Дуже часто мене просили покинути заклад, тому що моя присутність могла «погіршити атмосферу». Мандруючи на поїзді, мені траплялося їздити в багажних вагонах, серед мішків із листами, велосипедів і сільськогосподарських тварин. Мене часто не пускали в ресторани й нічні клуби з міркувань «безпеки» або ж мене пускали тільки тоді, коли там більше нікого не було. Причина — те, що я пересуваюся в кріслі-візку. Вже понад тридцять років, із того самого часу, коли в чотирирічному віці я потрапив в автомобільну катастрофу.
Мій досвід — ніщо в порівнянні з проблемами інших 650 мільйонів інвалідів, які живуть в усьому світі, від котрих часто відвертаються родичі й які піддаються остракізму в суспільстві. У більшості з них немає коштів для здобуття освіти, практично немає шансів знайти роботу, повноцінно брати участь у житті суспільства. Маючи мінімум можливостей для самозабезпечення, вони змушені існувати на узбіччі життя, непомітні й забуті.
Інвалідів досі найчастіше розглядають, у ліпшому разі, як джерело клопоту, а в гіршому — як тягар. Негативне ставлення залишається найбільшою перешкодою до того, щоб інваліди були прийняті в суспільстві. Дві третини країн досі не прийняли антидискримінаційне законодавство.
Щоб ставлення до інвалідів змінилося, потрібен час. Проте цей процес можуть значно прискорити зміни в законодавчій базі. У грудні 2006 року, після трьох років переговорів за участі співтовариства інвалідів, урядів і міжнародних організацій, Генеральна Асамблея ООН ухвалила нову Конвенцію з прав інвалідів. У березні 80 країн продемонстрували свою прихильність до конвенції й підписали її.
Нова конвенція гарантує інвалідам такі ж права, що й усім іншим. Вона забезпечує мінімальні стандарти, з якими погодилося міжнародне співтовариство, а також, уперше за увесь час, деякі реальні права людини. Конвенція поширюється на низку сфер, у яких інваліди не могли скористатися своїми правами, наприклад, такі, як освіта, працевлаштування, охорона здоров’я, участь у політичній діяльності, доступ до правосуддя, доступність і мобільність у суспільстві.
На сьогодні понад сто країн підписали конвенцію, а чотири — її ратифікували. Для того щоб вона набрала сили, потрібно ще шістнадцять.
Ухвалення цього документа значно запізнилося, але ніколи не пізно вжити заходів, що забезпечать найчисленнішій меншості у світі можливості користуватися своїми правами. Нині від кожної країни залежить ратифікація й виконання конвенції в ім’я того, щоб інваліди більше не зіштовхувалися з тим, що довелося пережити мені й багатьом іншим.
Про автора
Томас Шіндлмайр працює в Департаменті з економічних і соціальних питань ООН і займається проблемами інвалідів.