Державне підприємство «Державний науковий центр лікарських засобів» (ДНЦЛЗ) — без перебільшення «золотий фонд» не лише української науки. Кожний одинадцятий лікарський препарат, який випускався ще за часів колишнього СРСР, був розроблений цим центром. У даний час близько 20% вітчизняних лікарських препаратів з’явилося на світ винятково завдяки старанням харківських учених. Однак через два-три роки ми можемо назавжди втратити це національне надбання. Сьогодні підприємство, що має статус державного, геть позбавлене базового бюджетного фінансування, а вітчизняні фармацевтичні заводи, знаючи про тяжке становище центру, всіляко викручують йому руки, чудово усвідомлюючи, що в патовій ситуації керівництво ДНЦЛЗ змушене буде піти їм на поступки.
— Ми виживаємо за рахунок прямих госпдоговорів із заводами з розробки лікарських засобів, — розповідає директор ДП «Державний науковий центр лікарських засобів», член-кореспондент НАН України, доктор фармацевтичних наук, професор Віктор ГЕОРГІЄВСЬКИЙ. — Однак заводи укладають із нами угоди аж ніяк не на паритетних засадах, відмовляють центру в можливості отримати хоча б 1—2% доходів від реалізації препаратів. Коли врахувати, що підприємства України 2002 року випустили за розробками ДНЦЛЗ продукції на 300 млн. грн., наш відсоток міг би становити близько 3—6 млн. грн. На ці гроші центр міг би розвиватися, створювати і передавати виробникам додатково 20—30 нових препаратів на рік.
— Чи виконує центр державні програми в галузі охорони здоров’я?
— Держава використовує в роботі з нами таку форму фінансування, як держзамовлення. На даний момент ми виконуємо дві програми. По-перше, ДНЦЛЗ доручено провести розробку галузевої документації, приведеної у відповідність із документами ЄС. Сьогодні вітчизняні заводи пред’являють до організації свого виробництва вимоги на відповідність стандартам GMP. Адже, наприклад, навіть у країни Балтії без сертифіката GMP уже не прийдеш. Те ж саме стосується і таких перспективних для наших виробників ринків, як азіатський, африканський, латиноамериканський.
У нас прийнято постійно рівнятися на Росію, котра у багатьох економічних і правових аспектах, на жаль, випереджає Україну. Однак у даному питанні РФ серйозно від нас відстає. Україна сьогодні має реальну можливість створити нормативні галузеві фармацевтичні документи, базові для всього СНД.
Друга програма передбачає створення нових вітчизняних препаратів під певні медико-соціальні програми.
Попри актуальність цих програм, фінансуються вони погано, із кожним роком коштів виділяється дедалі менше, а оплата виконаної роботи виконується тільки через шість місяців.
— Як вийшло, що ваш центр повністю позбувся базового бюджетного фінансування?
— Історія бере початок ще з 1996 року, коли міністр охорони здоров’я України Андрій Сердюк шукав шляхи скорочення бюджетних відрахувань у сферу охорони здоров’я. Тоді ДНЦЛЗ і потрапив у розряд недостойних уваги держави. І це попри те, що аналогів нашому інституту на всьому просторі колишнього Радянського Союзу не було і немає... В жодній із країн СНД немає такого центру, де виконувалися б усі етапи розробки лікарських засобів: від отримання субстанції до запуску препарату у виробництво. Завдяки потужній науково-дослідній базі тільки ми можемо створювати медикаменти у восьми різних формах, практично по всіх фармакотерапевтичних групах.
Можна довго перелічувати переваги нашого центру, але скажу тільки одне: якщо ми припинимо своє існування, погано буде не тільки нам. Виникне серйозна загроза існуванню української фармацевтичної галузі. Адже без серйозної прикладної науки наші заводи просто не в змозі будуть конкурувати з іноземними виробниками. А створити у себе в компаніях науково-дослідні центри з розробки лікарських препаратів, як це практикують зарубіжні фармкорпорації, вітчизняні виробники найближчим часом не зможуть. По-перше, на це потрібні великі гроші, а по-друге, навіть за їхньої наявності наукові школи не створюються за один день — на це йдуть десятиліття.
— Та все ж, чому в розряд неугодних потрапили саме ви?
— Річ у тім, що в Україні фармацевтична індустрія, на жаль, не є пріоритетною. Ну, не до кінця розуміють її важливості чиновники...
Втім, для великих фармкомпаній Європи, що працюють за вимогами GMP, ми не є серйозними конкурентами. Їхні препарати перебувають в більш високій ціновій групі і мають своїх постійних споживачів, готових переплачувати за ім’я компанії. Хоча, звісно ж, наші розробки допомагають нашим заводам реалізовувати політику імпортозаміщення цих брендів.
Серйознішу конкуренцію препаратам, розробленим нашим центром, становить продукція деяких виробників із країн Азії та колишнього Радянського Союзу. Їхні ліки багато в чому дублюють наші розробки, а ціна порівняна. Я кажу «деяким виробникам», тому що є цілий ряд індійських і російських заводів, продукція яких відповідає європейським критеріям якості. Але є й компанії, де ефективність і безпека лікарських засобів, м’яко кажучи, під сумнівом, а про сертифікацію на предмет відповідності стандартам GMP навіть не йдеться. І такі препарати в Україні активно реєструються, а потім потрапляють на полиці аптек. Вочевидь, позиція виробників подібних препаратів знаходить, на відміну від нашої, більше розуміння у відповідних інстанціях.
— Чи є вихід із цієї неприємної ситуації, і які кроки робляться з вашого боку?
— Я особисто звертався з листами на адресу прем’єр-міністра В.Януковича і віце-прем’єр-міністра М.Азарова з обгрунтуванням необхідності виділення щорічного цільового фінансування ДНЦЛЗ у розмірі 2—3 млн. грн. на виконання наукових досліджень зі створення життєво необхідних вітчизняних лікарських засобів і юридичної передачі у власність центру розробок, виконаних ним раніше за держзамовленням з правом їхньої подальшої реалізації на підприємствах України. На жаль, поки безрезультатно.
Є й інший шлях: залучення інвесторів до створення науково-виробничої фірми акціонерної форми власності під уже розроблений нами бізнес-план. Напрям діяльності такої фірми — розробка нових технологій, а також випуск невеликих партій лікарських засобів. Це можуть бути препарати під різні медико-соціальні програми, препарати з медицини катастроф тощо. На все це необхідно близько $40 млн. Дані фінансові кошти ми готові відпрацювати не більш ніж за 5—10 років. Однак центр, згідно постанови Кабміну України, занесений у Перелік організацій, що мають стратегічно важливе значення для економіки та безпеки країни і не підлягають приватизації.