У неділю в єдину в Херсоні міську громадську лазню з парильнею не пробитися. Її буквально в облогу беруть чоловіки з віниками. Не зупиняє навіть ціна перебування в парній — 8 грн. за півтори години.
Чверть століття тому, 1978 року, трудящі обласного центру одержали від держави подарунок — лазню №1. У зв’язку з цією подією обласна газета «Наддніпрянська правда» писала: «У Херсоні по вулиці Петренка відкрито лазню вищої категорії з оздоровчим комплексом. Це третє в республіці таке підприємство побутового обслуговування. До послуг відвідувачів сауна, окремі номери, перукарня, косметичний кабінет, масажисти... На клієнтів чекає цікава новинка — поки вони здійснюють купальну процедуру, тут можуть випрати й випрасувати білизну». Вартість миття була цілком прийнятною: від 25 коп. (загальний зал із ряжкою) до 1 крб. 50 коп. (сауна).
Хроніки та звіти Херсонської думи кінця XIX — початку XX століття свідчать, що в часи «проклятого царату» в місті народ мили дві-три лазні. І це при міському населенні 50—60 тис. чоловік. Скільки було власних лазень на обійстях — статистика мовчить. Як правило, «народні» лазні належали підприємливому господарю чи групі компаньйонів. Були лазні й казенні. У цьому випадку їх віддавали охочим на відкуп, а коли таких не було, то закладом доводилося управляти комусь із шанованих і заможних городян «на вірі», тобто як «громадське доручення».
Між лазнями була неабияка конкуренція. Херсонська газета «Юг» 1899 року писала: «Власник торгових лазень І.Вейльштейн придумав курйозний спосіб конкуренції, що викликав бурю протесту з боку іншого власника лазень Генькіна. Вейльштейн понизив плату за користування лазнею, запровадив безкоштовне доставлення людей із Привозу й назад. Крім того, кожен клієнт одержував як премію шматок мила». Старожили пам’ятають так звані солдатські лазні по вулиці Дзержинського.
Хтось відвідував у 60-ті роки комунальну лазню на вулиці Карла Маркса. Мили робітничий клас і душові на всіх великих підприємствах. Єдину нині діючу комунальну лазню №2 «біля базару» побудовано на початку 50-х років.
Наш народ любить митися-паритися. Споконвіку лазня була невід’ємною частиною слов’янського укладу життя. Про миття в лазнях київський літописець у «Повісті врем’яних літ» писав: «Бачив лазні дерев’яні, і натоплять їх дуже, і роздягнуться, і будуть голі, і обіллються квасом шкіряним, і піднімуть на себе пруття молоде, і б’ють себе самі, і до того себе доб’ють, що ледь вилізуть, ледь живі, і обіллються водою студеною, і тільки так оживуть». У ХVIII—ХIХ століттях для простого люду будувалися громадські, або «торгові», лазні.
З початком «індустріалізації» та «капіталізації» Росії зазнала змін і лазнева сфера. З’явилися лазні з високим рівнем комфорту. Крім свого прямого призначення, лазня служила й місцем спілкування, своєрідним клубом, де можна було обговорити справи чи просто посидіти за самоваром у хорошій компанії.
Після Жовтневої революції всі лазні перейшли в підпорядкування комунальних відділів виконкомів міських Рад. Діяльність радянських «будинків для миття» було спрямовано не на відпочинок із балачками відвідувачів «про життя», а на пропускну спроможність максимальної кількості трудящих, котрі «здійснювали помивку». У повоєнні роки у райцентрах, приміром, у Голій Пристані, лазні обслуговували населення двічі на тиждень. У суботу — жіночий день, у неділю — чоловічий. Лібералізація лазневої справи в СРСР припадає на 80-ті роки. У країні почали будуватися типові лазнево-пральні комплекси. Крім саун, з’явилися сімейні номери, куди пускали виключно за паспортами.
Вибух соціально-економічних «перетворень» торкнувся й миття громадян. По всій країні лазні приватизувалися й перетворювалися на установи, що «ублажають», або на щось інше. Навіть у стольному граді Києві помитися в лазні — неабияка проблема. Автор цих рядків якось по старій пам’яті подався було в лазню біля Республіканського стадіону. На жаль, у будинку розмістилася якась комерційна структура. На площі Толстого — теж згинула. Поїхав на зупинку метро «Шулявська», де колись була ця установа. А там замість лазні — комерційний банк...
Торкнулися доленосні реформи цієї справи й у місті Херсоні. У результаті приватизації комунальна лазня №1 (по вулиці Петренка) стала власністю одного комерсанта. Мити збіднілих городян виявилося невигідно. Від лазнево-прального комплексу лишилися тільки стіни.
Сьогодні городян миє єдина в обласному центрі комунальна лазня №2 (вул. Жовтневої революції, 51) чотири дні на тиждень. Пенсіонерам й інвалідам дозволено митися задешево (дотує міський бюджет) по четвергах, заплативши при цьому 3 гривні. При лазні цілодобово працює тільки сауна. За санітарними нормами на місто з 340-тисячним населенням (при хронічній відсутності гарячої води) громадських лазень явно бракує. Скільки в Херсоні існує саун, парних, душових закритого типу на підприємствах і фірмах різної форми власності — невідомо. Тільки санітарні служби із року в рік відзначають поширення педикульозу.