Щодня ми користуємося громадським транспортом або авто. Ніхто не замислюється над тим, хто і в якому стані кермує сьогодні транспортним засобом. Може, тому, що нам важко уявити за кермом машини нетверезу людину. Причому таку, від котрої не тхне алкоголем і яка зовні цілком адекватна. Страшно навіть подумати, що за кермом транспортного засобу може бути наркоман. На жаль, це реальність. І, що найжахливіше, — відбувається це з нашої мовчазної згоди.
Нещодавно в одному з журналів розгорнулася дискусія про плюси і мінуси так званої замісної терапії для наркозалежних. Стаття починається з розповіді молодої журналістки Анастасії про те, як якийсь симпатичний хлопець Славко зустрів її на виході зі станції метро «Дарниця» і повіз своїм авто в наркологічну клініку, яка міститься на вулиці Красноткацькій.
Скажу чесно: кров захолола в жилах, коли прочитав ці рядки. Адже там, куди Славко, «зразково-показовий клієнт замісної терапії», повіз дівчину, він щоранку отримує таблетку бупренорфіну, як і інші пацієнти цієї установи. Бупренорфін і метадон, із допомогою яких медпрацівники «лікують» наркоманію, — важкі синтетичні наркотики. Отже, Анастасія їхала в машині, яку вела людина, котра перебуває в активній залежності від наркотику.
Славко розповідав журналістці, що в нього завдяки такій «терапії» тепер є своя фірма, він успішний і керує колективом із 16 осіб. Це неправда. Бо симпатичний Славко — наркоман, і він, як усі наркомани, симпатично бреше. Насамперед собі, потім — решті.
Звичайно, цей хлопець чудово знає: щоб «зіскочити» з наркотиків, треба пройти довгий і складний шлях реабілітації, перевиховати самого себе, стати іншою людиною. А навіщо? Коли можна безкоштовно щодня отримувати наркотики від держави, яка таким чином піклується про наркозалежних. Гуманно, нічого не скажеш. Славко вибрав наркотики.
Але ми, дорослі і тверезі, розумні й досвідчені. Як ми могли допустити, аби наркомани сиділи за кермом, та ще й дурили нам голови казками про свою адаптацію в суспільстві?! У цьому питанні треба чітко розставити акценти: доки людина вживає наркотик, про жодну адаптацію не може бути й мови. Це — аксіома.
Смію так категорично стверджувати, бо 12 років тому подолав проблему наркоманії у своїй сім’ї. Але перед цим, як і багато інших батьків, пройшов усі кола пекла — прогнилу й неспроможну наркологію, яка заробляє на цій проблемі гроші і відправляє своїх пацієнтів на цвинтар, шарлатанів-цілителів, які пропонують чарівну таблетку, котрої немає в природі, — і досить близько познайомився з усіма «принадами» замісної терапії. Переживши весь цей жах, я й мої однодумці об’єдналися в громадську організацію, аби розповісти людям правду про наркоманію і допомогти іншим.
Офіційно важкі синтетичні наркотики бупренорфін і метадон, що видаються учасникам програми замісної терапії, наказом МОЗ торік у квітні були внесені до Національного переліку основних лікарських препаратів і виробів медичного призначення. Це — злочин, точніше — тільки частина його. Така витончена хитрість наркологів ставить за мету забити баки широкій громадськості і з легкістю обдурити батьків наркоманів, які погодилися «лікувати» їх із допомогою іншого, «хорошого» наркотику і стали учасниками цієї програми. У деяких країнах замісну терапію проводять героїном. Ця назва, напевно, багатьох стримала б. Але метадон і бупренорфін ще сильніші наркотики, ніж героїн, із котрих «зіскочити» неможливо!
Проте навіть внесення цих важких наркотиків до списку лікарських препаратів не рятує їх споживачів від відповідальності. Адже той, хто перебуває за кермом, згідно із законом, може користуватися тільки ліками, які є в аптечці автомобіля. Вживання ж інших лікарських препаратів — порушення ст. 130 Адміністративного кодексу. Отже, зразково-показовий Славко щодня порушує закон. І, на жаль, не тільки він.
Ті, хто злочинно «протягнув» замісну терапію в Україну, і ті, хто схвально натиснув кнопки, не подумали, що це рішення, прийняте без широкого обговорення в суспільстві і в середовищі фахівців, торкнеться і їх теж. Проте щоденні новини, які починаються повідомленнями про ДТП, — підтвердження цього. Наркоманія давно уразила сім’ї людей заможних, у тому числі й народних обранців.
Наркомани — брехуни по суті. А всі інші? Як можна було впроваджувати програму замісної терапії в Україні, не розробивши при цьому правил поведінки її учасників у соціумі? У тій-таки Польщі, яка краще за інші європейські країни вирішує проблему наркоманії, учасників замісної терапії близько 800. Вони чітко знають, що сідати за кермо після прийому легального наркотику заборонено, про що підписують відповідний документ.
В Україні сьогодні учасниками програм замісної терапії є п’ять тисяч осіб. Тільки в Києві та Київській області їх близько 700, у Криму — 600. Хто може відповісти, скільки з них водять автомобілі?
Торік у грудні державтоінспекція Криму провела спецоперацію, під час якої за три тижні було затримано 111 наркоманів за кермом. Чи були серед них учасники замісної терапії, теж невідомо.
Хто готовий свідомо сісти в машину до людини, котра зранку вже «прийняла»? Хто згоден їхати в маршрутці, водієм якої працевлаштувався учасник замісної терапії? Тим часом це — не припущення, а реальність.
Ось уже другий місяць не змовкає телефон гарячої лінії нашого батьківського комітету боротьби з наркотиками. Зневірені матері (вони телефонують частіше, ніж батьки), які по 10—15 років безуспішно тягають своїх дітей по наркологах та психлікарнях, звертаються до нас як до останньої інстанції по допомогу. Їхні зізнання про те, що діти-наркомани працюють водіями маршруток, таксі та іншого транспорту, просто шокують. Жінка із Запоріжжя розповіла, що її чоловік-наркоман керує тепловозом.
І це тільки початок. Адже торік 10 листопада міністр охорони здоров’я Князевич підписав наказ №823 про розширення програми замісної терапії на всю територію України. За планами МОЗ, будуть «підсаджені» на легальний наркотик найближчим часом уже 60 тисяч українців. Ось тільки як «хрещені батьки» замісної терапії їздитимуть дорогами самі і з яким серцем роблять це тепер? Адже наші учасники замісної терапії, на відміну від поляків, жодних паперів щодо керування транспортним засобом не підписують. Головна вимога до них — не пропускати «лікування», влаштуватися на роботу й не виносити наркотики.
До речі, факти появи метадону на чорному ринку, про що ми попереджали державні органи, вже фіксують правоохоронні органи в багатьох регіонах України. Тільки в Миколаївській області за час впровадження програми замісної терапії було зареєстровано близько десяти випадків винесення метадону з лікувальних установ з метою вживання і два випадки — для продажу.
І головне. Хоч як гірко це стверджувати, багато учасників замісної терапії залишаться наркоманами назавжди. Батьки перестали боротися за їхнє життя і позбавили шансу позбутися наркозалежності. Це їхній вибір. Але інша частина суспільства повинна сказати своє слово і конкретними діями добитися, щоб наркомани не сиділи за кермом.
Коментар фахівця
Репліки на тему наркотиків, які спорадично з’являються в українських мас-медіа, як правило, містять більше емоцій, ніж інформації. Жаль, дуже жаль, оскільки ця проблема в Україні не втрачає своєї гостроти. На майже 46 мільйонів людей, включно з немовлятами та літніми людьми, — півтора мільйона наркозалежних. Десятки, сотні тисяч юнаків і дівчат, не встигнувши спробувати нормального життя, ідуть на цвинтарі.
Держава мовчить. Наче цієї проблеми й немає. У країні не велася й не ведеться продумана реалістична соціальна політика (у цьому сенсі існування Міністерства соціальної політики не повинне обманювати, політика створюється не в міністерствах, для цього є законодавці). «Молодіжне» міністерство, до чиїх функцій входить компетентний супровід цієї трагічної проблеми, воліє займатися футболом. До речі, виключно професійним футболом, ігноруючи потреби тисяч і тисяч українських хлоп’ят, які вимушено заміщають свій смуток і непотрібність веселим наркотичним кайфом. А силові структури цієї ж держави спокійно і безкарно дахують наркобізнес.
Лікарі? Так, вони безсилі. Навіть найкращі з них. Ліків від наркозалежності немає. І Нобелівських премій за медичне вирішення цієї страшної інтернаціональної проблеми немає. До речі, далеко не всі наші лікарі-наркологи — такі вже прибічники горезвісних метадонових програм. Але... мовчать, оскільки мусять виконувати (чи імітувати, це вже питання совісті) розпорядження Мінздоров’я.
Кілька років тому, скориставшись своїм становищем в українському відділенні фонду Сороса, я організував приїзд до Києва шановного американського професора, глибокого знавця проблеми (у колі менеджерів фонду його називають «Містер Метадон»). Він виступав у Києві, давав інтерв’ю. І жодного разу не сказав, що метадон, як і всі інші методи замісної терапії, — панацея. Замісній терапії має передувати соціально-психологічна реабілітація — такі були його слова.
Не хочу вдаватися у професійні деталі, в подробиці. За частоколом спеціальних термінів легко здійснювати брудні спекуляції. Українське суспільство мусить знати: воно — у небезпеці. Тому що постійне ігнорування державою цієї проблеми призводить до її розширення, посилення. Наркобізнес, в усіх його специфічних підвидах, став значною частиною української тіньової економіки. Він, наркобізнес, диктує державі все, що вважає корисним і необхідним для себе. Так звана замісна терапія в українському виконанні дедалі помітніше стає частиною цього національного наркобізнесу. Легальною його частиною.
У 2002 році з моєї ініціативи в Україні була написана й видана книжка «Наркобізнес та національна безпека». Автор — Ігор Гриненко, досить компетентний офіцер СБУ, реальний знавець цієї проблеми. Слід зауважити, що народження книжки відбувалося непросто, істотну моральну й адміністративну підтримку автору надав Володимир Ілліч Пристайко, тоді — заступник голови СБУ. Отож, презентація книжки (втім, як і її зміст) була відверто нецікава журналістам. Упевнений, із цього все й починається...
Семен ГЛУЗМАН