Друга сесія Верховної Ради України розглянула ряд важливих питань і прийняла надзвичайно важливі для життя держави рішення. Публікацій про роботу другої сесії ВРУ було достатньо, щоб поміркувати над ефективністю роботи як парламенту, так і Кабінету міністрів України.
Хотів би зупинитися на питаннях охорони здоров’я, які, на мою думку, поруч із питаннями бюджетної політики та подальшої діяльності Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, були серед основних у роботі Верховної Ради.
На жаль, стан справ у системі охорони здоров’я України все ще залишається незадовільним. Державним бюджетом передбачено видатки на її фінансування в обсязі лише 2,6% ВВП, та й ті виконуються далеко не в повному обсязі.
Перевірка виконання Державного бюджету на 2001 р., проведена Рахунковою палатою, виявила факти незаконного використання коштів Державного бюджету України в системі охорони здоров’я на суму 17438,8 тис. грн. та нецільового використання на суму 623,9 тис. грн. Всього протягом 2000 та 2001 рр. у системі охорони здоров’я з порушенням чинного законодавства чи неефективно, з економічної точки зору, використано 113800,2 тис. грн. (або 54,4% від загальної суми) бюджетних коштів.
Виявлено й низку інших порушень фінансової дисципліни.
А що можна сказати про злиденне життя медпрацівників? Заробітна платня медиків нині чи не найнижча у бюджетній сфері. Якщо порахувати річну зарплату лікаря та кількість хворих, яких він лікує, то виходить страшна цифра: лікар отримує всього 30—40 копійок за одного хворого. Але ж такі гроші не завжди можуть забезпечити потребу навіть у відвіданні людиною одного з відомих громадських приміщень!
Верховна Рада зважила на злиденну оплату праці медпрацівників і 11 липня 2002 року прийняла постанову «Про невідкладні заходи щодо поліпшення стану справ у системі охорони здоров’я України», яка хоч якоюсь мірою покликана допомогти медикам вижити у нинішніх складних економічних реаліях.
На моє переконання, положення цієї постанови щодо підвищення заробітної плати медикам на 25% з 1 серпня 2002 р. повинні виконуватися беззастережно. Адже знаходить уряд гроші для підвищення зарплати освітянам, податківцям тощо.
Вважаю, що питання зарплат і соціального забезпечення працівників бюджетної сфери — це предмет окремого докладного обговорення. Але наразі про оцінку роботи Кабінету міністрів.
Парламент відмовився визнати незадовільною роботу Кабінету міністрів із виконання бюджету на 2001 рік у цілому, а отже й у сфері охорони здоров’я зокрема. За визнання роботи Кабінету міністрів незадовільною проголосувало 216 народних депутатів. Тобто рішення не пройшло, оскільки не вистачило 10 голосів.
Це, безумовно, тішить уряд, вселяючи в нього впевненість. Але варто подивитися глибше: не на сам процес голосування, а на кількість народних депутатів (216), котрі виставили «двійку» роботі не просто високих чиновників, а державних мужів з вищою освітою, більшість яких кандидати, доктори наук. Є серед них і члени Національної, галузевих академій наук або претенденти на членство в цих академіях. І багато з них хочуть добитися присвоєння цих високих і глибоко зобов’язуючих перед суспільством звань, поки обіймають владні посади.
Саме на цій проблемі я й хотів би зупинитися окремо.
Відомо, що більшість здібних випускників вузів, будучи впевненими у своїх професійних можливостях, як правило, йшли передусім у наукову чи практичну діяльність. Ті ж, хто менше уваги приділяв навчанню, оволодінню професійними навичками, здебільшого займалися громадською діяльністю, влаштовуючись згодом на керівні посади. Часто це не означає, що вони були менш здібними, просто їм бракувало часу вчитися або працювати в науці.
Простежмо типові біографії більшості наших державних чиновників. Як правило, по закінченні вузу вони були на комсомольській або партійній роботі, керівниками державних установ або ж у ранньому віці ставали головними інженерами, начальниками цехів тощо. Що подієш — талант він і є талант. Хоча я не пам’ятаю жодного хірурга, який би у 20 з гаком років став завідувачем відділення — бачте, тут ще й досвід потрібно мати.
Одначе хочу повернутися до тих 216 голосів народних депутатів, які оцінили роботу Кабінету міністрів незадовільно. Як могло статися так, що поважним високоосвіченим людям, котрі повністю поринули у проблеми державної служби і в такий складний у політичному та економічному аспекті період життя країни ще мають вільний час для роботи в науці, успішно захищаючи кандидатські та докторські дисертації, виставлена «двійка»?
Науково-практичною роботою я займаюся понад 30 років. Маю хірургічний стаж 33 роки. Знаю, скільки часу, сил та енергії потребує наукова праця, виконання та захист кандидатської, докторської дисертації, навіть підготовка ґрунтовної статті в журналі. На цей час, як правило, більшість науковців відмовляються не лише від відпусток, а й від вихідних, нормального сну, відпочинку тощо.
Нині чи не всі, хто обіймає відповідальні державні пости, дуже легко стають кандидатами та докторами наук. Причому часто здобувають наукові звання одне за другим, упродовж року-двох. Хоча при плануванні кандидатської дисертації визначається термін для її підготовки до трьох років, а для докторської — до п’яти років. Захист дисертацій чиновників часто проходить за сукупністю праць або монографій.
У своїй публікації в «Дзеркалі тижня» професор Василь Яцков (№13 (388), 2002 р.) підкреслює, що кількісне зростання «учених» при владі відіграло і продовжує відігравати негативну роль у розвитку суспільства, а справжня наука перетворилася на служницю владних структур і здійснюваної ними політики.
Відтак, діставши науковий ступінь, вчені мужі від влади дуже скоро стають професорами, академіками, не створивши наукової школи. Що це — манія величі, про що писав професор І.Трахтенберг, чи моральне падіння?
Раніше вчене звання професора, не кажучи вже про академіка, було почесним, свідчило, що людина зробила певний внесок у розвиток науки. Зараз воно, на жаль, девальвоване.
На мою думку, кожен повинен займатися своєю справою. Вчений — наукою, державний службовець — державною службою, і кожен має віддаватися своїй справі сповна.
Законодавство дозволяє чиновникам займатися педагогічною та науковою діяльністю у вільний від роботи час. Таж невже, шановні державні мужі, у вас так багато вільного часу, що ви можете ще й дисертації писати? То як же ви виконуєте основну роботу? Чи не в цьому одна з головних причин занедбаності нашої країни, її бідності та відсталості?
Гадаю, що саме так. Адже недарма 216 народних депутатів оцінили вашу роботу на «двійку»!
Думаю, для забезпечення ефективної роботи влади необхідно зосередити зусилля здібних владних мужів на основній роботі, заборонивши їм на час перебування на керівних посадах захист дисертацій (як це, до речі, було в СРСР).
Отож назріла потреба прийняття закону, який захистить вітчизняну науку від дискредитації як в Україні, так і за кордоном, який сприятиме раціональному використанню посадовими особами органів державної влади свого робочого часу для виконання своїх службових обов’язків та служіння народу саме на тому робочому місці, на якому вони отримують чималу, за українськими мірками, заробітну плату, що платиться їм із кишені платників податків.