Вагітність жінку не прикрашає. Вона її одухотворяє. І хто скаже, який із двох станів жінці більше личить? Можливо, поки животик не зробив таємне явним, жінка мала інакший вигляд, у вічі впадали інші її переваги. Але вагітність пішла на користь. А щасливі татусі, незалежно від того, для кого вони придумали ім’я — для хлопчика чи для дівчинки, — раді будь-якому результатові.
Не мати веліла — сама захотіла
У пологовому будинку породілей по прибутті «фільтрують». Вирішують, у яке з трьох відділень відправити. Практично одного погляду спеціаліста достатньо, щоб визначити: мають бути звичайні чи ускладнені пологи. Плюс уважне ознайомлення з документацією. Деякі майбутні мами лежали у нас «на зберіганні», і не по одному разу. В обов’язковому порядку беруться аналізи. Зокрема й для того, щоб убезпечити мешканок інших палат від інфекцій, якщо їх раптом буде виявлено.
Татусі з нетерпінням чекають, кого їм подарує доля. Навіть коли знають заздалегідь, а тепер це не секрет — дівчинка чи хлопчик має народитися, — вони передусім запитують у тебе: «Хто?» А вже потім — про самопочуття дружини. Останнє запитання лунає з-під стелі — стрибають від радості. А ти дивишся, і сама готова повторити його «танок». Кілька хвилин тому тримала в руках живу грудочку і тепер дивуєшся: треба ж — ті ж самі риси обличчя у батьків. З ходу і не визначиш, на кого більше схожа. Але батькові дуже до душі чути, що маля — повна його копія.
Крик немовляти сповіщає щасливим дзвіночком про закінчення маминих мук, про початок нового життя. Хоча дитинча кричить не так для того, щоб привернути до себе увагу, як від болю. Легені розпрямляються, починають працювати і посилають у мозок інформацію, що з ними, з легенями, усе гаразд — болять. А якщо болять, отже вдихають і видихають повітря, заступили на довічне чергування. Інших сигналів, окрім больових, наші нерви не посилають, не навчені.
Збоку, напевно, видається, що новонароджені кричать однаково. І що схожі одне на одного, як краплі води. А ось і ні! Овал обличчя, брови, носик, гримаси — усе різне. А найголовніше — голос. Тут уже нізащо не сплутати.
Останніми роками в пологових будинках стали з’являтися різні нововведення. Нарешті, давно час. Та ж таки велика пластмасова куля, яку породіллі пропонують притиснути до себе руками й ногами. Просте пристосування, а налаштовує, ніби загнуздує, м’язи, які братимуть участь в акті дітородіння.
І ще одне нововведення імпортується до нас із дуже благополучних країн. Тамтешні психологи запевняють, що присутність батька дитини при пологах, його підтримка, зміцнює і цементує подружні узи, змушує чоловіка співпереживати, відчути, як це — бути жінкою... Мені здається, що представників сильної статі настільки втаємничувати у святая святих жіночої половини не так уже і безпечно. Не виключено, що громадянина з розвиненою уявою побачене в пологовому залі може прибити. А усвідомлення того, що в муках рідної істоти почасти й ти винен, може остаточно добити. І перетворити завидного чолов’ягу на млявого імпотента.
У популярної свого часу в нашій країні польської письменниці є гумореска про те, як вона народжувала у присутності чоловіка. Протягом усієї розповіді героїня оповідання, щоб абстрагуватися від неминучих страждань, спостерігає за реакцією свого благовірного. Спочатку він почервонів, потім пополотнів, потім пропалив сигаретою штани і сорочку, сів на власний капелюх, проковтнув носову хустку, розбив чолом лампочку в люстрі... Зрештою, обпалений і закривавлений чоловік знепритомнів і впав. У цей момент породіллі повідомили, що в них із чоловіком народився син...
Упевнена, далеко не завжди дорогі та рідні тобі люди мусять перебувати з тобою поруч. Маю на увазі ті випадки, коли вони нічим не можуть тобі допомогти. Краще вже зовсім не потрапляти на очі. Потім, після операції з реанімацією, їхні співчуття і жалісливість знадобляться і будуть дуже доречними. А поки що зайві глядачі ні до чого. Пологовий зал або операційна — не естрада і не стадіон. Тут потрібні професіонали, їхній досвід, їхнє знання.
Довелося мені народжувати у «своєму» пологовому залі. У невеличке приміщення напхалися медсестри й лікарі з усіх трьох поверхів. Переживати за мене, виявити до мене увагу. Розуміла, вони не чужі мені люди. І я їм. Зріднилися за стільки років. Але, слово честі, мені було б легше, якби вони виявили солідарність не під час, а після...
Прийняла на той час на свої руки понад тисячу немовлят. Тож не з книг знала, як то воно — народжувати. Скажімо так, це складний процес. Хоча, хоча... Якось трапилася на очі розповідь про одну зі старовинних дворянських родин у Російській імперії. Уявіть, вечір, садиба у вогнях. Багато гостей. Господиня дому була на останніх днях. Чекала чи то дев’яту, чи то десяту дитину. Вже в чому в чому, а в дітях простий люд і дворяни з купцями собі не відмовляли. Мадам сидить і грає з дорослими гостями в карти. Раптом задумалася, помацала живіт, перепросила і пішла у свої покої. Незабаром гості вітали главу сімейства з народженням дочки, а там до них вийшла головний співавтор торжества. І, наче нічого й не було, продовжила гру.
За таким сценарієм усе, напевно, й відбувалося. Народжувати теж треба вчитися. А коли цю справу, даруйте за фривольність порівняння, «поставлено на потік», то треба вже бути зовсім бездарною ученицею, щоб не опанувати мистецтво пологів досконало і щоб не звести до мінімуму супутні неприємності.
Це до того, що повторні пологи проходять легше. Як правило. Дуже жаль, що наважуються на них дедалі менше моїх сучасниць. За винятком певної категорії дам, яким саме й варто було б рекомендувати утриматися, зупинитися й роззирнутися. З огляду на цілий букет хвороб, серед яких алкоголізм — чи не найбезневинніша недуга. Плюс неперебірливість у виборі партнерів.
У пам’ятку одне з чергувань. Привезли таку матусю. Помити, переодягти в чисте не встигли, як вона зробила восьме за ліком дитинча. Старшенькі — давно в інтернаті, через позбавлення материнства. Той день був узагалі якийсь химерний. Двома годинами раніше так само розродилася ще одна шукачка пригод. Шостою дитиною. Заходжу в палату. Обидві породіллі сидять на ліжках одна навпроти одної, верескливо матюкаються і курять. Як вони примудрилися пронести з собою сигарети — втямити не можу.
Плодючість таких дам не підвищує «середньої температури по госпіталю». Вона падає і падає. Або зростає. Тут уже як подивитися. У тому сенсі, що з роками кількість ускладнених пологів невпинно збільшується. Згодна, не можна робити висновків на підставі одного пологового будинку. Але я ж прийняла у свої руки майже шість тисяч немовлят. Стільки разів натужувалася разом із мамами, стільки разів раділа розродженню. Так, здається, говорили в неквапливому дев’ятнадцятому столітті. І тому можу якщо не стверджувати, то хоча б свідчити: жінки народжують дедалі тяжче.
Прокрустове ложе стандартів
У рідному пологовому залі хоч за що візьмися — меблі, пристосування тощо — все виготовлене для зручності медперсоналу. Потреби майбутньої матері і дитини, задля яких, власне, існує заклад, відсунуті на другий план. Але породіллі — особи аж ніяк не сторонні. Результат залежить спочатку від них, а потім уже від акушерок та лікарів. Тобто і про зручність пацієнток варто думати обов’язково. Хай не так, як піклуються про своїх клієнтів менеджери зі збуту автомобілів, наввипередки пропонуючи покупцям крісла біля керма одне «ергономічніше» за інше. Але хоч щось. Розвиваючи порівняння, скажу, що в наших пологових будинках досі використовуються сидіння для породілей на зразок тих, які було заведено встановлювати в кабінах тракторів перших радянських марок.
Погодимось без подальших дебатів, що породіллі важливо почуватися в пологовому залі комфортно. Не довелося бувати в пологових закладах за межами своєї Батьківщини, однак дедалі частіше підозрюю, що їхні господарі не відстають від промисловців та інших підприємців у сенсі турботи про зручності споживача. Інакше чого б це дружини та дочки «нових росіян» і не менше — «нових українців» воліли народжувати спадкоємців за кордоном. І не соромляться оповіщати про це співвітчизників. Як недавно це зробив популярний телеведучий, який аж променився радістю від того, що його напарниця по репортажах на зло рідному хутору народила дочку у вічному місті Римі.
Втім, не лише дружини міністрів, дочки президентів та естрадні діви пристосувалися народжувати подалі від рідних пенатів. Туди ж позирають і грошові мішки трохи меншого калібру. Вони цілком упевнені: чим більше викладеш грошей, тим більше гарантії. Як при купівлі автомобіля: чим дорожчий, тим зручніший і надійніший. І ще самолюбство потішає камінчик, закладений у фундамент майбутнього. Мовляв, хтозна як повернеться, а запис у метриці про місце народження — Париж, Нью-Йорк, Лондон чи Женева — не зашкодить.
Доводилося читати — знову даруйте за паралель з автомобілями, — що, залежно від запитів замовника, від його зросту й ваги, автобудівні фірми готові наростити педалі, опустити чи підняти днище тощо. Крісло і кермо кожен водій у сучасних автомобілях давно сам регулює під себе. А зайдіть у наш пологовий зал. Там, як правило, і далі править бал його величність стандарт. Усе розраховано на усереднену породіллю. Пологовий зал чимось скидається на спальний вагон. Хіба що замість койок калібру 180 см тут містяться їхні прямі родички, іменовані гінекологічними ліжками. У примусовому порядку породілей змушують на стандартній койці прибирати стандартну позу. А сумісні вони (койка і поза) з анатомічною будовою пацієнтки чи не стикуються, МОЗівських чиновників аж ніяк не обходить. Вони переймаються лише тим, щоб підвідомчому персоналові в особі акушерки і гінеколога було зручно приймати пологи.
Одного разу народжувала у нас жінка з Татарії. У неї це були другі пологи чи навіть треті. Жінка досвідчена і чудово знала, як і в якій позі їй зручніше. Наполягла на своєму. Воліла, як сказав боєць Сухов у «Білому сонці пустелі», трошки помучитися, але народити напевно. Її і так, і сяк вкладали, а вона все одно підводилася і сідала навпочіпки. Примовляла: «Вимагаєте на ліжку, можу й на ліжку, але тільки навпочіпки».
Москва, як мовиться, не відразу будувалася. З чогось треба починати. Якби мене запитали — з чого, я б назвала скасування стандартного ложа для породілей, перехід на суворо індивідуальні пози і на кілька видів лікарняних меблів. Акушерка з лікарем побурчать-побурчать (адже звикли до стандарту) і пристосуються. Медики — не так професія, як поклик душі. Байдужі до чужого болю в цьому середовищі не приживаються. Зате люди, народжені в умовах поваги до своєї особистості, з пелюшок відчують, як це добре, коли тебе не принижують крижаним подихом стандартів. А там дивися, вони зрозуміють, що в дитсадку, школі, інституті з технікумами і на роботі у них є не лише обов’язки, а й права.
Примітка. Повністю нотатки акушерки Ольги Миколаївни Шевцової будуть опубліковані в одному з найближчих номерів журналу «Радуга».