Напевно, мало хто знає, що з 1937 року в нашій країні діяла постанова Раднаркому, відповідно до якої тіла померлих громадян ставали по суті власністю держави й автоматично слугували інтересам науки та суспільства. Таке «широке застосування в клінічній практиці кадаверних (трупних) тканин і органів» вважалося «незаперечним пріоритетом радянської медицини». Після розпаду СРСР вітчизняні законодавці прийняли новий закон «Про трансплантологію», відповідно до якого використання органів померлої людини для пересадки хворим можливе лише за згодою її родичів. Це практично паралізувало українську трансплантологію, адже необхідну згоду вдається отримати вкрай рідко. Скажімо, в Інституті хірургії та трансплантології нинішнього року зробили усього 18 пересадок нирок — 10 від живих родичів і 8 трупних. Пересадки печінки не виконувалися зовсім, оскільки якість донорських органів була вкрай низькою. При цьому потреба країни в таких пересадках уже доходить до двох тисяч.
У Росії пішли дещо іншим шляхом. Базуючись на рекомендаціях ВООЗ, російський закон про трансплантацію органів і тканин людини ввів презумпцію згоди: забір і використання органів із трупа можливі, якщо людина за життя не висловлювала заперечень проти цього, або якщо таке заперечення не висловлюють її родичі. Окрім «презумпції згоди» існує ще одна популярна модель регулювання даної процедури. Це так звана виклопотана згода, коли людина дозволила вилучити орган(и) після своєї смерті або цю згоду чітко висловлює член її сім’ї, якщо померлий заздалегідь не зробив подібного розпорядження.
На купівлю-продаж органів у розвинених країнах накладено жорстке табу. Більше того, щоб не допустити в дану галузь комерцію, у багатьох із них заборонено пересаджувати донорські органи від живих громадян-неродичів. Тобто допомогти сусідові або співробітнику на роботі не вийде (принаймні легально) навіть із найкращих міркувань. Вважається, коли законодавство не допускає плати за таку допомогу, то у людини мають бути досить вагомі причини, щоб стати донором.
У різних країнах питання живого донорства вирішуються по-різному. Скажімо, в Іспанії, що посідає перше місце у світі з донорства (46 на 1 млн. населення), живих донорів усього одна людина на 2 млн. населення. У Австрії 35 і 6 відповідно, а у Швеції та Норвегії за 26—28 трупних донорів на мільйон населення 17 — живих. Однак трупне і живе родинне донорство всіх проблем не вирішує. Світова потреба в пересадці органів і тканин щороку збільшується на 15%, а задовольняється усього на 5—6%. Розробки ж учених із пошуку альтернативних шляхів в галузі ксенотрансплантації (пересадка людині органів тварин), пересадки клітин, клонування органів чи їхнього відновлення за допомогою стовбурних клітин поки ще не можуть повністю замінити органний метод трансплантації. Тому трансплантологи дедалі більше говорять про пошук нових шляхів, щоб збільшити донорство, причому акцент робиться саме на живе неродинне.
На недавньому конгресі «Етика в трансплантації органів», що пройшов у середині грудня в Мюнхені, вперше обговорювалася тема матеріального стимулювання. Трансплантологи хочуть порушити перед законодавцями й урядами європейських країн питання про дозвіл проведення — для початку в декількох центрах — програм із платного донорства. Про це розповів один з учасників конгресу директор Інституту хірургії та трансплантології АМНУ професор Валерій Саєнко:
— Трупне донорство вичерпує свої можливості. У США сьогодні 80 тис. чоловік очікує трансплантації різних органів, а можливості трупного донорства — десь близько 20 тис. Приблизно такі ж цифри — у відсотковому співвідношенні — наводять практично всі трансплантологи. Причому з кожним роком кількість тих, хто потребує пересадки, зростає, а число донорів залишається практично незмінним. Різноманітні види стимулювання також не дають особливого результату. Так, у Німеччині намагаються ввести таку норму: якщо людина згодна бути потенційним донором, то їй видають відповідний документ і в разі потреби вона, у свою чергу, користується переважним правом при одержанні донорського органа.
Тим часом живе донорство набагато краще за кадаверне. Є можливість у спокійній обстановці підібрати донора, підготувати його відповідним чином, зробити необхідні аналізи. У живому донорстві вищий і відсоток виживання. Скажімо, у дітей відзначають стовідсоткове виживання пересадженої нирки протягом п’яти років. А взагалі, сказати, скільки часу можна жити з донорським органом, складно. Так на конференції була професор-нефролог, яка більше десяти років тому віддала свою нирку хворому чоловіку: сьогодні усі живі й здорові. Відомі й довші строки.
Єдиний шлях, який бачать медики в плані залучення живих неродинних донорів, — перехід на економічні методи стимулювання. За підрахунками економістів, підвищення плати за орган на 5% збільшує число донорів на 25%. Багатьом здається, що це порушення всякої етики, яка передбачає благородну самопожертву. Але, як зазначив один з учасників конгресу, коли є людина, котра має певні матеріальні проблеми і ладна для їхнього вирішення пожертвувати одним зі своїх органів, і є хворий, готовий заплатити за трансплантацію відповідну суму, то ці люди незмінно зустрінуться. Але вже на чорному ринку.
Чорний ринок дійсно існує. А як без нього? Приміром, в Ізраїлі пересадки не робляться взагалі. Тому громадянам доводиться їхати до Туреччини, куди приїжджають і потенційні донори. У закритому відділенні роблять всі аналізи, роблять забір органів і виплачують донору $3—5 тис. Або хірурги з Ізраїлю їдуть разом зі своїми пацієнтами, наприклад, у ПАР, де також проводяться операції подібним чином.
Відомі факти продажу нирок громадянами Молдавії. У селах цієї республіки стало ледь не традицією: один із членів сім’ї вирушає на «відпочинок» до Туреччини, після чого сім’я отримує можливість придбати новий будинок і машину. Індійські селяни також нерідко продають свою нирку — щоб розрахуватися з боргами або зібрати придане дочці. Причому в Індії в наявності «профіцит» органів і ціни значно знизилися: приміром, продавши очну роговицю, можна придбати лише кольоровий телевізор. Найвищі ціни реєструються сьогодні на європейському чорному ринку. Після подій 11 вересня араби в США стали небажаними гостями, і арабські багачі почали вирішувати проблеми пересадки органів у європейських клініках, викладаючи по $200—300 тис. за трансплантацію.
Словом, за останні 30 років пересадка органів зі сміливого експерименту перетворилася на традиційний метод лікування. Хоча значне збільшення донорів, прогнозує ряд фахівців, може призвести до тотальної девальвації, і в майбутньому людина, навіть розібравши себе на «запчастини», навряд чи зможе придбати всю необхідну побутову техніку.
— При цьому йдеться не про підпільні операційні десь у підвалі чи інші непридатні приміщення, — пояснює Валерій Феодосійович. — Є, швидше за все, окремі клініки або частини відділення, куди обмежено доступ, але операції проводяться на відповідному рівні. Єдина відмінність — плата не лише за операцію, а й за донорський орган. Причому є країни, де такі операції виконуються цілком легально. В Ірані завдяки легалізації оплати донорів проблема трансплантації вирішена повністю. Там донор — як правило, це молоді чоловіки від 25 до 35 років — одержує $2—3 тис. від держави і певну суму від родичів реципієнта. Як вважають фахівці, це значно дешевше, аніж роками тримати хворого на гемодіалізі. До того ж процедура ця вважається досить безпечною: за увесь час у світі загинуло усього п’ять чи шість донорів. У тому ж Ірані на 13 тис. трансплантацій зареєстровано лише один летальний результат. Найбільше показовий у цьому плані той факт, що на Заході страхові компанії без проблем страхують таких донорів. Хоча, звісно ж, можливість розвитку захворювань у майбутньому у них дещо вища.
В Україну подібні західні віяння залетять, мабуть, ще не швидко: змінити закон — справа довга, а грошей на «трансплантаційний туризм» у більшості тих, хто має потребу, немає. Хоча, можливо, дехто і зможе поправити своє матеріальне становище. У будь-якому разі, вважає професор Саєнко, про проблему слід говорити вголос: як то кажуть, крапля камінь точить.