє малеча, та, власне, й дорослі, у новорічні і Різдвяні свята! На малюнках, які діти адресують Дідові Морозові, багато різного -- машинки і ляльки, смартфони й ноутбуки, гарний одяг і навіть собачки. А в тих родинах, де батько, брат чи дідусь воюють у зоні АТО, понад усе чекають їх повернення. Діти малюють своїх героїв не лише з автоматами в руках чи поруч із танками, а й на милицях, із перебинтованими руками-ногами, прохаючи Діда Мороза, щоб тато швидше одужав і повернувся додому.
Важко дорослим щодня пояснювати синові або доньці, чому тато, який потрапив до госпіталю кілька місяців тому, ще й досі не виписався. Вони й самі не здогадувалися, який складний шлях мусить пройти поранений, щоб відновити своє здоров'я. Зупинити кровотечу, залікувати рани - лише половина справи. Значно складніше поставити бійця на ноги, зробити все для того, аби він, попри тяжкі травми чи ампутацію, мав максимально можливу якість життя.
Протягом 2014 р. реабілітацію змогли організувати лише для півтори сотні бійців АТО. Медична служба Збройних сил України та інших силових відомств і Мінздоров'я не мали тоді ні відповідних ресурсів, ні програм, ні фінансування для організації цього процесу. Добре, що проблему поставили серед пріоритетних. Підсумки 2015 р. свідчать: спільними зусиллями вдалося зрушити це питання з мертвої точки і добитися хороших (зважаючи на ситуацію в країні) результатів. Протягом року пройшли реабілітацію близько 7 тис. поранених, включно з бійцями ЗСУ, Нацгвардії та добровольців, які, не чекаючи повісток, поїхали в зону АТО.
Щиро кажучи, величезна заслуга в цьому волонтерських організацій. Серед тих, кому завдячують допомогою і підтримкою поранені та їхні родини, - тисячі лікарів, психологів, науковців, фахівців з арт-терапії, реабілітологів, фітотерапевтів, людей різних спеціальностей, які не могли залишатися байдужими. Активно підключилися Київський і Львівський університети фізичної культури, клініки Інституту праці та Інституту травматології Академії медичних наук, ціла низка професійних асоціацій, що об'єднують медиків різного профілю.
Ліжковий фонд для реабілітації маємо солідний - майже півтори тисячі у закладах Міністерства оборони, 8 тис. у госпіталях ветеранів війни, плюс кілька сотень у медичних закладах МОЗ та в санаторіях. Але все це було (та подекуди й залишається) орієнтованим на умови мирного життя. Для того, щоб тут допомагати пораненим у боях, потрібно багато що змінювати - облаштовувати пандуси й переплановувати приміщення, завозити спеціальні меблі, обладнання, ліки, різноманітні медичні засоби тощо.
За словами полковника медичної служби професора Всеволода Стеблюка, "велику допомогу реабілітаційним відділенням надають і наші волонтерські організації, і діаспора. Всіх не перелічити! Це волонтерська група "Крила ангела", Український католицький університет, Конгрес українців Канади, десятки інших об'єднань із різних країн світу. Ліга українок Канади, яка підтримує проект "Ангели - хоронителі України", опікується центром психофізичної реабілітації в Ірпінському госпіталі, небайдужі з Global friend of Ukraine допомагають облаштувати кабінет психотерапії в Пущі-Водиці. Спільними зусиллями у Львівському госпіталі створено центр нейрореабілітації, який відповідає міжнародним стандартам.
Часто кажуть, що приватні реабілітаційні центри працюють набагато ефективніше. І це правда. Але за добу перебування в такому центрі поранений повинен заплатити понад 1000 грн. У нас бували випадки, коли доводилося забирати бійців із приватних центрів, бо фінансові проблеми завдавали їм додаткових психологічних травм.
Вихід можна знайти навіть у дуже складних ситуаціях. Національна академія медичних наук виділила майже 800 ліжок для бійців АТО, скільки до них зверталися - жодного разу не відмовили! Там врятували багатьох поранених, яких вважали безнадійними. Бійці отримують не лише лікування, а й високопрофесійну реабілітацію в Інститутах травматології, нейрохірургії тощо.
Ми постійно тримаємо зв'язок із віце-президентом АМН, відомим нейрохірургом В. Цимбалюком, який часто консультує поранених у госпіталях, у складних випадках він направляє бійців у клініку реконструктивного лікування Інституту нейрохірургії, де роблять унікальні операції".
Складнощі часто виникають тому, що в умовах гібридної війни поранені не можуть отримувати медичну допомогу вчасно і в належному обсязі. У госпіталях їх рятують - виймають кулі, заживлюють рани й виписують. Що робити молодому, ще вчора активному, по-бойовому налаштованому чоловікові, який сьогодні почувається безпомічним, бо йому відмовили руки-ноги?
"Вогнепальні поранення завжди мають віддалені наслідки, - пояснює академік Віталій Цимбалюк. - Багато бійців після видалення осколків не можуть рухати рукою чи ногою, бо в них пошкоджені нерви. Таких пацієнтів ми намагаємося забрати в нашу клініку, де їм під мікроскопом зшивають нерви, допомагають позбутися больового синдрому, працюють доти, доки не відновляться функції кінцівок.
Клініка використовує багато методик і технологій для відновлення периферичної нервової системи. Створено сучасні електростимуюючі системи, які підключаються на тривалий час, пацієнт живе з ними роками, забуваючи про їх наявність. Електростимулятори допомагають при травмах периферичних нервів, спинного мозку, кінцівок, при больових синдромах, спазмах і т.д. Вітчизняні системи коштують удвічі-втричі дешевше, ніж закордонні аналоги, що робить їх доступними для поранених бійців.
Як нейрохірург хочу наголосити: пацієнта, якому необхідна нейрохірургічна допомога, може врятувати від смерті та інвалідності виконання двох умов - невідкладна медична допомога (зупинення кровотечі й накладення антисептичної пов'язки) та негайна госпіталізація до нейрохірургічного закладу. Держава мусить терміново розвивати санітарну авіацію, яка забезпечує своєчасну доставку поранених у спеціалізовані медичні заклади.
В академічних клініках рятують нашу молодь із тяжкими травмами кінцівок, ушкодженнями магістральних судин, іншими складними пораненнями. За рік, що минув, наші лікарі надали високоспеціалізовану допомогу майже тисячі поранених бійців. Наступним етапом до повного їх одужання має бути повноцінна реабілітація".
Система реабілітації в Україні, попри всі обставини, - розвивається. Особливо це помітно, коли порівнювати сьогоднішній стан із тим, який був рік тому. Досвід розвинених країн свідчить, що навіть складна операція коштує набагато менше, ніж реабілітація. Щоб вона пройшла успішно, на одного пацієнта повинно припадати 1.5 ставки спеціаліста реабілітаційного центру. Кадрове питання - це окрема проблема. Прискорити процес становлення системи міг би відповідний закон про реабілітацію поранених, проект якого, на жаль, десь загубився у надрах парламенту.