Ухвалений влітку минулого року Закон «Про державне регулювання діяльності щодо організації та проведення азартних ігор» поки що не приніс до бюджету країни бажаних мільярдів гривень. Більша частина із близько 450 млн грн (менш як 6% від прогнозованої при прийнятті бюджету суми в 7,4 млрд грн), що надійшли в скарбницю, — це оплата за ліцензії онлайн-казино. Закон так довго готували до прийняття, що всі «білі місця» й «упущення» можна вважати нічим іншим, як умисними лазівками, через які гроші мають витікати рікою повз бюджет.
Зате населення наслідки цієї спроби «легалізації» відчуло. З інтернет-простору прямо на вуличні білборди майже відразу ж вийшла «азартна» реклама. Хоча у громадських місцях її начебто заборонено законом, є чимало нюансів, які можна трактувати по-різному.
І навіть коли чітко видно, що «азартна» реклама порушує всі норми, попри передбачені за це чималі штрафи (у розмірі 300 мінімальних зарплат — понад 1,4 млн грн), ніхто не поспішає її прибирати. Створена на виконання закону про гральний бізнес Комісія з регулювання азартних ігор і лотерей (КРАІЛ) не може повною мірою реагувати на неправомірну рекламу, яка підпадає під спеціальний закон, у якому КРАІЛ не прописано.
Тим часом лудоманію (залежність від будь-яких азартних ігор) офіційно визнано захворюванням за міжнародною класифікацією хвороб МКХ-10 (номер F63.0). Хоча не всі знають про це, тому як діагноз в ігроманів часто зазначають «алкоголізм».
Американські експерти стверджують, що, згідно зі статистичними опитуваннями останніх років, тільки в США від ігрової залежності страждають близько двох мільйонів осіб. Понад 80% лудоманів ніколи не звертаються до фахівців для лікування своєї хвороби. А близько 70% тих, хто все-таки проходить терапію, однаково повертаються до гри.
Скільки людей страждає від цього захворювання в Україні, сказати складно. З 2009-го по літо минулого року весь гральний бізнес у країні переважно був нелегальним. Статистики немає. Як і хоч скількись серйозних досліджень. Одна з останніх монографій з цієї проблеми НДІ соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України (К.В. Аймедов «Ігроманія — паралельний світ») вийшла 2011 року.
Статистики й досліджень немає, а ігромани є. На форумі про лудоманію та ігрову залежність своїми проблемами діляться лудомани як з України, так і з сусідніх країн. Відчуття грузького болота, з якого мало кому вдається вибратися. У будь-якому разі надовго.
Однак потенційні лудомани для української держави — просто живе м’ясо. Держава ніяк не захищає людей. Вона захищає бізнес, який ділиться своїми потоками з владою.
Чи стала гострішою проблема ігрової залежності в пандемію, як на неї вплинув закон про азартні ігри, якими мають бути запобіжники, а також про те, як допомогти вибратися з ігроманії гравцю, ZN.UA розмовляло з психотерапевтом Дмитром Білоусом, який протягом 25 років сам був ігроманом і точно знає, про що говорить. До його слів варто прислухатися. Багато хто вважає гру чарівною пігулкою, яка може вирішити всі їхні проблеми. І це, звісно ж, помилка. А ще більша помилка — вважати, що існує якась одна пігулка, яка допоможе зупинитися тим, хто загрався в прямому та непрямому сенсі. Краще не починати.
— Важко сказати, як новий закон про азартні ігри вплинув на кількість випадків ігроманії в Україні, — говорить Дмитро Білоус. — У принципі гральний бізнес, зокрема тих операторів, які нині одержують ліцензії, і раніше працював дуже відкрито в Інтернеті. Все як було, так і залишилося. Жодна профілактика ігроманії в нас у країні не проводиться. Цієї теми не піднімають у навчальних закладах.
Мене насторожує тотальна реклама грального бізнесу, що з’явилася саме після легалізації казино. Увесь Київ — у незаконній рекламі нелегальних операторів. В останні три-чотири місяці ця реклама скрізь. Такого раніше не було. У кожному вагоні метро, в підземних переходах — реклама успішних людей із фішками в руках. У підростаючого покоління це викликає асоціації з успіхом, легким розв’язанням матеріальних проблем. У такий спосіб формується ігрова залежність. Країна вирощує антисоціальне покоління.
— Ця реклама й раніше була в Інтернеті. І діти там теж були. Але, напевно, можна припустити, що тепер це більше бачить старше покоління?
— Для цього треба провести якесь соціологічне дослідження. А воно в Україні проводилося лише одного разу, в Одесі. Міжнародна компанія з гемблінгу на вибірці понад п’ять тисяч чоловік протягом тривалого часу відстежувала результати щодо залежності населення від азартних ігор. Залежних — 5%. Із них патологічно (тих, хто не може зупинитися) — 1–2%. Відсоток нібито невеликий, але в абсолютних цифрах — це сотні тисяч людей.
Так, «азартна» реклама була в Інтернеті. Але тепер вона порушує закон про рекламу. Не можна рекламувати гральний бізнес у громадських місцях. Одна справа, коли людина (зокрема дитина) бачить цю рекламу в Інтернеті. Інша — коли ця картинка постійно перед очима в громадських місцях.
Однак найцікавіше: КРАІЛ на запити відповідає, що реклама незаконна, і це використання чужого бренду.
Тоді яким чином рекламодавець у таких масштабах розміщає цю рекламу? У моєму розумінні, таке можливе тільки в тому разі, якщо правоохоронні органи й усі владні структури просто заплющили на це очі. Реклама висить пів року. Хоча, щоб її припинити, досить провести один рейд.
Ігрові оператори, які сьогодні одержали ліцензії, і раніше проводили ігри онлайн. Нині вони відкривають один легальний майданчик і два-три нелегальні, де обертатимуться тіньові гроші. Людина може грати й там, і там. Але щоб грати на легальному майданчику, їй треба буде авторизуватися. І ігроман зі страху потрапити до списку піде на нелегальний. По суті, монополія грального бізнесу перебуватиме в одних руках. І тіньові гроші потім виводитимуть через «білий» майданчик.
— Тобто закон про азартні ігри навряд чи вплине на наповнення бюджету так, як про це заявлялося?
— Звичайно. Це видно вже зараз. Оскільки в нас буде два майданчики — легальний і нелегальний, жоден міжнародний оператор, який себе поважає, сюди не зайде. Тільки РФ. Це каламутна вода, в якій люблять ловити рибу недобросовісні оператори ігрового ринку.
— Чи вплинула на розвиток ігроманії в країні пандемія коронавірусу?
— Однозначно вплинула. По-перше, люди опинилися замкненими вдома. По-друге, фінансове питання постало гострішим, ніж раніше. Хтось узагалі залишився без роботи. Де взяти гроші? Природно, думка потенційних гравців — виграти.
— Тобто те, що ігроманія — хвороба багатих, стереотип?
— Так, звісно. Ба більше, його ще й спеціально нав’язують.
Коли людина дезорієнтована, незадоволена життям, не може нічого планувати навіть на найближчу перспективу, в неї з’являється більше вільного часу, і при цьому через тривале безгрошів’я вона постійно зосереджена на фінансових проблемах, виходу з яких не видно, — це благодатний ґрунт для появи думок про гру. Раптом пощастить, як Іванку-Дурнику. Ігрова залежність, як і будь-яка інша, — лише засіб утекти від реальності.
Багаті лудомани — швидше, виняток. Це досить вузький сегмент, їх небагато. І пограти вони, скоріш за все, полетять у якусь цивілізовану країну. Онлайн — це одне. Офлайн — зовсім інше. Потрапляючи в ігровий зал, людина з проблемами почувається значущою людиною. Для неї це віддушина.
— Казино, букмекерські контори, ігрові автомати — одна історія. Але є, наприклад, ще й листи, які розсилають зазвичай самотнім людям похилого віку, в яких гарантовано обіцяють великий виграш. За однієї умови — спочатку людина має щось придбати. Одне, друге, третє... Це триває доти, доки в людини не закінчаться гроші. Але обіцяної на початку великої суми вона так і не одержить. У принципі механізм той же, що й при грі. Питання в тому, як із цього вибратися? Потрапивши «в процес», людина нікого не чує.
— Звичайно. По-перше, підсвідомо вона розуміє, що вже програла. Визнати це дуже важко. По-друге, ігроманія — це залежність, хвороба, внесена до Міжнародної класифікації функціонування, обмежень життєдіяльності та здоров’я (МКФ). Принцип той самий, що і з наркотиками. Потяг до одержання емоцій, недоступних у звичайному житті. На свідомість гравця впливає чимало чинників.
Наприклад, у моїй практиці є 19-річний хлопець. Програв усе, що тільки можна було. Всім винен, зав’язнув у кредитах. Наїжджають колектори. І це велика пастка. Бо з’являється велике відчуття вини перед рідними за програші. Зупинитися людині дуже важко. Через сором, вину, розуміння, що неможливо заробити стільки, скільки вже програв. Але в голові програші витісняються виграшами. І ці можливі виграші — завжди тригер. Людина хоче відігратися. Там такий вир емоцій...
Особливо якщо людина приходить додому і її починають довбати. Близькі зазвичай хочуть допомогти. Проте ігроман може сприймати це як обвинувачення. Він може трохи протриматися не граючи. Але якщо з боку родичів починається тиск — «Ти що, не можеш зібратися й опанувати себе?» — людина йде в захист, у гральний зал, щоб хоч на певний час зануритися в обстановку, де її ніхто не клюватиме. Це те ж саме що наркоманія. І вихід із цього дуже тривалий і важкий.
Якщо у стані наркоманії або алкоголізму в певний момент людина розуміє: «Я помираю», і тваринний інстинкт самозбереження все-таки змушує її боротися за своє життя, хоч не завжди успішно, то в ігромана такого немає. Він думає, що контролює ситуацію. Це ж не хвороба. Захотів — кинув. І в цьому — головна помилка.
У принципі, з ігроманією можна працювати тільки тоді, коли людина опустилася на саме дно і в неї є вибір — залишитися там або визнати, що вона не в змозі виплисти сама, попросити допомоги й відштовхнутися від дна. Щоб людина сама себе зібрала — таке трапляється вкрай рідко.
— В Україні ігроманію лікують? Де? Як? Наскільки ефективно?
— Лікування відбувається за тим самим принципом, що й лікування наркозалежних. Один із методів — 12-крокова система. Є люди (зазвичай ті, хто сам пройшов цей шлях, упорався завдяки психотерапії і став психотерапевтом), які працюють із залежними і підтримують їх. Але я не знаю жодної клініки або ж групи, які б працювали виключно з ігровими. У кожному районі є служба соцзахисту населення, і є групи для алкоголіків, наркоманів, їхніх близьких. Я інколи відвідую групу анонімних наркоманів. Для кращого розуміння залежних і для себе. Групи для ігроманів немає. Вони, на жаль, дуже рідко звертаються по допомогу.
— Ми можемо з вами, буквально, по пунктах сформулювати якісь основні рекомендації для родичів ігроманів? Як їм поводитися, щоб така людина усвідомила свою проблему й звернувся по допомогу?
— Головна рекомендація — відпустити, не допомагати залежному, особливо фінансово. Доки він не усвідомить, що нездатний зупинитися сам, що потребує допомоги, що потрібен хтось, хто професійно може йому допомогти впоратися із залежністю.
Днями до мене по консультацію звернулася мама ігромана. Що в такому випадку роблять батьки? Вони бачать, що дитина тоне, і починають її рятувати. Колектори приїхали — мама порішала. Але головна проблема — в голові ігромана. І вона не вирішена. Він знову тягнеться в гру.
Я кажу мамі, що їй слід відпустити сина. Вона погоджується. Але розуміти головою — це одне. Я не сумніваюся, що коли син зателефонує їй уночі й скаже, що йому терміново потрібні гроші, вона знову помчить його рятувати.
У таких випадках підтримка потрібна всій сім’ї. Навіть якщо ми складемо якусь умовну табличку рекомендацій, мама не зможе керуватися її пунктами. Адже йдеться про її сина.
— Відпустити треба, щоб увімкнувся інстинкт самозбереження?
— Так.
— Але ж це може закінчитися по-різному.
— Так, безперечно. Зазвичай близькі дізнаються про проблему, коли вже приїжджають колектори. Ігроман мовчатиме до останнього. Доки близькі не помітять, що пропали гроші, раз, удруге. Коли це розкривається, масштаб проблеми зазвичай уже такий величезний, що батьки шоковані. Вони не в змозі цього усвідомити. І навіть ні з ким не можуть про це поговорити. Бо якщо людину з алко- або наркозалежністю в нас трохи жаліють — вона хвора, то до ігромана ставлення — з жиру біситься. І родичі опиняються в ізоляції, коли з проблемою навіть ні з ким поділитися. Вони варяться у своєму казані.
— Припустімо, відпустити ігромана все-таки вдалося. Хоча це неймовірно складно. Що далі?
— Далі слід звернутися до людей, які допоможуть стабілізувати стан ігромана, щодня психологічно його підтримуватимуть. Це постійний аналіз стану — чи були сьогодні думки про гру, якщо були, то що стало тригером.
Тут — як з алкоголем. Якщо алкоголік стоїть у магазині, бачить вітрину з алкоголем і думає про те, як йому хочеться випити пива, — це небезпечно. Людина мусить розуміти: так, я можу зараз купити пляшку пива. Але я знаю, що однією пляшкою не обмежуся. Я вип'ю п'ять, буду п'яний, буду валятися в багні. Але до цієї установки треба дійти. Цього вчить психотерапія. Між думкою «мені не можна цю пляшку пива» і «я можу купити пляшку пива хоч зараз, але не зроблю цього, бо розумію, що зі мною станеться потім», — величезна дистанція.
За великим рахунком, психотерапевт підмінює собою предмет залежності від чогось. Стає значимою фігурою. Ігроман — наче дитина. Він розуміє, що з ним коїться, але не знає, як із цього вийти. Завдання психотерапевта — скерувати людину на цей шлях і підтримувати її в усвідомленні, що вона може дозволити собі все, але в кожного кроку є наслідки.
— Наскільки психотерапевтична допомога ефективна й тривала? Адже, з іншого боку, замінюючи собою предмет залежності, психотерапевт сам стає залежністю. І це теж недешево.
— Так, це недешево. В одній зі швейцарських клінік, де курс лікування від ігрової залежності коштує близько 100 тисяч доларів, вважають: імовірність, що людина покладе край залежності, становить 50%. Я вважаю, що при зверненні до психотерапевта і роботі над собою вихід не більше 30%.
— Тобто в людини однак залишиться потяг до гри?
— Не буває ні колишніх наркоманів, ні колишніх ігроманів. Це те, з чим людина має працювати щодня. Немає такого, щоб людина перестала грати й через п'ять років позбулася цього потягу. Людина має постійно пам'ятати про те, що вона — ігроман. І так само, як наркоманові, їй досить зіграти один раз, аби знову скотитися в ту ж саму прірву.
— І це та залежність, яку нині підтримує держава...
— Держава вважає, що прописала запобіжники. Хоча виглядає це непереконливо. Головна фішка — відповідальна гра. Але якщо прочитати уважно, то насправді вся відповідальність перекладається на людей. Ігроман повинен зрозуміти, що залежний від гри, й написати заяву, що більше не гратиме. Після цього його перестануть допускати до ігор. Можливо, людина на це піде. Але тут як із алкоголем. Якщо алкоголік захоче випити, то дістане алкоголь навіть із-під землі. Це ніяк не вирішить проблему. Прописані заходи створюють ілюзію контролю, але не дозволяють потенційним лудоманам уникнути реальних проблем.
Є заборона на гру до 21 року. З погляду бізнесу, гравці віком до 21 року, в принципі, нецікаві. Вони ще не заробляють грошей. Але якщо мислити стратегічно, то підростаючому поколінню слід прищепити потяг до гри. І це робиться тотальною рекламою азартних ігор. Коли це покоління почне заробляти гроші, двері для нього будуть відчинені.
— Якими, з погляду психотерапевта, мають бути кроки держави, щоб не розвивати ігроманію у своїх громадян?
— Як мінімум, у навчальних закладах має проводитися профілактика ігроманії. Наприклад, в одному зі штатів США планують впровадити навчальну програму з ігрової залежності, в рамках якої дітей інформуватимуть про небезпеку азартних ігор. Має бути соціальна реклама. І треба домагатися бодай виконання закону про рекламу, який забороняє рекламувати гральний бізнес у публічних місцях. Це як мінімум.
Спочатку говорилося, що частину грошей, отриманих від легалізації грального бізнесу, держава витрачатиме на боротьбу з ігроманією. Тепер заявляють, що гроші буде витрачено на новий Державний фонд підтримки медицини, спорту, освіти, культури та науки. Очікується, що гральний бізнес дасть 4,5 мільярди гривень. Звідки ж він їх візьме? Спочатку він викачає їх із кишень населення, отримавши при цьому втричі більше. Потім футболісти будуть виходити у футболках грального оператора, і держава розповідатиме, що гроші йдуть на спорт?
А як же соціологічні та інші дослідження? У США, наприклад, за державні гроші створюються інститути, які відстежують залежності. Через ігроманію розпадається безліч шлюбів. Лудоманія може не тільки супроводжуватися алко- і наркозалежністю, а й призводити до депресії та суїцидальних думок. Вони з'являються у 15–30% залежних. Людина програла своє життя. І рано чи пізно її така думка навідає.
КРАІЛ зараз нічого не може зробити навіть із неправомочною рекламою. Не можна спокушати людей щокроку. Можна виграти гроші, але програти душевне здоров'я. Держава повинна піклуватися про фізичне і психічне здоров'я своїх громадян, враховувати негативні соціальні ризики. Але серед комітетів ВР, які оцінювали законопроєкт про азартні ігри, не було Комітету з питань здоров'я нації...
Усі статті та інтерв'ю Алли Котляр читайте тут.