— Протитуберкульозні установи здебільшого — найнепоказніші на вигляд, — продовжує Юрій Іванович. — Це старі, давно не ремонтовані приміщення з убогими комунальними системами, без гарячого водопостачання. Наш інститут не виняток. Певний час були надії на новий корпус, будівництво якого розпочалося ще 20 років тому, та й так і не завершилося. За планом, у ньому, крім інших приміщень, мали міститися і всі необхідні лабораторії: мікробіології, ізотопна, імунологічна тощо. Добудувати новий корпус навряд чи вдасться, зате через нього ми втратили багато площ: щоб у майбутньому корпуси з’єднувалися, зруйнували частину старих будівель. Ми позбулися відділення на 60 ліжок, лабораторних та адміністративних приміщень. Крім частини функціонуючих споруд, планом передбачалося зруйнувати й невеликий двоповерховий корпус, у якому містилося дитяче відділення, пульмонологічне, рентгенвідділення та архів. Абсолютно випадково будинок не знищили повністю. Потім будівельників щось затримало, а з початком перебудови скінчилися гроші, і ця напівзруйнована споруда, в окремих місцях забита фанерою, працює й сьогодні. Там у нас лабораторія патоморфології, співробітники якої, у тому числі й професор Суслов Євген Іванович (він розробив скринінгові тести за краплею крові, які набули розголосу свого часу й дозволяють одержати відповідь протягом півгодини), ходять на роботу через вікно — вхідних дверей у будинку немає.
Така сама ситуація і з лабораторією мікробіології. Після війни на території інституту співробітники самотужки спорудили підсобне приміщення — свинарник та стайню. Трохи згодом свинарник обклали цеглою й тимчасово пристосували під лабораторію мікробіології. На превеликий жаль, цей колишній свинарник, трансформований у лабораторний корпус, функціонує досі. Це, звісно, пристосоване приміщення вже давно закрила санепідстанція. Проте іншого місця для лабораторії мікробіології зараз немає. Умови нестерпні не лише для співробітників, а й для пацієнтів. У нас у палатах лежать по 10, 15, 18 чоловік. В інституті три відділення для хворих на туберкульоз, де лікуються по 170 чоловік. У кожному з цих відділень є лише один туалет, а душової кімнати немає взагалі. Про яку гігієну можна говорити? — Як усе це витримують співробітники? — Колектив у нас дуже дружний, багато персоналу працює по 20, 30 і навіть 40 років. Але ми практично не готуємо собі зміну. Молоді приходить до нас дуже мало, а ті, хто приходить, — попрацюють певний час, наберуться досвіду, захистять дисертацію та й ідуть. До слова, наукова продукція, випущена нашим інститутом, високої якості, конкурентоспроможна не тільки в країні, а й за її межами. Засуджувати їх не можна. Пройшовши школу наших лабораторій, вони стають висококваліфікованими, часом унікальними фахівцями — бактеріологами, імунологами, рентгенологами — і, природно, легко знаходять роботу, яка оплачується в кілька разів вище, ніж в інституті. Йдуть, хоч і не так часто, старі кадри, які втомилися від нестерпних умов роботи. Адже трапляються такі перебої з фінансуванням, коли в лікарів і медсестер, які виконують маніпуляції, немає рукавичок. Або взяти таке, здавалося б, незначне питання: лікарі «шкідливих» професій мають проходити медогляд і одержувати допуск до роботи. У нас це лікарі-рентгенологи й лаборанти. Але грошей на оплату медогляду немає. Відтак нам загрожують санкції санепідстанції, тобто рентгенкабінети можуть опечатати і хворі не матимуть до них доступу. А що означає паралізувати рентгенслужбу в установі, яка займається захворюваннями органів дихання? Тим більше що в нас не прості хворі: майже всі з неясними діагнозами, з певними істотними проблемами в лікуванні. Є серед них і діти. — А як справи з лікувально-діагностичним устаткуванням? — Приблизно на 90% воно старе, допотопне. Бронхоскоп уже вдесятеро перевищив усі встановлені терміни експлуатації. Є серйозні проблеми з обслуговуванням приладів. Так, щороку вони мають проходити перевірку в органах Держстандарту — на це немає грошей. На проблему перетворюється будь-яка поломка. У нас є чудовий апарат УЗД. Він нещодавно вийшов із ладу. Щоб купити потрібну запчастину, потрібно 45 тис. грн. Коштів немає, і тому ультразвукових досліджень ми не проводимо. Є в нас комп’ютерний томограф, на обслуговування якого також немає грошей. Звісно, якщо поломки незначні, ми вишукуємо можливість їх усувати. Але великі... Наші лікарі, напевно, успішно могли б працювати священиками — вони пройшли хорошу школу розради хворих. У таких умовах роботи їм залишається лише втішати й умовляти хворих, бо допомогти в деяких випадках вони нічим не можуть. Приміром, хворому прописана торакоскопія, а торакоскопу в нас немає. Важкому пацієнтові не можемо дати кисень. — Існує національна програма «Туберкульоз», відповідно до якої, ви маєте отримувати необхідні кошти. Вона не працює? — Чому ж, працює, щоправда, далеко не так, як передбачалося при її створенні. Кошторис на витрати нам затверджують на початку року. Але навіть за запланованими статтями гроші виділяються далеко не в повному обсязі. Так, на ремонт кошторисом передбачалося 3 млн. грн. На сьогодні ми одержали 200 тис. Ось ви знаходитеся у кабінеті директора — він не опалюється. Тепло буде через місяць-півтора, коли закінчимо ремонтувати систему опалення. Ми б улітку це зробили, але гроші виділили лише тепер. На флюорографію з запланованих цього року приблизно 50 млн. грн. не одержали ані копійки й уже не одержимо — нас недавно попередили. — У багатьох медустановах хворих зобов’язують робити внески до благодійної каси. — Для більшості наших хворих такі внески просто нереальні. Коли стає зовсім сутужно (накопичуються борги за продукти, і нам їх просто перестають відпускати), тоді ми тимчасово припиняємо госпіталізацію, а хворих, котрі залишилися, просимо робити благодійні внески. — Чи не намагалися ви звертатися у високі інстанції? — Звертаємося постійно, і усно, і письмово, в найрізноманітніші інстанції, фонди, громадські організації. Відповідь майже завжди негативна. Якось просили допомогти не всьому інституту, а бодай дитячому відділенню. Безрезультатно. Сьогодні половину дитячого відділення відремонтовано, половину — ні. А в нас дітки перебувають майже від самого народження, деякі лежать із мамами, які їх годують грудьми, доглядають. Таких немовлят у нас сьогодні двоє: один лежить із мамою, а другий — з бабусею: мама працює. Раніше в малят була своя ігрова кімната, для старших діточок працювала школа: адже хлопчики та дівчатка лікуються в нас місяцями. Зараз нічого цього немає. Діагноз — посмертноМи не знаємо, хто стоїть поруч із нами в переповненому транспорті, пробиває чек у магазині, зустрічає в солідному офісі. Можливо, ця людина носить у собі згубну паличку Коха. Поріг епідемії пройдено ще 1995 року, і сьогодні від туберкульозу потерпає 1,3% населення країни. Це дані офіційної статистики. Щодня в країні «підхоплюють» небезпечну інфекцію до ста людей, чимало їх не здогадуються про своє захворювання і продовжують заражати навколишніх. У 10% випадків первинний діагноз «туберкульоз» ставиться вже під час розтину. У розвинених країнах проблема туберкульозу також актуальна. Але якщо, скажімо, у благополучній Данії хворіють 6—8 чоловік на 100 тисяч населення, то в Україні — 70. Тим часом проблема туберкульозу в датських медиків вважається однією з найважливіших. У Європі, до речі, уже давно будують те, що ми благополучно зруйнували, як-от — систему регулярних профоглядів. У тій-таки Данії ніхто не візьме на роботу людину, котра не надасть медичну довідку, у деяких країнах існують закони про примусове лікування соціально значимих захворювань. А в нас чомусь немає належного ставлення до такої гострої медико-соціальної проблеми. Чому? …Якось у приватній розмові хазяїн одного з досить високих урядових кабінетів, почувши про тяжку ситуацію з туберкульозом, благодушно зауважив: «Що ви мені розповідаєте? Я все це знаю. Як і те, що коли навіть половина населення країни помре від туберкульозу, моє крісло залишиться». P.S. 81,8 млн. доларів США — така загальна сума спільного проекту України й Світового банку за назвою «Контроль над лікуванням туберкульозу та ВІЛ/СНІДу в Україні». Про це було заявлено 7 листопада на спільному засіданні колегії Мінздоров’я й Міжвідомчої комісії з боротьби з туберкульозом. Як повідомила начальник управління профілактики соціально небезпечних хвороб Мінздоров’я, Тетяна Александріна, 21 млн. дол. внесе уряд України, а 60 мільйонів надасть Світовий банк як кредит на 17 років. Безпосередньо на лікування туберкульозу буде направлено 18,8 млн. дол.: для закупівлі лабораторного й діагностичного устаткування, лікувальної апаратури і транспорту. Останній украй важливий у профілактиці та ранньому виявленні захворювання в «глухих» районах країни. Крім того, передбачається виділити кошти на навчання й підвищення кваліфікації медиків — лікарів-фтизіатрів, терапевтів, лікарів-лаборантів і медсестер, а також на облаштування Інституту фтизіатрії та пульмонології необхідним для навчання устаткуванням. У проекті передбачено витрати на моніторинг та інформаційну роботу, є навіть стаття на непередбачені витрати (2,8 млн. дол.) — якщо «раптом» наш уряд не зможе профінансувати з бюджету, скажімо, закупівлю протитуберкульозних препаратів. Попереду ще остаточне ухвалення проекту на раді директорів Світового банку й ратифікація відповідного закону Верховною Радою. Передбачається, що все це триватиме приблизно два місяці, і проект почнуть втілювати в життя на початку 2003 року. Крім кредиту Світового банку, наші медики одержать грант від Глобального фонду боротьби зі СНІДом, туберкульозом і малярією в сумі 92 млн. доларів США. Правда, кошти в цьому випадку спрямовуватимуться переважно на лікування хворих на ВІЛ/СНІДом, і лише приблизно 1,5 млн. частково підуть на розв’язання проблеми туберкульозу — діагностику цього захворювання у ВІЛ-інфікованих. Очевидно, гроші (поки що на перші два роки) також надійдуть у січні 2003-го. |