У рік столітнього ювілею нашого знаменитого земляка Михайла Булгакова відомий український історик медицини, лікар-фтизіатр, кандидат медичних наук Юрій Віленський, відштовхнувшись від опрацьованих у столичних архівах документів про студентський шлях майбутнього письменника на медичному факультеті Імператорського Університету Святого Володимира і торкнувшись інших свідчень початкового медичного вибору шляху Майстра, написав книжку «Доктор Булгаков».
По суті це була досить докладна хроніка лікарської діяльності творця «Майстра і Маргарити», оскільки сам автор — не тільки історик, а й лікар. Ця праця, яка побачила світ у київському видавництві «Здоров’я», своєю оригінальністю викликала жвавий інтерес не тільки у шанувальників таланту Михайла Афанасійовича, а й в усіх, хто цікавиться історією вітчизняної медицини. Адже це була перша спроба створення лікарської біографії «письменника з Києва».
У післямові до цієї книжки письменник, доктор медичних наук Юрій Щербак, оцінюючи оригінальну композицію праці Ю.Віленського, висловив думку, що цієї теми автор не полишить і працюватиме над нею й далі. Так воно й сталося. Адже книжка з’явилася на полицях книгарень у радянський період і, природно, несла в собі безліч «табу». Наприклад, про лікарську місію добровольця Червоного Хреста М.Булгакова в лавах Білої армії через стереотипи епохи майже нічого не було сказано. Накопичувалися також матеріали про шляхетне кредо М.Булгакова як лікаря і гуманіста. І вже 2005 року побачило світ друге видання «Доктора Булгакова».
«З часу першого видання, — писав Юрій Щербак у післямові до книжки, — минуло чотирнадцять років. І яких років! Змінилася не тільки політична карта світу, а й його ідеологічний каркас... Були ліквідовані всі догми більшовизму, у тому числі й ті, які стосувалися творчості Михайла Булгакова. Багато кумирів минулого... були забуті. Нічого такого не сталося з Михайлом Булгаковим.
Навпаки, письменник і його творчість виявилися затребуваними в новій атмосфері.
Можливо, цей сплеск любові до видатного письменника в умовах знову отриманої свободи став останнім жестом прощання з кривавим двадцятим століттям. Хто знає...».
І ось через п’ять років автор підготував третій варіант свого дослідження. Очевидно, керуючись бажанням свого героя, котрий одного разу сказав: «щоб знали, щоб знали...», Ю.Віленський докладно розповідає про непрості долі великої булгаковської сім’ї, яку автор «Білої гвардії» так любив. І не тільки про паризьке життя брата Миколи, який став прототипом Ніколки в романі «Біла гвардія», — блискучого бактеріолога зі світовим ім’ям, та Івана, який на жаль, не розкрив на чужині свого поетичного дару, а й про життя Леоніда Карума (у романі — Тальберг) та Олени Ясної — Варвари Афанасіївни Булгакової-Карум. Можна стверджувати, що майже кожна сторінка останнього видання книжки — результат нового осмислення. Так, наприклад, особливою новелою подано кавказький період біографії Михайла Афанасійовича з використанням епістолярної спадщини його єдиної вінчаної дружини Тетяни Миколаївни. Хочеться зазначити, що книжка — від її початку до нового прочитання — генерувалася перед моїми очима. Мені дуже приємно, що процитовані в книжці адресовані мені листи Тетяни Миколаївни допомогли автору показати супутницю життя письменника в дні його молодості турботливою, чарівною і люблячою дружиною. Коли я в середині сімдесятих років минулого століття гостював у будинку Тетяни Миколаївни, вона розповідала мені про те, як молодий лікар Михайло Булгаков після університетського курсу пішов добровольцем Червоного Хреста служити хірургом у прифронтові госпіталі. Як у глухомані Смоленської губернії він пізнавав усі труднощі й романтику життя земського лікаря. Вона згадувала, що її колишній чоловік був не тільки вмілим хірургом, а й чудовим діагностом. Адже відомо, що ефективне лікування без встановлення правильного діагнозу неможливе.
Описуючи життєвий шлях М.Булгакова тоді, коли йому довелося залишити медицину й розпочати письменницьку працю, автор показує, як у реаліях радянської дійсності Булгакову було зовсім непросто займатися своєю улюбленою справою. Попри певну зовнішню лояльність «хазяїна Кремля» до Булгакова, насправді його постійно третирували, не друкували, часто знімали його п’єси зі сцени столичних театрів. Цькування це завершилося тотальним обшуком у квартирі (з вилученням щоденників письменника, а також рукопису повісті «Собаче серце») і викликом у ГПУ.
Автор відтворює протокол допиту Михайла Булгакова у похмурих кабінетах Головного політичного управління. Це рідкісне об’єктивне свідчення моральної сміливості письменника. Наприклад, коли його запитують, хто був слухачем читання повісті «Собаче серце», він відповідає: «Відмовляюся, з міркувань етичного порядку»!
У палітрі автора монографії з’явилися також нові яскраві барви Києва Михайла Булгакова. Адже письменник був упевнений, що його улюблене місто «місто прекрасне, місто щасливе», воно «прекрасне у мороз і в тумані на горах, над Дніпром...» І в ньому живуть шляхетні інтелігентні люди, такі як сім’я лікаря Турбіна. А вечорами можна відвідати Оперний театр і послухати «вічного Фауста». І є прекрасний університет з чудовою, обладнаною за вищими стандартами клінікою, в якій священнодіє і рятує страждальців «сивобородий професор-медик» учитель Олексія Васильовича.
Як своєрідне одкровення сприймається розділ книжки «Последние сроки». Це глибоко драматичні й водночас динамічні сторінки книжки. Автор розпочав тему зі стресу в поїзді, який пережив Майстер, коли отримав телеграму «потреба в поїздці відпала», що означало крах не тільки п’єси «Батум», а й надій письменника на подальше життя в літературі.
Скрупульозно вивчивши великий обсяг першоджерел та інших матеріалів про медичні реалії хвороби письменника, автор представляє Майстра справжнім подвижником і героєм до останніх трагічних годин його життя.
«Зізнайся, ти великий лікар» — ці слова Пілата в романі «Майстер і Маргарита», звернені до Ієшуа, автор адресує й самому Булгакову, підкреслюючи його мужність і надзвичайну моральну висоту. Слід зазначити, що в новій книжці, як у дзеркалі, відображаються ніжність і справжня християнська любов автора до свого персонажа.
Я б навіть сказав, що в Булгаковіані це одна з найяскравіших, абсолютно некон’юнктурних праць, що стала для Ю.Віленського справою всього його життя.
«Должен отметить, что, оказавшись одним из первых читателей обновленной книги, вчитавшись в ее исторический и источниковедческий апарат, — пише ректор національного медичного університету професор В.Москаленко у передмові до книжки, — оценил ее как весьма ценный вклад в описание развития университета, поскольку его былые научные школы, выпестовавшие, как и сотни других прекрасных врачей, Михаила Булгакова, описаны подробно, нередко фактологически ново и доказательно… Сложный материал изложен так, что читается с увлечением. Перед читателем фундаментальный научный труд и, наряду с этим, яркое литературное произведение…»