Недавно до мене звернувся син онкохворого з села. Перебуваючи на межі розпачу, він просив «познайомити» з наркоманом, щоб довідатися, де можна купити морфій для батька...
Знеболювальних засобів, які містять наркопрепарати, онкохворим не видають за жодними рецептами.
Такі знеболювальні ін’єкції вдома має право робити тільки «швидка допомога» з дотриманням усіх правил звітності.
Так звана СЛД (сільська лікарська дільниця) охоплює кілька сіл (наприклад, у моєму рідному Голопристанському районі Херсонської області — дев’ять СЛД, кожна обслуговує по кілька сіл), відстань між селами від семи до 15 км, в інших районах ще більша; у багатьох селах немає ні фельдшера, ні медсестри. «Швидка допомога» в села не виїжджає!!!
А все-таки, чому онкохворим не виписують рецептів на знеболювальні нарковмісні препарати? Чому не видають навіть під тисячу розписок родичам такого хворого? Підстава: наказ Міністерства охорони здоров’я СРСР від 30 грудня 1982 року №1311; наказ МОЗ України №165 (0165282-96) від 28.05.96 р. про виконання наказу №1311 МОЗ СРСР; наказ МОЗ України №117. Наказ МОЗ України №360 (від 20.07.2005 р.) начебто скасовує наказ №117, але мені не відомо, чи є він чинним, його то скасовували, то відновлювали. Якщо припустити, що потрібні і правильні накази та постанови, котрі регламентують допомогу онкохворим, є, але ми просто про них не знаємо, — як же про них дізнається практикуючий лікар? Адже саме він повинен подавати допомогу тяжкохворому. На сайті Мінздоров’я розділ «Контроль за обігом наркотиків» не відкривається. Про те, що доступ до Інтернету лікарів райцентру, тим більше — села, дуже обмежений, уже не кажу.
Місцями заходять у суперечність і не узгоджуються накази й правила відділу боротьби з наркотиками та вимоги адекватної медичної допомоги. Лікарю доводиться вибирати не метод допомоги хворому, а... статтю, за якою він отримає менше покарання, якщо цю допомогу надасть. За НЕнадання допомоги шляхом виконання всіх інструкцій... уже самі здогадайтеся, чи буде він покараний...
Медики мають доступ до обмеженої кількості нарковмісних препаратів. Але кожен наркоман знає, де, що, скільки й почому можна купити. І там ідеться далеко не про десять ампул. І якщо такі препарати справді потрапляють на чорний ринок, то аж ніяк не з лікарень.
Доходить до абсурду: за зайвий грам перманганату калію (звичайної колишньої марганцівки) відділ боротьби з наркотиками добряче штрафує медиків. Проте в магазинах, які торгують добривами, цього перманганату можна купити хоч мішок!
Кому вигідний цей псевдоконтроль за призначенням і застосуванням наркотиків? Тим, хто на чорному ринку може продати будь-який, інколи й сумнівного походження препарат? Може, онкологу, котрий за хабар або послуги напише який-завгодно рецепт потрібній людині? Але не спійманий — не злодій. А родичі «облагодіяного» хворого не схильні скаржитися. У того ж, хто в стані психологічного шоку не зметикував, кому й скільки дати, хіба є час і сили скаржитися? А після похоронів усі скарги втрачають сенс...
І в які дзвони мені бити?
P. S. У Росії лікар має право виписати чи видати родичам онкохворого нарковмісний препарат у дозі триденної потреби. Родичі повинні тільки оформити документи і здавати використані ампули.