Кожен з нас — таємниця. Але де взяти час і бажання писати мемуари, та ще й щоб вони побачили світ? Так, у світ не приходять жадані книжки, а приходять «різноманітні не ті». Словом, розсипи величезні. І все-таки, найзагадковіші та найпривабливіші відблиски в дзеркалах буття — життєписи видатних медиків, де власний шлях і чужі болі, чужі долі подано в одному сплетінні ніби свої... Ось тільки всеохоплююче розкрити в діалозі таку особистість, «розкріпачити» співрозмовника — мистецтво. Для цього треба розмовляти на рівних. Книжка «Академіки про медицину, час і про себе» (Видавничий дім «Авіценна», К., 2000 р.) — безсумнівно вдалий і до того ж поки що єдиний зразок такого інтригуючого огляду. З відомими українськими лікарями та вченими зустрічався й розмовляв доктор медичних наук, редактор часопису «Лікування та діагностика» Володимир Медведь.
Часопис цей, друкований під егідою АМН України вже близько п’яти років, не зовсім звичайний у панорамі аналогів. Він переслідує глобальні лікувальні, а не дисертаційні цілі, тож віддає перевагу інформації з перших рук, надаючи трибуну переважно провідним ученим. Найцікавіший фрагмент кожного номера — інтерв’ю про науку й життя.
Як же втілити дванадцять вражаючих наукових подорожей у єдиному полотні? Постараюся зробити це, скориставшись особливим прийомом — монтажем рядків...
«Під час конгресу в Мексиці 1957 р. я побачив операцію зі штучним кровообігом. Нічого не розумів. На всі гроші, що в мене були (10 доларів), я купив трубки. Але потрібен АШК. І тут єдиний раз (не враховуючи кібернетику) мені стали у пригоді інженерні знання... От кажуть, що я винайшов АШК. Нічого принципово нового я не винайшов, просто скомпонував машину, але свою. Експериментували на собаках, усі вони вмирали. Через рік, 1958-го, я спробував на хворому. Хворий теж помер. Мене мучило сумління... Нарешті в 60-му році я провів ще одну операцію, цього разу вдало. Після цього серцева хірургія пішла. За рік зробили 50 операцій з АШК, і було тільки п’ять смертей...
68-го, невдовзі після Барнарда, ми справді готувалися до пересадки серця. Загалом-то, експериментальне пропрацювання серцевої хірургії в нас поставлено геть погано... Зрештою, узяли приреченого хворого. «Швидка» привезла жінку з розбитою головою... Встановили, що мозок помер. Унизу родичі плачуть. І совість мені не дозволила в живої ще людини взяти серце...»
«Розповім одну історію. Пам’ятаєте, я говорив, що на початку своєї роботи в Забайкаллі залишився один у районі. Так от, буквально першого дня мені довелося рятувати жінку, в якої стався розрив матки. А я його ніколи в житті до цього не бачив. Але з Краснодара я привіз із собою валізу книжок. Узяв підручник, і поки їхав до хворої (75 км), сотні разів устиг перечитати всю главу. Під’їжджаючи, я вже цілком уявляв увесь хід операції. Вночі під гасовою лампою видалив матку, й жінка залишилася жива».
Совість у конкретних обставинах... Перед вами епізоди з інтерв’ю Миколи Михайловича Амосова й Олександра Олексі-йовича Шалімова. Письменник розширив би кожен із них до повісті чи роману. Приміром, оповідання Михайла Булгакова «Водохрещення поворотом» разюче нагадує поєдинок, виграний молодим хірургом Шалімовим. Але це лише факти. І знову пригадується булгаковське: «І цього врятувати. І цього. Усіх»...
Чи такий зріз часу. Про початок шляху розповідає президент АМН України академік Олександр Федорович Возіанов...
«У 1962 році відбувалося чергове збільшення чисельності Збройних сил, і велику частину хлопців нашого випуску послали до армії. Я потрапив на Північний флот. Мені дуже допомогло те, що я мав досить солідну підготовку як на випускника інституту. З IV курсу став старостою наукового гуртка з урології, проводив там, у клініці, весь свій вільний час, кожне літо. Напевне, мене приваблювали особисті якості лікарів, які працювали на кафедрі. До того ж, я виявився єдиним урологом у місті і щодня міг не тільки працювати у військовій частині, а й оперувати у госпіталі, лікарнях міста, в тому числі й цивільних хворих. Таким чином, я не втратив кваліфікацію...
Підніматися маю не пізніше п’ятої ранку, трохи займаюся собою. О сьомій щоденно, крім вихідних, починаються операції в інституті. В цей час хворі вже під наркозом. Роблю три-чотири операції на день... Понад 800 операцій на рік. Секрету ніякого немає. Просто я сплю, мабуть, менше, ніж хотілося б...»
Євген Ігнатійович Гончарук... Йому належать значні відкриття в галузі профілактичної медицини. А як виглядав науковий старт? Є.Гончарук запропонував співрозмовнику познайомитися з листом з Ізраїлю, датованим 20 травня 1999 року, від професора Р.Габовича, одного зі своїх учителів.
«Дорогий Євгене Гнатовичу! Спільна хвороба російських емі-грантів — ностальгія. Я і Євгенія Іванівна, можливо, більшою мірою, хворіємо на неї. А в ностальгічних розмовах часто фігуруєте Ви. Я частіше згадую Ваш знаменитий захист кандидатської дисертації у Вінниці. Ос-кільки захист проводився тут вперше, цікаві вінничани зібралися як на концерт відомого тенора або фокусника- чародія. Члени ради понадувалися, як англійські пери. Стояла «гробова» тиша. А Ви, ховаючи хвилювання, розкланювалися зна-йомим і усміхалися. Однак незабаром — захоплююча розповідь про те, з яким зусиллям і в той же час насолодою Ви встановили закономірності динаміки забруднень, які потрапили в грунт. Глядачі зрозуміли, що автор зробив щось надзвичайне в ім’я врятування людства... Незабаром голова ради під гул аудиторії оголосив одностайно прийнятий вердикт про «коронування».
У розповіді постає і нинішній медичний університет, його демократичні начала. І в контрасті з цими рядками спогади Дмитра Федоровича Чеботарьова, патрі-арха нашої медицини. Він закінчив Київський медичний інститут 1933 року, більш як на два десятиліття раніше мого покоління. Вступив туди з превеликим трудом: син лікаря, котрий близько 30 років пропрацював у військових госпіталях, опинився перед перешкодою, бо йшло формування «робітничо-селянської інтелігенції». Ледве знайшов вакансію. «Довелося почати з підсобного робітника. Я будував залізницю, просівав кокс, перераховував ресурси домни. Невдовзі одержав підвищення — став підручним електромонтера... Повернувшись до Києва, почав працювати санітаром на «швидкій». Перша спроба вступити до медінституту у 28-му році була невдалою. Попри робітничий стаж, я проходив у категорії «зі службовців»... Через рік знову настала пора вступних іспитів. І тут допоміг випадок. Батько мій у молодості дружив із Данилом Кириловичем Заболотним, згодом президентом АН України. У ті роки він уже тяжко хворів, і мій батько лікував його. Якось батько взяв мене до Заболотного. Зайшла мова про моє майбутнє, про мрію стати лікарем, і Заболотний сам запропонував мені допомогу. Його лист до тодішнього директора медінституту, мабуть, допоміг...»
Так пробивався в медицину один із наших найкращих терапевтів. «Медінститут 29-го року був абсолютно не таким, як тепер. Це був невільний заклад, цілком підпорядкований міській владі, партійному керівництву. Коли почався «голодомор», усіх студентів мобілізували в село, необхідно було орга-нізовувати «харчувальні пункти», а заразом і вакцинацію населення проти віспи... Ніяких пунктів не було. До хат, у яких ми оселилися, привозили чорне борошно, розводили гарячою водою. По склянці цієї «затирки» ми роздавали дітям — по одній на день».
Ось вона, минувшина...
І ще легендарна особистість у нашій медицині — ровесниця Д.Чеботарьова, Надія Олександрівна Пучковська, яка майже тридцять років очолювала в Одесі Інститут імені В.П.Філатова. Дочка знаменитого отоларинголога Олександра Митрофановича Пучковського, загиблого у вирі репресій. Вона також навчалася в Київському медичному інституті...
«На моєму курсі проводилися й експериментальні види занять, як, приміром, «один за всіх і всі за одного». Запитували якогось студента і, залежно від його відповіді, усій групі ставилася позитивна чи негативна оцінка. Пам’ятаю, як «чистили» студента одного зі старших курсів. Головним було питання, звідки в нього взялося піаніно...
...42-й рік. Невдовзі мене мобілізували, і я одержала призначення до фронтового евакогос-піталю начальником очного відділення. Слід врахувати, що поранення були непоодинокими... В операційній топилася маленька «буржуйка», і, коли не було електрики, операції ввечері й уночі робили при світлі гасової лампи. Таке саме освітлення було й у перев’язочній. Ці дві гасові лампи і складану «темну кімнату» ми завжди возили з собою».
Жінки в ареопазі української медичної науки... Поряд із Н.Пучковською, це О.Лук’янова — видатний педіатр і Л.Малая — одна з найвидатніших терапевтів. І знову неповторне.
«1940-го закінчила шість класів, — розповідає Олена Михайлівна Лук’янова. — Батьки були вчителями, але з великою повагою ставилися до медицини... На випускному вечорі... я поглянула на батьків, побачила, як напружився за столом президії, чекаючи на відповідь, батько... І, дивлячись на нього, я сказала, що вступатиму в медичний. А сама хотіла вступити в консерваторію...
Війна почалася, коли я складала сесію за перший курс інституту. Дізналася — кинулася додому на Чернігівщину, до батьків. Потім усе сталося дуже швидко... У нашій школі зупинився госпіталь, мене запросили поїхати з ним. І разом із госпіталем потрапила в оточення. Отоді почалося страшне життя...
Я була підпільницею, а коли стало занадто небезпечно, мене забрали в партизанський загін. Зараз я, певне, повторити цього не змогла б. У моїх документах кілька записів: один — «санітарка», другий — «медсестра», третій — «боєць».
«Пробували ми організувати в себе (в Інституті педіатрії, акушерства й гінекології. — Ю.В.) платний кабінет і клініку для лікування безплідності. Багато було пропозицій, які породжували ще більшу непевність і сумніви... Ну, зробимо ми упоряджену приватну клініку, а коли жінка не може заплатити за лікування? Не лікувати? Поки що, за законом, у нас безкоштовна медицина. А там, де дитина й мати, брати гроші загалом недозволено».
«Коня на скаку перехопить, в палаючу хату ввійде». Це можна сказати і про Любов Трохи-мівну Малую. 62 роки лікарського стажу. Південний, Північно-Кавказький і Закавказький фронти, 54 роки в Харківському медичному інституті й 40 років у Харківській філії НДІ ім.Н.Д.Стражеско, перетвореному в вісімдесятих на Інститут терапії АМН України. «Безумовно, у перші роки роботи в мене були діагностичні помилки, які я назавжди запам’ятала. Так, я не розпізнала своєчасно у хворої свинцеве отруєння... Згадую свою грубу помилку, коли я діагностувала в хворої «гострий лейкоз», а насправді виявилася лейкемоїдна реакція. Нехай тимчасово, але своїм неправильним діагнозом змусила хвору та її родину пережити велике горе». А як схожі слова Любові Трохимівни на нещадні до себе аннали Пирогова...
Багато залежить від людини, від ясності та шляхетності цілей. Ось ще два відблиски важливих медико-соціальних зусиль і діянь — у роздумах Ю.Кундієва (Інститут медицини праці) і Ю.Зозулі (Інститут нейрохірургії ім. А.Ромоданова), двох нинішніх віце-президентів АМН України.
Юрій Ілліч Кундієв, глава вітчизняної школи гігієністів праці, член постійного Комітету експертів ВООЗ із питань фахового здоров’я...
«Ви запитуєте про моє дитинство. Відповідь могла б бути стисла: у дитинстві в мене не було дитинства. Мій батько — Кундієв Ілля Гнатович — жертва репресій тридцятих років. Тільки завдяки щасливому збігу обставин родину не вислали. Аби прогодувати нас, мама працювала пралею, різноробом (на інші посади не брали...)
Після закінчення інституту мене рекомендували на наукову працю, згодом запропонували вступити в аспірантуру при Інституті гігієни праці та профзахворювань...
Мене довго не затверджували. Я не розумів, у чому річ доти, поки директор інституту, котрий зробив цю пропозицію, Г.Шахбазян не сказав мені, що справа в моїй біографії і що питання вирішуватиме тільки міністр охорони здоров’я (міністром тоді був Л.Медведь). Невдовзі в інститут надійшов наказ: мене зарахували в аспірантуру.
А 1952 року в інститут прийшов Лев Іванович Медведь. Це круто змінило і справи, і моє життя».
«Не думаю, що справжніх лікарів стало менше. Просто їх ставлять у такі умови, що частина загалом залишає медицину. А стосовно гуманістичних принципів, вони, на жаль, у наш час дещо, я сказав би, зблякли... Найжахливіше в людині — це зрада. Вона може знищити не один мільйон нейронів унаслідок породжених нею стресових ситуацій. За нинішніх кризових умов у людях контрастніше виявляються і позитивні, і негативні риси...» Це — слова Юрія Панасовича Зозулі, блискучого нейрохірурга. Півстоліття в Інституті нейрохірургії, робота поруч з О.Арутюновим і А.Ромодановим. «Зараз я зазвичай оперую два-три рази на тиждень, намагаюся робити операції, пов’язані з технічними труднощами, підвищеним ризиком. Ніде правди діти, не завжди все вдається, тож «оберігаю» своїх молодших колег...»
До невеличкої, але цілком виняткової когорти належить Платон Григорович Костюк, один з небагатьох у нас академіків «великої академії» — АН колишнього СРСР.
«Те, що я став медиком і біологом, — у чомусь випадковість. Річ у тому, що 1941 року ми з батьком (відомим психологом. — Ю.В.) виїхали з Києва в Сталінград, де можна було піти або в медичний, або в педагогічний інститут. Я вступив одразу в обидва. 42-го нам дивом поталанило виїхати зі Сталінграда, і я навчався в Кзил-Орді, де перебував в евакуації об’єднаний Український університет. Там був тільки біологічний факультет, і я, досклавши іспити, з медика перетворився на біолога. Потім була армія, а повернувшись у Київ, я, природно, закінчив біологічний факультет університету. Потяг до медицини в мене все-таки залишився, і, вже працюючи науковим співробітником Інституту фізіології, я повернувся в медінститут, де закінчив лікувальний факультет».
Якось П.Костюк зустрівся з Дж.Екклсом, майбутнім нобелів-ським лауреатом. От як це сталося й до чого привело. «Йшов 1959 рік, почалася «відлига», з’явилася можливість бувати за кордоном, і мені поталанило — включили в делегацію на фізіологічний конгрес у Буенос-Айресі. Там я зробив доповідь про свої дослідження за допомогою мікроелектродів окремих клітин спинного мозку (чудовою анг- лійською. — Ю.В.). Після доповіді до мене підійшов Екклс і запитав, де я всього цього навчався. Коли я сказав, що ніде, і все зробив сам, він спочатку не повірив, а потім запросив мене до себе, пообіцявши оплатити всі витрати. Я зібрав і подав необхідні документи, але минали тижні, місяці — ані пари з вуст... Раптом дзвінок з Австралії — Екклс. У нас в інституті був страшенний переполох. Він запитав: «Чому ви не їдете?» Я почав щось пояснювати в тому сенсі, що це залежить не від мене, а він сказав: «Я зараз дам телеграму Хрущову». Досі не знаю, чи дав він ту телеграму, але через тиждень мені принесли всі документи».
Збірка, про яку розповідаю, присвячена пам’яті академіка Володимира Веніаміновича Фролькіса. Перед нами останнє прижиттєве інтерв’ю талановитого вченого, датоване січнем 1999 року.
«Нині стало дуже популярним шукати у своєму родоводі дворян, представників аристократичної еліти чи хоча б офіцерів Білої армії. Нічого цього в мене не було. Житомир, «смуга осідлості», створене царатом «єврейське гетто»... Було одне — невгамовне прагнення дати ос-віту своїм дітям. Так виникла сім’я, у якій було 29 медиків...
Мене мобілізували в армію після третього курсу, а закінчив освіту вже по війні у Військово- медичній академії в Ленінграді... Допомогла мені й музика. Я часто бував на концертах у філармонії. На кожному концерті з’являвся у формі генерал-полковника начальник академії — Л.Орбелі. Коли після закінчення академії я сказав, що хочу займатися фізіологією, Леон Абгарович зауважив: «Одна хороша риса у вас є — любов до музики».
Київ... Завдяки проханню Л.Орбелі, академік Г.Фольборт (обидва вони були найближчими учнями І.Павлова) наполіг, аби мене прийняли в аспірантуру. Вступний іспит. Мене охоплює жах — Георгій Володимирович ставить запитання й відразу ж сам починає обговорювати можливу відповідь. Я намагаюся вставити кілька фраз. І він каже мені: «Якщо ви знаєте фізіологію, вам ні до чого вступати в аспірантуру». А після захисту докторської дисертації він сказав: «Чим раніше ви від мене підете, тим більшого досягнете».
Співрозмовники говорять про геронтологію, про відкриття В.Фролькісом механізму старіння й антистаріння. Як же вдалося йому перебороти горезвісні «бар’єри», домогтися високих «індексів цитування»? Це нагадує випадок із П.Костюком.
«Певний час я був «невиїзним». Усе змінилося після одного симпозіуму, що проходив багато років тому у Швеції. Я в черговий раз надіслав доповідь і не поїхав. З ініціативи американського вченого професора Стреллера звідти написали лист голові президії Верховної Ради СРСР М.Подгорному. У листі висловлювався подив тим, що «досить молодий учений Фролькіс постійно заявляє доповіді, які включаються в програми, але потім не приїжджає через хворобу»... Після цього листа мене почали випускати».
Ніби передчуваючи, що це сповідь, В.Медведь (а вміння ставити запитання, мабуть, ви-рішальна його чеснота як медичного журналіста) запитує В.Фролькіса про віру й любов, ставлення до клінічної медицини, страхи й синдром популярності...
— Хотілося б у цьому інтерв’ю поговорити з вами про речі вічні, пофілософствувати. Скажіть, ви — атеїст?
— Питання дуже складне. Людина повинна вірити, хоча ця віра може не вкладатися у певні закони. Чим людина старша, тим більше віра приносить їй вдоволення. Бути віруючою людиною в глибокій старості — це найвище благо. Я говорю про щиру віру, яка всередині людини. Віра — це щось дуже інтимне. Це не хрестик на тлі глибокого декольте, не показні освячення, презентації тощо... Я згадую 40-ві роки. Який трагічний парадокс — люди, котрі не боялися щохвилинної смерті, потім, по війні, у справах, суспільстві почали боятися всього... Чому вже потім, у мирний час, навіть уже після жахіть Сталіна, кожен не став Сахаровим?.. А тепер, нерідко, інша крайність — уседозволеність...
Любов... у поетів два крила — нерозділена любов або закоханість. Для науки, як на мене, важливіший любовний шал, злиття натхнення й осяяння. Справжня любов — це підсвідоме, яке поширюється на свідомість. Любов — це вся веселка життя.
В.Фролькіс зберіг вірність першому коханню й любові загалом... Ось ще запитання:
— А ненависть?
— По-моєму, ненависть не властива чи, точніше, не притаманна людині, бо за природою людина добра. Принаймні я її не відчував. У мене бувало сильне почуття образи. Для людини загалом дуже важливо бути доброю. Чарльз Дарвін писав у щоденниках: «Співчуття чужому горю — це великий дар, але найвищий дар людини — співчуття чужій радості»...
І декілька слів, аби пригадати усмішку Фролькіса. «Нерідко розігрували мене, але розігрував і я. Якось із друзями на моїй машині поїхали на південь. Заїхали під Одесу до їхніх родичів. Привітний господар запитав мого друга, чи не запросити за стіл водія, тобто мене. Весь вечір я піднімав шоферські тости на кшталт «Ні жезла вам, ні цвяхів!», «Щоб іскра не пропадала!», неодмінно говорив «Поїхали!» і соковито крякав. Уранці, перед від’їздом, запитав, чи є гас, аби прополоскати рот, а потім попросив передати привіт відомим медикам Одеси — академіку Ясиновському, професору Сігалу... від мене. Вираз обличчя господаря був неповторним...»
Звісно, у цьому задовгому репортажі про нову книжку, тираж якої, до речі, лише 500 примірників, багато наукових подробиць залишилося за кадром. Але я запитав у Володимира Медведя: чому в цьому «діамантовому вінці» він об’єднав лише дванадцять фігур? Адже в номерах часопису інтерв’ю значно більше.
— Можливо, це випадковість, але, радше, закономірність. Дванадцять — число Апостолів з Нового Завіту — це носії світла та великого подвигу в ім’я людства... І мені здається, що герої цих зустрічей відповідають тій зобов’язуючій характеристиці.
І, нарешті, як епілог слова академіка О.Возіанова з передмови до книжки. Вони пояснюють, чому медицина більше, ніж медицина, і чому був потрібен цей вінок любові. «Ми живемо в дивовижно цікавий час. Ми розставляємо й переставляємо акценти на життєвих цінностях. Ми майже всюди шукаємо альтернативу. І водночас є вічні абсолюти, і серед них такий: у житті немає нічого ціннішого, ніж саме життя... Звісно, запропоновані інтерв’ю — свідчення часу й багато в чому вже історія. Проте особливість персонажів і авторів книжки в тому, що минуле кожного безпосередньо пов’язане зі спільним майбутнім».