Володимир Карчемський |
Дмитрик тихенько сопе, схиливши набік свою русяву голову. Час від часу його обличчям пробігає тінь жаху і болю, мама гладить здорову ручку дитини, притискається губами до щоки, щоб заспокоїти. Друга рука, вкутана бинтами, — пришита до живота, слава Богу, обійшлося без ампутації. Галина Павлівна, мама десятирічного Дмитрика, навіть не встигла зрозуміти, що сталося, — син щось майстрував, під’єднуючи якісь трубочки і батарейки, а потім — раптом заклало вуха від дитячого крику. Мама не плаче, хоча видно, що тримається з останніх сил...
— У Дмитрика вогнепальне поранення. Що сталося — точно невідомо. Може, він із переляку щось забув, а може, темнить — боїться покарання. Хоча він і так уже покараний — отримав значну травму кисті руки, втратив палець. Кисть, якщо можна так висловитися, була розірвана вибухом, довелося робити шкірну пластику шматком із живота — тобто кисть тимчасово пришили до живота. Дмитрику доведеться пережити ще кілька операцій. Сподіваємося, все минеться благополучно і приблизно через місяць його випишуть додому, — так прокоментував ситуацію лікар відділення реконструктивно-пластичної мікрохірургії дитячої спеціалізованої лікарні «Охматдит» Дмитро Коцюба.
Це відділення відоме далеко за межами України. Ще за часів перебудови весь Радянський Союз облетіла новина — київські хірурги пришили маляті відрізану руку. І вона успішно прижилася! Володимир Карчемський, завідувач відділення, добре пам’ятає той випадок.
— Хлопчикові було всього півтора рочки. Бабуся прала, працювала машина старого зразка і чомусь була відкрита центрифуга. Онук засунув туди ручку, схопився за білизну, і йому миттєво зрізало руку на рівні плеча. Малюка рейсовим літаком допровадили з Шепетівки до Києва через годину після одержання травми. Ми пришили ручку, все минулося благополучно...
Якби така ситуація сталася сьогодні, дитина залишилася б інвалідом — так швидко допровадити її до столичної операційної неможливо, хоча й живемо ми у ХХI столітті. Відділення реконструктивно-пластичної мікрохірургії, що невдовзі стало республіканським центром, створене майже двадцять років тому. Тоді ще працювала санавіація, відгукувалися на біду військові льотчики — дві-три тяжкі травми на тиждень оперували дитячі мікрохірурги. Скільки дітей вони врятували від інвалідності! Нині, на думку медиків, ситуація значно погіршилася — доставити травмовану дитину в операційну за годину-дві не завжди вдається навіть із передмістя, не кажучи вже про віддалені від столиці міста і села.
— Відірваний палець ще можна врятувати протягом доби, а ось плече потрібно встигнути пришити відразу після травми. На його приживлення природа відвела всього шість годин, тоді як сама операція може тривати від чотирьох до шести годин, — розповідає Володимир Ігорович. — Щоліта багато травм пов’язано із січкарнями. Діти допомагають по господарству батькам або бабусі з дідусем, захисту цей механізм не має, і кисть потрапляє в січкарню. Як наслідок — ушкоджені кістки та тканини, нерви й судини, роздроблені і рвані рани. Ми намагаємося допомогти, але терміни тут відіграють надзвичайно важливу роль. На жаль, діти часто залишаються інвалідами.
— Невже не можна швидко допровадити до вас постраждалого, щоб допомога була своєчасною?
— Як доставити травмовану дитину туди, де вона отримає кваліфіковану допомогу, — про це має голова боліти не у мене, а в держави. Сьогодні цим ніхто не переймається!.. Санавіації — немає, а везти автотранспортом — безперспективно. Я звертався в МНС, вони готові допомогти: «У нас хороший парк техніки, в кожній області є машини. Але хто нам платитиме за доставку хворого?»
Тому постраждалі діти так і залишаються вдома, з мінімальною медичною допомогою. Адже в регіонах немає таких можливостей, як у «Охматдиті». Ми добре оснащені, у нас працює досвідчений колектив мікрохірургів, які можуть пришити руку чи пальці, врятувати ушкоджені тканини.
— Чи стажуються ваші спеціалісти за кордоном? Адже цікаво дізнатися і навчитися того нового, що вміють європейські колеги.
— Як мовиться, порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих. Хто зумів самостійно пробитися на ці стажування, той потрапив, ніхто нас нікуди по досвід не посилає. З нашого відділення в Німеччині стажувалися я і щелепно-лицьовий хірург. Ми ще раз переконалися в тому, що кожна клініка як у нас, так і на Заході, має свого «коника» — операції, методика яких добре відпрацьована. Тут, можна сказати, ми на рівних — і в нас є чого повчитися, і в них. Буває, до нас на консультацію приходять пацієнти, котрі лікувалися в тій-таки Німеччині, потім продовжують лікування у нас. Але є й такі випадки, коли ні ми нічого зробити не можемо, ні наші колеги за кордоном. У всьому світі народжуються діти з патологією, коли на рівні ліктьового суглоба є лише залишок передпліччя, але немає ні кисті, ні пальців. Батьки плачуть: «Допоможіть!» А ми нічого не можемо вдіяти. Буває, їдуть за кордон, однак і там лікарі поки що безсилі перед такою ситуацією. Я вважаю хибною думку, що за кордоном медицина може все і вона краща за нашу. А от ставлення до медицини там справді значно краще. Взяти хоча б обладнання — у них воно, звісно, перевершує наше.
— Безумовно, закордонні лікарі мають можливість використовувати останні досягнення науки й техніки. Але я чула, що й наші мікрохірурги в операційній користуються не тільки скальпелем, а й мобільним телефоном.
— До нас часто потрапляють пацієнти з такими складними травмами, що в операційній доводиться трудитися кільком лікарям. Ми постійно радимося одне з одним — інакше не можна. А якщо залишається тільки черговий лікар, як йому бути в екстреній ситуації? Він зобов’язаний проконсультуватися зі мною, як із завідувачем відділення, але рани описувати словами неможливо, потрібно, не гаячи часу, якось передати зображення. Можна, звісно, через Інтернет, але далеко не в усіх лікарів є комп’ютер і доступ до Мережі. Я випадково знайшов в Інтернеті повідомлення, що в Данії й Великобританії лікарі консультуються по стільниковому телефону, передаючи при цьому рентгензнімки. Це зацікавило. Я звернувся до одного з операторів мобільного зв’язку і до фірми-виробника мобільних телефонів. Там подумали й запустили пілотний проект «Мобільний консиліум лікарів». У березні ми одержали шість сучасних телефонних апаратів із гарними дисплеями і фотокамерами, а також безлімітні пакети для роботи. І першого ж дня надійшов хворий із тяжкою травмою після січкарні. Черговий лікар відразу передав мені повідомлення, обговорили питання тактики надання допомоги. Рана кисті була дуже серйозною, застосували методику вшивання в шкіру живота. Відтоді щодня надходить два-три, а то й більше повідомлень. Але це все внутрішньолікарняні консультації, ми ж нікуди не виїжджаємо — не можна ж перевозити з собою операційну. Вже майже півроку діє цей проект. Чесно кажучи, ми до нього дуже звикли, він справді допомагає нам у роботі.
— А чи можна створити такий зв’язок з іншими областями, об’єднати всю Україну зі столичним «Охматдитом»?
— Ми вже думали над цим. Можна вийти на головного дитячого ортопеда і обмінюватися з ним інформацією, тоді за лічені хвилини передавалося б зображення травм і вирішувалися б питання госпіталізації. Ми могли б підказати, як краще в тому чи іншому випадку зберегти травмовану чи відірвану кисть або стопу, а поки постраждалий буде в дорозі, ми б зібрали бригаду мікрохірургів, підготували все необхідне для операції.
— А чи підуть на це чиновники від медицини? Напевно, скажуть, що мобільний проект занадто дорого коштує, хоча за бюджетні гроші у нас по мобільному розмовляє весь бомонд.
— Як виміряти, що дорого, а що дешево, у ситуації, коли дитина спливає кров’ю? Гадаю, і МОЗ міг би вирішити це питання, і обладміністрації. Медицина занедбана, нею ніхто серйозно не займається. Державі має бути соромно за те, що у нас нині відбувається. Подивіться — хто купує «Охматдиту» обладнання? Японія виділила 7 мільйонів доларів на апаратуру! Наше відділення одержало в подарунок сучасний операційний мікроскоп, електроміограф і набір інструментарію. Але мікрохірургічних ниток немає і купити не можемо — через відсутність грошей, апаратура виходить із ладу — ні за що ремонтувати...
Не тільки фінансові проблеми непокоять сьогодні відомого мікрохірурга. Досить гостро стоїть і кадрова проблема — лише за останні два роки з відділення звільнилися чотири доктори. Величезні навантаження й мізерна зарплата примусили їх шукати щастя на іншій ниві. Але ті, хто давно прийшов у цей корпус і не мислить себе без операційної, шукають і знаходять способи допомогти дітям. Володимир Ігорович вважає, що кожна клініка повинна мати свою спеціалізацію. Для мікрохірургів — це допомога хворим дітям із пологовим паралічем руки. Прикро, що про це знають дуже мало людей, і батьки, зіштовхуючись із такою драмою, просто відступають, не знаючи куди звернутися.
— Багатьом таким дітям ми можемо допомогти. Відомо, що на 1500 пологів трапляється одна пологова травма, яка призводить до паралічу руки дитини, — вона висить, мов батіг. Опанувавши ці операції, ми робили їх 50—60 на рік. А тепер у середньому п’ять, хоча частота цих патологій не зменшується. Батьки до нас просто не звертаються, бо не знають, що такий параліч лікується лише оперативним шляхом. Невропатологи на місцях прописують таблетки й мазі, рекомендують масажі, а дитина на все життя залишається інвалідом. Ми приймаємо таких дітей із тримісячного віку, операції на стволах плечового сплетення дають позитивний ефект. Крім цієї, у нас освоєні ще більше десятка операцій — на кістках суглобів і на м’язах. Ми не чарівники — і не можемо повернути всі функції, але відновлюємо підйом руки, згинання в лікті, рух кисті і пальців.
— Напевно, педіатри, котрі першими бачать такі травми, повинні направляти пацієнтів у «Охматдит»?
— Або невропатологи. Але перше, що відлякує людей, — інформація облздорову. Там, як правило, кажуть: ми не маємо права давати вам направлення в Київ. Люди бояться їхати — що як без направлення їх не приймуть? Коли ж усе-таки наполягають, їх лякають тим, що лікування в нашій лікарні платне, і чомусь в усіх випадках називається стандартна сума — дві тисячі доларів. Ми дізнаємося про це від батьків, котрі, всупереч усьому, прориваються до нас. Чиновники відмовляють їм у допомозі під яким-завгодно приводом.
— Щоб потрапити до вас, направлення мати обов’язково?
— Приймаємо всіх, не вимагаючи направлень. Я консультую в поліклініці по четвергах і завжди до останнього хворого. І в стаціонар теж приймаємо всіх, хто до нас звернувся. І без різних благодійних внесків!
— Лікування травмованої дитини потребує ліків, багато перев’язувального матеріалу. У вас є все необхідне, чи повинні приносити батьки?
— Батьки купують лише малу частину: бинти, марлю, катетери внутрішньовенні — нині в нашій аптеці цього просто немає.
— Але чому? І МОЗ, і Верховна Рада неодноразово заявляли, що на медикаменти виділено грошей утричі більше, ніж раніше!
— Я не знаю, як вони підраховують потреби, але у нас, скільки я тут працюю, того, що виділяється, зазвичай вистачає на квартал. Від сили! Чомусь при плануванні не враховується, що в нас тяжкі хворі, серйозні травми і витрата медикаментів та перев’язувальних матеріалів дуже велика. Інколи здається, що якби не гуманітарна допомога і не подароване японцями обладнання — наше відділення довелося б закрити...
…З настанням осені державні мужі й чиновники рангом трохи нижче відрапортують про успішне оздоровлення дітей. Але там, де справді піклуються про здоров’я дітей, у відділенні реконструктивно-пластичної мікрохірургії «Охматдит», стоїть японське обладнання і заморськими телефонами лікарі передають знімки травм наших, вітчизняних дітей. До речі, безлімітні пакети теж надали не наші оператори мобільного зв’язку. Діяльність благодійних фондів, яких у країні чимало, в основному обмежується пакуночками з цукерками та м’якими іграшками — участь у дитячих долях там не простежується...
Та все ж медики, а ще батьки, котрі переконалися, як багато залежить від оперативності «Мобільного консиліуму лікарів», сподіваються, що проект не закриється 31 грудня. Адже від травми ніхто не застрахований, тим більше діти.