У всі часи Київ був і залишається наче медом намазаний — тисячі людей їдуть у столицю звідусіль у пошуках роботи, освіти, кращої долі. Останнім часом — особливо активно. Сьогодні ніхто точно не може сказати, скільки ж люду мешкає в нашій столиці: за деякими підрахунками, лише офіційно зареєстрованих маємо понад 2,7 мільйона громадян, котрі потіснилися на своїх квадратних метрах і прихистили ще 2,3 млн. прибулих. Київ розбудовувався сотні літ, а мегаполісом став миттєво — буквально за півтора десятиліття, неймовірно страждаючи при цьому від проблем бурхливого зростання. Міська влада переконана, що він уже впритул наблизився до блиску європейських столиць — для повного щастя бракує лише оглядових майданчиків. Тому й запланували спорудити відразу два, та таких, щоб аж до неба. Очевидно, в мерії сподіваються, що з космічної висоти наш занедбаний, неприбраний, занехаяний Київ матиме вигляд євростолиці.
Чи до снаги столиці забезпечити комфортне, цивілізоване життя п’яти мільйонам своїх мешканців? Запитання риторичне. Інженерні комунікації, системи водопостачання та водовідведення, електромережі, громадський транспорт, ЖКГ, заклади охорони здоров’я і дошкільного виховання, студентські гуртожитки — все тримається на тому запасі міцності, який було закладено ще в радянські часи. Науковці попереджають — поки що тримається. Інфраструктура та екосистема міста не розраховані на такі антропогенні навантаження. Б’ють на сполох і фахівці санітарно-епідеміологічної служби, які, згідно із законом, відстежують дотримання санепідемрежиму, власне — відповідають за безпечне проживання п’яти мільйонів громадян у мегаполісі. Відносно благополучна ситуація в Києві, себто відсутність масових випадків харчових отруєнь, спалахів інфекційних хвороб тощо, тримається не завдяки, а всупереч політиці столичної влади, яка останнім часом розв’язання будь-якої проблеми відкладає на невизначений термін зі стандартною відмовкою: у міському бюджеті бракує коштів.
— Я вважаю, що за рівнем цін, може, ми і євростолиця, але не за рівнем заробітної плати й умов проживання людей. До стандартів євростолиці — нам ще як до неба, — вважає головний державний санітарний лікар м. Києва Анатолій ПОНОМАРЕНКО. — У цьому легко переконатися, якщо розібрати на складові основні напрями життєзабезпечення людини. Дуже багато киян працюють у непристосованих і небезпечних для праці умовах, без індивідуальних засобів захисту; вони позбавлені права піти на лікарняний у разі захворювання, харчуються абияк, робоча зміна триває 10—12 годин. Це стосується десятків тисяч робочих місць — і у МАФах, і на ринках, і на будівництві. Такої торгівлі і такого «общєпіта», як у нас, ніде в європейських столицях не побачиш.
Охорона здоров’я молодшого покоління киян, у тому числі й дітей, теж потребує пильної уваги, про що, зокрема, засвідчила перевірка шкіл, проведена перед початком нового навчального року. Ще за місяць до першого вересня ми попереджали: в деяких освітянських закладах нагромадилося стільки проблем, що вони аж ніяк не встигнуть їх вирішити вчасно, і тим паче відремонтувати аварійні приміщення, а заплющувати на це очі й підписувати відповідні документи наша служба не буде.
— Преса помітила, що така принципова позиція викликала велике невдоволення міської влади. Це, мабуть, уперше за останні роки публічно було сказано, що далеко не всі школи встигнуть підготуватися до занять.
— Я не поділяв оптимізму з приводу підготовки навчальних закладів у столиці. Мене запевняли, що в Києві немає жодної школи в аварійному стані, мовляв, схаменіться й такого більше не кажіть. Ми ж євростолиця! Але на слово ми нікому не вірили, фахівці ретельно перевіряли кожен заклад. Відверто скажу, через брак часу я взяв собі об’єкт неподалік — школу № 106, яка зовсім поруч. Вона має два корпуси — старий і новий. Дивлюсь — у старому корпусі на дашку, прямо над входом, величезна тріщина, а директор розповідає, що все гаразд, повна готовність. Тим часом серед документів виявилися акти спеціалізованої комісії, яка визнала цю будівлю аварійною. І це не просто папірець, а офіційний документ — із підписами й печаткою. Директор виправдовується: «Я, мабуть, неправильно ту комісію зрозумів».
Акт був підписаний ще у 2007 році, й відтоді нічого не змінилося! Щоб не зривати навчальний процес, ще два роки тому два верхні поверхи закрили, а на двох нижніх проводились уроки. Підлога в корпусі прямо плаває під ногами, але навіть на «закритих» поверхах вирує життя — там і кабінет директора, і вчителі, і учні... Технічний стан приміщення загрозливий, а директор впевнений, що все гаразд. Ми підписали відповідний акт, закрили той корпус.
— Чи можна сьогодні стверджувати, що ремонт завершили (хай і з запізненням), і всі дошкільні та шкільні заклади готові до старту опалювального сезону?
— Минулого тижня на засіданні у мерії обговорювалася підготовка до опалювального сезону, виступали керівники управлінь, і всі звітували про готовність. Щоправда, йшлося також про борги за комунальні послуги, через які «Київенерго» може й не включити подачу тепла. Але це більше стосується житлового сектора, а не дитячих закладів.
Схожа на шкільну ситуація і з медичними закладами: є в нас нові, сучасні, якими можна справді пишатися, а є й такі, куди заходиш — і від побаченого мороз по шкірі. Це насамперед туберкульозні лікарні та диспансери.
— І не тільки. Вже не лише студенти і викладачі, а й академіки скаржаться на умови, в яких працює кафедра інфекційних хвороб Національного медичного університету імені Богомольця: дірки в підлозі, щурі бігають, у дворі біля сміттєвих баків — армія бездомних собак. Кому тільки з можновладців не показували ці фотографії, а змін — жодних.
— Бо в нас діє подвійна мораль, яка й визначає, що можна показувати і розказувати, а що — не для преси.
— Та вже й для преси давно не секрет, що в лікарнях немає засобів для миття і дезінфекції, позакривали пральні. Відомо також, що немає хлораторних установок для очищення та знезаражування води, яку лікарні зливають у каналізацію. І це стало нормою в мегаполісі! Забруднені стоки, що містять віруси, мікобактерії, збудники різних хвороб, згодом потрапляють у Дніпро, з якого п’є воду ледь не половина України.
— На жаль, у медичних закладах Києва майже не залишилося локальних очисних споруд, тому й ситуація така плачевна. На їх будівництво бракує коштів, а в багатьох випадках уже немає й території, на якій їх можна було б встановити.
— Тобто, незважаючи на те, що держава визнає туберкульоз епідемією, виділяє мільйони гривень на його локалізацію, — туберкульозні лікарні не мають і найближчим часом не матимуть елементарних очисних споруд? І це при тому, що мікобактерія надзвичайно живуча — таїть у собі небезпеку десятки років.
— Повірте, це питання для нас надзвичайно актуальне і болюче. Санепідемслужба (СЕС) неодноразово виносила на розгляд керівництва міста пакети документів щодо проблем інфекційних стаціонарів, туберкульозних лікарень і пологових будинків. Кілька років поспіль ми подавали відповідні листи у профільну комісію, яку очолювали спочатку пан Салюта, потім — пані Богомолець, а тепер — пані Шлапак. Врешті-решт, завдяки нашим клопотанням, було складено програму боротьби з туберкульозом і виділено кошти на реконструкцію протитуберкульозних лікарень. Здавалося, справа зрушила з мертвої точки — вже розроблялася проектна документація, поліпшилася ситуація в дитячій протитуберкульозній лікарні №13. Але в решті закладів із того списку все залишилося як і було. Стосовно трьох установ ми навіть передавали справи в прокуратуру. Чи не найгірша ситуація склалася у відділенні №2 центрального протитуберкульозного диспансеру на вулиці Львівській. Щоб зрушити все це з мертвої точки, ми, знову ж таки, двічі передавали матеріали в прокуратуру.
— І?..
— Усе залишилося без змін. Кажуть, бракує грошей.
Про стан справ я доповідав, матеріали винесли на розгляд Київради, колегії з туберкульозу та координаційної ради. Свого часу київську СЕС звинувачували у тому, що було винесено приписи про закриття туберкульозних лікарень №1 і №2. Зрозуміло, хворих не можна виписати, не завершивши курс лікування, але ж потрібно було привернути увагу до катастрофічної ситуації з лікувальними закладами. Ми робимо все, що від нас залежить.
— Наш тижневик свого часу писав про стан справ у лікарні №1. Тоді її не дозволили закрити і навіть виділили гроші на ремонт. А нещодавно я їм телефонувала. Кажуть — нічого не змінилося, грошей забракло, обстановка — як у фільмах жахів.
— Єдине позитивне зрушення — з допомогою пілотного проекту ВООЗ усе ж таки вдалося обладнати сучасні бактеріологічні лабораторії. Правда, на СЕС писали скарги, буцімто вона зриває графік, не дозволяє відкрити деякі об’єкти, —але фахівці наполягали, щоб усі лабораторії були оснащені як слід і було дотримано правил безпеки. Що стосується лікарні №1 — ми мусили там закрити патологоанатомічне відділення, бо в такому стані, як було, воно просто не могло функціонувати. З тієї ж причини закрили і пральне відділення. Тижнів два тому збиралася міжвідомча комісія з туберкульозу при Київраді, і ми знову поставили питання про лікарню №1.
— Щось позитивне вирішили?
— Поки що нічого, чекаємо. Донедавна столиця пишалася тим, що маленькі кияни не хворіють на туберкульоз, що фіксуються тільки поодинокі випадки захворювань серед підлітків: ці показники були чи не найнижчі у країні. Сьогодні нас дуже тривожать недавні перебої з поставками туберкуліну, який мають закуповувати за кошти місцевого бюджету. Невчасну туберкулінодіагностику доповнили відмови батьків від щеплень вакциною БЦЖ, тож тепер важко прогнозувати, чим це може окошитися в недалекому майбутньому. Неналежна обстановка в лікарнях призвела до того, що в нас побільшало захворювань на туберкульоз серед медичного персоналу. Торік було зафіксовано 23 випадки! Це один із критеріїв оцінки роботи міськадміністрації, який ми прийняли спільно із профспілками. (До речі, за останніх 10 років у півтори тисячі медиків було виявлено тяжкі захворювання, пов’язані з їхньою професійною діяльністю, серед них чимало і фтизіатрів.) Багатьох трагедій можна було б уникнути, якби в лікарнях було створено належні умови, а в нас немає навіть дезінфікуючих засобів.
— За чиї гроші їх треба купувати: за кошти бюджету міста, лікарні чи пацієнта? Які тепер правила в столиці?
— На програму імунопрофілактики на державному рівні виділяється понад 200 млн. грн. в рік, проводяться тендери на їх закупівлю, і лікарні отримують усе необхідне. Але дезінфікуючі засоби до програми не входять, забезпечення ними покладається на місцеві бюджети. Згідно з нормативами, в лікарняних закладах повинен бути запас деззасобів на два-три місяці, та ще й не менше двох-трьох найменувань — щоб уникнути звикання мікроорганізмів до діючої речовини. На жаль, із міського бюджету ці витрати також не фінансуються.
— Отже, проблему внутрішньолікарняних інфекцій ми вже «вирішили». Оскільки СЕС відповідає за санепідемрежим, то чому ви не закриваєте лікарні, в яких немає дезінфікуючих засобів у кількості, передбаченій нормативами?
— Право робити це ми маємо, але куди подіти хворих зі стаціонарів? Де і як їм лікуватися? Що робити з медперсоналом — звільняти? Чи відправляти у відпустки? А хто їм платитиме?! Ми змушені під тиском обставин вибирати із двох лих менше. Неможливо допустити, щоб інфекційні чи туберкульозні лікарні стояли закриті, а хворі з їх відділень гуляли вулицями, наражаючи все місто на небезпеку.
— Очевидно, чиновники на це й розраховують: вони ж чудово розуміють, що СЕС на такий крок не піде. А слід би колись і піти!
— Якби ж це стосувалося однієї лікарні! А в столиці таких закладів чимало. Погляньте тільки, в якому стані психіатричні лікарні! Якщо їх закрити, хай навіть тимчасово, на ремонт, кому буде гірше від такого рішення? Насамперед хворим. Це надзвичайно складне для нас питання — будь-який об’єкт можна закрити через порушення санепідемрежиму. Але не лікарню!
— Усе це має особливе значення у світлі підготовки Києва до Євро-2012. Міська влада запевняє, що столиця буде комфортною і безпечною для гостей чемпіонату.
— Сьогодні багато уваги приділяється будівництву стадіону, готелів та доріг, аеропортів. Але не слід забувати про медичний аспект підготовки — ми зобов’язані подбати не лише про відпочинок, а й про охорону здоров’я гостей чемпіонату. Для цього слід виконати стандарти, затверджені УЄФА. Проте як? Скажімо, карети швидкої допомоги повинні мати не більше 50 тис. км пробігу і бути відносно новими, не старшими одного року. Досить жорсткі вимоги й до приймальних відділень, місць госпіталізації, лабораторій тощо. Фахівці в нас є, вони готові працювати, проте без відповідної матеріальної бази ми нічого не вдіємо.
Окрім цього, є в столиці ще одна, доволі делікатна проблема — громадські туалети. Старі здебільшого зруйнувалися, а ті, які залишились, — у такому стані, що не дай Боже гостям показати: ганьба буде на всю Європу. Мобільні кабінки, які згадуються у всіх звітах, — це лише 5% від потреби. Свого часу приймалася програма на 2007—2008 рр., якою планувалося лише за один рік обладнати 65 туалетів у місцях масового скупчення людей. Але все так і залишилося на папері.
Всі, мабуть, помітили, що коїлося нинішнього літа в Гідропарку. Колись там були безплатні туалети, але згодом їх закрили, чим завдали великої шкоди довкіллю. Ще п’ять років тому СЕС давала дозвіл на відкриття 12 пляжів, потім їх стан погіршився, залишилося вісім, торік придатних для експлуатації пляжів налічувалося три, а цього літа я не підписав жодного санітарного паспорта, бо не було створено умов, безпечних для відпочинку людей. Ця проблема має стосунок і до Євро-2012, адже чемпіонат проходитиме влітку, отже будуть охочі відпочити на дніпровських пляжах. А в нас зони відпочинку в жалюгідному стані!
— У міністерстві ЖКГ не приховують, що водогінна вода у столиці — умовно питна.
— Мушу наголосити: в Києві показники лабораторних досліджень водогінної води — задовільні, що, безумовно, дисонує зі станом справ у цій галузі. І ми знаємо, і «водоканал» добре знає, що вся матеріальна база застаріла, зношена, ледве тримається. Протягом року ми проводимо 10 тис. досліджень контролю якості питної води, виявляємо до 0,5% відхилень. Це нас навіть трохи дивує, бо очікуємо значно більше. Але лабораторії ми довіряємо. Мабуть, це триває останній етап нормального функціонування водогінної системи. Далі, очевидно, буде значно гірше.
На мою думку, великим досягненням Києва було створення мережі бюветів. Нагадаю, вони почали з’являтися 12 років тому, але найгірші часи переживають нині: багато бюветів із 200, якими ще недавно могло похвалитися місто, закриті, і хтозна, чи колись діятимуть.
Проблема в тому, що у бюветів немає єдиного господаря, ними опікуються кілька організацій. Раніше вони знаходили кошти на підтримку їх у належному стані, а нинішнього року вирішили, що найпростіший вихід — бювети закривати. Ніхто не хоче зрозуміти одного: після тривалого простою їх неможливо відновити, а отже — бюветна вода стане недоступною для киян. Це вже на межі злочину. До того ж бювети потрібні на випадок катастроф у водогінній мережі, які через зношеність труб, пориви та аварії загрожують мешканцям столиці щохвилини. Я особисто писав листи у всі інстанції, намагався привернути увагу до цієї проблеми увагу і керівництва міста, і прокурора столиці. Але не впевнений, що вдалося.
— Упродовж останнього місяця кияни подали понад 60 скарг на якість хліба в установи, які займаються захистом прав споживачів. Це ж як працюють наші виробники, що навіть хліб стає непридатним для споживання і навіть небезпечним для здоров’я! Можна навести лад на ринку продуктів, чи це справа безнадійна?
— Законодавство поділило обов’язки із наведення ладу на ринку продуктів між СЕС і ветеринарною службою. Ми йдемо на ринки тоді, коли там виявлено харчове отруєння. Нас більше турбують не стаціонарні, а стихійні ринки, які процвітають скрізь у місцях масового скупчення людей — на кінцевих зупинках міського транспорту, біля вокзалів та ринків, у переходах. Але це теж боротьба з вітряками. Припинити їх діяльність може міліція, це її компетенція, однак чомусь вони благополучно функціонують десятиліттями.
— Свого часу ми проводили в редакції круглий стіл із головним державним лікарем країни, який запевняв нас, що кожен кіоск, що реалізує кури-гриль, пиріжки, біляші або шаурму, має відповідні санітарні умови, тобто підключений до водогону й каналізації. Цього літа весь Київ обговорював випадок, коли шаурма поклала на лікарняне ліжко не лише тих, хто її купував, а й власника точки.
— Такі об’єкти, з дозволу сказати, громадського харчування займають проміжне місце між спеціалізованою і стихійною торгівлею. У цих ятках зазвичай немає підключення ні до водогінної мережі, ні до каналізації, та й площі для облаштування санітарно-гігієнічного куточка бракує. Щомісяця проводимо рейди і щоразу це фіксуємо. Часто кажуть, що є якась угода, що продавець бігатиме в сусідній магазин, але, звісно, ніхто нікуди не бігає: використовують якесь старе відро, добре, коли хоч руки миють. Санітарна книжка найчастіше куплена в переході, до того ж невідомо, звідки і яку сировину власники точки отримують і продають потім людям. СЕС вже багато разів зверталася з листами у відповідні інстанції, наголошуючи, що ми вважаємо таку торгівлю продуктами ганебним явищем для столиці. Щоразу просимо згорнути її, пояснюючи, що функціонування таких точок пов’язане із захворюваннями людей, із ризиками для здоров’я споживачів. Демонтаж ятки якщо й відбувається, то досить своєрідно: отримуємо офіційну відповідь, що точку закрили, МАФ демонтували. Виїжджаємо на місце — а там замість одного кіоску стоїть уже два або той самий, але перенесений на півметра вбік...
— Отже, цю стоголову гідру не здолати ніяк?
— Можна здолати, але для цього потрібна політична воля керівництва міста, потрібно, щоб Київрада прийняла відповідне рішення, а райони — підтримали. Це явище конче слід викорінити з життя міста, бо воно надто дорого обходиться не лише тим, хто, купуючи, ризикує своїм здоров’ям, а й усій громаді. Час подумати про наслідки, а не лише про те, що це чийсь бізнес і чиєсь робоче місце.
Серед проблем, які дуже непокоять СЕС, — стан вивезення твердих побутових відходів, а також очистка стічних вод і технічний стан Бортницької станції аерації. Полігони твердих побутових відходів вичерпали свій ресурс, про відведення нових площ мова не йде, отож ситуація може загостритися в будь-яку хвилину. Єдиний сміттєспалювальний завод потребує реконструкції та модернізації, підприємства з переробки твердих побутових відходів так і залишаються у планах. У першому півріччі на території міста виявлено 350 стихійних сміттєзвалищ, із них ліквідовано лише 65%. Мегаполіс уже не в змозі впоратися ні з вивезенням сміття, ні з прибиранням вулиць, ні з доглядом зелених насаджень.
Зважаючи на все це, гадаю, майбутнє Києва як євростолиці — досить туманне й невизначене. Те, що роблять із містом, — це злочин. Ідеться не лише про архітектуру та історичний образ. Хаотична забудова порушила всі нормативи — відстань між об’єктами, віброакустичні показники, інсоляцію, загазованість. Все це призводить до серйозних гігієнічних та епідеміологічних проблем. Ми з ученими неодноразово обговорювали так званий київський парадокс, коли люди добровільно платять за квадратний метр житла у центрі вп’ятеро-вдесятеро більше, ніж за житло на околиці. І заради чого? Щоб прожити в центрі столиці на 10—15 років менше, ніж запрограмовано природою, та ще й у хворобах. Уже є наукові дослідження, які переконливо доводять: мешкання в центрі мегаполіса не минає для здоров’я безслідно.
Давно слід дати спокій центру стародавнього Києва, не будувати хоча б п’ять-десять років, роззирнутися і навести лад, якщо й справді хочемо бачити своє місто європейською столицею...