Директор Національного інституту раку Ігор Щепотін: «Ми зробимо онкологічну допомогу доступною»

Є й інші позитивні моменти. 2007 року прийнято стандарти лікування й діагностики онкологічних хворих. Отже, в нас з’явилися досить вагомі важелі впливу на онкоситуацію в країні, на якість подання онкологічної допомоги. Ми постараємося зробити так, щоб ці стандарти справді стали основним документом для кожного онколога й виконувалися ним точно, тоді ми зможемо говорити про відчутне зниження смертності й поліпшення виживаності наших хворих.

— А нині вони такими не є?

— За нинішньої системи організації онкологічної допомоги ми просто не в змозі їх виконувати, адже онкоустанови підпорядковуються різним відомствам, і Міністерство охорони здоров’я не має дійових механізмів впливу на багатьох із них. Лікарі з регіональних диспансерів, звичайно, прислухаються до рекомендацій МОЗ, але більш вагомою для них є думка місцевої влади, яка призначає лікаря на посаду й знімає з неї.

— Останнім часом медицині дорікають у відсутності спланованої стратегії розвитку. Наскільки це справедливо стосовно онкології? Чи є в керівництва галуззю чітке бачення того, яким шляхом вона має розвиватися?

— Аякже. Всі онкологічні установи країни будуть об’єднані в єдину систему Національного інституту раку з підпорядкуванням Міністерству охорони здоров’я України. У такому разі ми зможемо організувати єдиний медичний онкологічний простір, що дозволить подавати кваліфіковану спеціалізовану допомогу на європейському рівні всім онкохворим незалежно від місця їх проживання. Робота з виконання цього плану вже розпочалася.

Створено Національний інститут раку, який нині є головною державною науково-дослідною й лікувально-профілактичною установою країни. Наступним кроком має стати створення чотирьох міжрегіональних онкологічних центрів — на сході, заході, в центрі й на півдні України, де буде сконцентровано лікувальний і діагностичний потенціал країни.

— Дуже багато планів з реформування так і не були реалізовані через часту зміну керівництва галуззю.

— Медицина не повинна щоразу через зміну міністра впадати в ступор. Треба ухвалити основну доктрину розвитку кожної її сфери, й незалежно від того, приходить новий міністр чи ні або призначається інший головний онколог, у плані розвитку всієї системи нічого не повинно змінюватися. За наявності доктрини розвитку галузі кожен керівник, який прийшов на зміну, продовжуватиме роботу, відповідно до обраної стратегії й тактики, діяти за розробленим планом.

В онкології він уже є. Міністр Василь Князевич підтримав думку всіх онкологів і своїм рішенням поставив, нарешті, крапку в багаторічній історії створення Інституту раку. Тим самим він дав зелене світло реформам в українській онкології.

— Що вони принесуть кожному конкретному хворому?

— Передусім вони зроблять доступною кваліфіковану й адекватну онкологічну допомогу. Причому перші кроки в цьо­му плані вже робляться. Так, у Києві вже видані накази, відповідно до яких допомогу онкологічним хворим можуть подавати тільки в спеціалізованих онкологічних установах, за винятком ургентних випадків. Мені відомо, що у Львові, Донецьку, Закарпатській області такі накази вже продублювали, і допомога подається тільки в спеціалізованих установах. Причому це не примха онкологів — мовляв, нам хочеться, щоб усі наші хворі лікувалися в нас. Ми порівняли результати лікування в спеціалізованих онкологічних клініках і в установах загальної лікувальної мережі. Виявилося, що після лікування в перших люди живуть набагато довше, і якість їхнього життя вища.

Теоретично в нас Консти­туція регламентує право онкохворого лікуватися там, де він хоче, вибирати собі лікаря. Але практично завжди це право порушується — людину не направляють у ті установи, в які він просить. Це пов’язано з певними фінансовими відносинами різних галузей. Саме тому перше, що я зробив, ставши директором Національного інституту раку, оголосив: кожна людина, котрій треба зробити обстеження, може звернутися в інститут, де їй буде гарантовано допомогу, незалежно від місця її проживання.

— І не треба жодних направлень?

— Бажано його мати, бо лікарі, які зустрінуть хворого в інституті, будуть бачити, які ще потрібно провести обстеження — щоб не починати все заново. Та коли цього направлення немає або немає результату якогось первинного обстеження, то хворого в кожному разі приймуть в інституті, проведуть потрібну діагностику або лікування.

— Але як справляться спеціалізовані центри з таким потоком хворих? Чи вистачить у них медикаментів, потужностей, щоб пролікувати всіх?

— Для цього нам треба змінити систему фінансування лікувальних установ, принципи закупівлі обладнання і медикаментів. Із старих часів у нас збереглася система фінансування лікувальних установ, виходячи з кількості населення в тому чи іншому регіоні, — незалежно від того, хворі вони чи здорові. Тепер у нас є національний канцер-реєстр, ми знаємо точну кількість хворих у певному регіоні. Крім того, маємо стандарти діагностики і лікування й легко можемо підрахувати, в скільки таке лікування обійдеться. Якщо ми зіставимо ці дані, то абсолютно чітко виходимо на конкретні потрібні суми вартості діагностики й лікування хворих у кожному конкретному регіоні, а отже, й на розмір фінансування тієї чи іншої області або району.

Фінансування ж із роз­рахунку загальної кількості населення призводить до істотних перекосів і створює нерівність в одержанні онкологічної допомоги, оскільки захворюваність у різних регіонах має свої відмінності. Так, якщо в східних і південних регіонах захворюваність значно вища, ніж у західних і центральних регіонах, то хворі просто мають різний обсяг фінансування, а отже, медичної допомоги — лікування й діагностики. Це може викликати елементарну міграцію населення для одержання адекватної допомоги.

Найближчим часом ми плануємо створити комп’ютерну базу медикаментозного лікування онкологічних хворих (ця робота вже ведеться), яка стане не тільки своєрідним довідником лікаря щодо стандартів лікування того чи іншого захворювання, а й важливим джерелом інформації для самих хворих. Вона буде абсолютно відкритою, і кожен пацієнт зможе подивитися, скільки ліків уже витрачено, на яку кількість хворих, скільки медикаментів є в резерві.

— У такому разі, коли кажуть, що ліків немає, купуйте за свої гроші, то хворий може зайти в базу даних і подивитися, яка реальна картина?

— Так, і якщо він заходить у базу й бачить, що запас потрібних йому ліків є, а йому в цей час пропонують купити за власні гроші, то виникає вже таке запитання: хто винуватий і як його карати. Тобто створюється абсолютно чіткий і прозорий механізм інформування й контролю.

Аналогічно вирішуватимуться й проблеми обладнання, якого нині, з одного боку, недостатньо, а з другого, — воно використовується не завжди ефективно. Буде проведена паспортизація онкологічної служби кожного регіону. Кожний диспансер запише у свій паспорт, що в нього є і що потрібно ще, складе чіткий план послідовності закупівлі обладнання, аби протягом десяти років створити в своїй області ідеальну ситуацію. Ми маємо бачити цю чітку послідовність закриття проблем у регіоні.

— Чому саме за десять років?

— Це час дії державної програми «Онкологія», відповідно до якої через десять років ми маємо вийти на стовідсоткове закриття всіх проблем у всіх регіонах. Це має бути прописано чітко й ясно, і кожна закупівля на наступний рік не повинна супроводжуватися якимись несподіванками, а відбуватися автоматично, з огляду на потреби регіону.

Ще одна проблема — ефективність використання апаратури. В Європі й США обладнання працює практично цілодобово, а в нас навіть в Інституті онкології найсучасніший комп’ютерний томограф виконував усього шість-сім досліджень на день. Коли я запитав, чому, мені показали інструкцію, в якій зазначена норма по шість-сім досліджень на день на лікаря. Але там же не один лікар працює. Простим рішенням — запровадженням роботи у дві зміни — ми збільшили кількість досліджень і, отже, ефективність роботи обладнання. Це можна зробити на рівні всієї країни, що багаторазово збільшить кількість обстежень хворих людей.

— А як буде вирішено проблему з доставкою хворого до цього обладнання, у великі міжрегіональні центри?

— Це, звичайно, проблема і поки не можу вам сказати, як її вирішимо. Проте наявністю центрів ми виводимо ситуацію з безвиході, в якій вона існувала донедавна, коли хворий просто не мав доступу до потрібних діагностики й лікування. Більш того, це залишилося на даний момент у деяких регіонах. Я недавно був у Білгород-Дністровському районі Одеської області. Без перебільшення: якщо там людина серйозно занедужує і їй потрібна кваліфікована допомога лікаря, то вона помирає, оскільки подати цю допомогу нікому. Створюючи міжрегіональні центри, суперсучасний Національний інститут раку, двері якого відчинені для кожного, ми для всіх даємо змогу робити діагностику й лікуватися.

— Тобто в людини з’являється реальний шанс. А в яких містах передбачається організувати такі центри?

— Остаточно питання не вирішене, але ми виходили з двох параметрів: географічного розташування міст й їхньої базової готовності подавати цю допомогу. Східні регіони — це Донецьк, де є дуже потужна онкологічна структура. Це Київ, де на базі міської онкологічної лікарні створюється суперсучасна онкологічна клініка, яка обслуговуватиме центр країни. І Західний регіон — це Львів, який, до слова, вже кілька років виконує функції міжрегіонального центру. Він має домовленості з сусідніми областями, й там ця система активно працює.

— А як у Львові фінансується лікування хворих з інших регіонів?

— Це питання не належить до нерозв’язних. Потрібна добра воля влади й розуміння, що це можна зробити. У масштабах усієї країни ми можемо говорити про адекватне фінансування таких центрів із державного бюджету — саме для того, щоб вони могли надавати весь спектр онкологічних послуг усьому прикріпленому до нього населенню.

— Дуже важливо, що з’являться такі центри, де подаватимуть безплатну допомогу в діагностиці й лікуванні всім, оскільки нині люди змушені відмовлятися від лікування саме тому, що вони не в змозі оплатити діагностику й повний курс лікування.

— Я це підтверджую. Ще чотири роки тому, коли з бюджетних коштів забезпечувалося лише 10% населення, й коли людині нічого було продати, аби вижити, то найбільш поширеним виходом була відмова від лікування. Людина просто їхала помирати. Тепер керівництво країни й ми всі спільними зусиллями повинні домогтися, щоб таких ситуацій не виникало. У нас є чіткий план розв’язання таких питань.

— Ми побічно торкнулися питання кваліфікації лікарів. Чи є стратегія й тактика підвищення її рівня?

— Я прийшов працювати в Інститут онкології 1980 року. Тоді це була онкологічна мекка для всього Радянського Союзу. Пам’ятаю, коли я як молодий лікар оперував, то всю операційну заповнювали наші колеги з різних міст і республік країни, зокрема й Москви. Вони стояли щільним колом навколо операційного столу й дивилися, що робить хірург. Така ж ситуація була й під час обходів. В інституті йшов активний обмін досвідом, обмін технологіями й методиками. Нині така система обміну досвідом, навчання молодих лікарів практично цілком забута.

Не останню роль у цьому відіграло те, що онкологічна громадськість загалом втратила бажання постійно самовдосконалюватися. Тобто люди досягли певного рівня, який дозволяє їм бути на своєму місці, і вони абсолютно не зацікавлені вдосконалюватися далі. У лікувальних установах діє принцип так званої зрівнялівки, коли лікар, котрий виконує по 150 операцій на рік і постійно вдосконалюється, може одержувати менше, ніж той, хто робить усього п’ять операцій на рік, але має вищу кваліфікаційну категорію.

Тому ми хочемо створити абсолютно чіткі й зрозумілі правила гри, зокрема й щодо присвоєння кваліфікаційних категорій. Вважаємо, що було б доцільно функцію наділення того чи іншого фахівця кваліфікаційною категорією передати не фаховим асоціаціям — вони існують практично віртуально й не несуть відповідальності за свої рішення, — а Національному інституту раку, який підходив би до цього питання відповідально й на підставі зрозумілих для всіх правил, відповідав за кожного лікаря.

Це багато в чому допоможе й самим хворим: якщо категорії надаватимуться в цілковитій відповідності з кваліфікацією лікаря, то в хворого не буде проблем із вибором того чи іншого фахівця, він знатиме — кращий той, у кого вища кваліфікація. Якщо це абдомінальний хірург, то він має виконувати чітку норму хірургічних утручань, які дозволять йому перебувати на своєму високому рівні.

— Але як бути, коли це немолода людина й уже не може оперувати так багато, її що — позбавляти категорії?

— Ну навіщо ж? Досвід фахівця неоціненний, його треба передавати колегам, молодому поколінню. Такий спеціаліст може консультувати хворих, керувати загальним процесом у лікувальній установі, навчати майбутніх лікарів.

Цей принцип спонукатиме до раціонального руху лікарів по суміжних спеціальностях. Якщо лікар має вищу категорію, то він має підтверджувати її не тільки кількістю операцій, а й так, як це робиться нині за кордоном — активною науковою діяльністю, участю в республіканських і міжнародних конференціях, читанням доповідей, консультаціями, виїздами по лінії санавіації тощо.

Але нині присвоєння категорії — формальний процес. Особливо, якщо ми говоримо про справедливу оплату роботи лікарів, і я абсолютно не згоден із таким нерозумним і безвідповідальним розподілом категорій. Нехай у лікарні працює всього один хірург, але він буде повністю виконувати функції, покладені нині на сім-вісім його колег, котрі їх фактично не виконують. Тож чому б не дати цьому роботязі, який тягне на собі все відділення, зарплату семи-восьми лікарів? Без цього ми ніколи не досягнемо справедливості в оплаті праці лікарів.

Щодо онкології, то це має робити Національний інститут раку. Люди приходитимуть до нас і працювати, це стане стимулом для підвищення своєї кваліфікації, адже людина розумітиме, якщо вона не зростає, то згодом не зможе належно виконувати свої функції.

— Україна підписала Паризьку хартію й позиціонувала себе як країну з європейським шляхом розвитку, відкриту для міжнародного співробітництва. Яким чином це реалізовуватиметься й якою мірою потрібне нашій країні?

— Зарубіжний досвід нам украй потрібен, бо ми протягом останніх десяти років перебуваємо в стані якоїсь невиправданої ейфорії, сповідуючи філософію Робінзона Крузо, котрий живе сам на острові й вважає: все, що його оточує, — межа прогресу.

Водночас ми робимо унікальні операції, розробляємо ефективні методи лікування, але оскільки живемо у своєму «мурашнику» й не виходимо за його межі, про нас і наші розробки ніхто не знає. Ми не можемо розповісти, над чим працюємо й яких успіхів домоглися.

Завдяки підписанню президентом України Паризької хартії, українське онкологічне співтовариство було інкорпороване в європейське. При цьо­му зарубіжні онкологи сприйняли нас як рівноправних колег. Тепер ми продовжуємо налагоджувати щільний контакт із зарубіжними онкологічними клініками. Створений єдиний комітет управління, досить тісні відносини в нас склалися з Францією, Німеччиною і США. Вже деякі французькі онкологи приїжджали в Україну з показовими операціями, почалося стажування українських онкологів за кордоном.

Крім того, найближчим часом на базі Національного інституту раку буде створений центр телемедицини, тобто ми будемо пов’язані однією системою з багатьма провідними установами Європи і США в плані консультацій і проведення операцій. Це дає змогу консультувати складні діагностичні випадки, аж до спільного «оперування» хворого, коли бригада хірургів дістає якісь поради чи консультації від наших зарубіжних колег. Ця ж мережа зможе нас пов’язати з нашими регіональними центрами, й ми зможемо проводити такі консиліуми, не виїжджаючи зі своїх міст.

Місця, де можуть проводити тренінги українські онкологи, вже визначені, й нас там чекають. Єдине запитання: в якому ступені нині наші фахівці готові адекватно сприй­мати цей тренінг, щоб він не перетворився на різновид наукового туризму. Адже доходило до абсурду, коли країна виділяла гроші на стажування наших лікарів у Німеччині, й МОЗ не могло організувати цей процес, тоді гроші повернули. Або коли підібрали групу з 60 лікарів, які абсолютно не говорять німецькою, й їх одночасно направили в один госпіталь Німеччини...

Аби цього не було, лікареві потрібно передусім знати мову й мати відповідний рівень базової підготовки — щоб людина, приїхавши на тренінг, не починала з азів.

— У нас настільки відрізняється рівень підготовки лікарів?

— Середній рівень відрізняється дуже істотно. Природно, в українській онкології є зірки світової величини, які прикрасили б будь-яку онкологічну установу світу. Але середній рівень підготовки — незрівнянно низький.

Це пов’язано з тим, що онкологію в нас недостатньо викладають у вузах і на рівні післядипломної освіти. Звичайно, треба збільшити кількість годин на її вивчення і, крім цього, активізувати систему підвищення кваліфікації, як це практикується в усіх цивілізованих країнах, — на робочому місці.

Але я думаю, що після того, як переглянуть вимоги до рівня кваліфікації кожного лікаря, їх не доведеться змушувати робити це, бо це буде параметром для здобуття категорії. Коли людина не пройшла підвищення кваліфікації й не має відповідного сертифіката, що вона вивчила, наприклад, ту чи іншу методику, то вона просто не дістане підтвердження своєї кваліфікації.

— Були розмови про зміну списку онкологічних фахів.

— Річ у тім, що нині в нас є фахи «онколог», «хірург-онколог», «онкогеніколог». Причому останній, хоча й існує, але окремим курсом студентам не викладається, не підвищується кваліфікація лікарів з цього фаху. Водночас у наших онкологічних установах є такі спеціальності, як фахівець із пухлин голови й шиї, фахівець із рухового апарата, онкогінекології.

Таку систему треба якомога більше розвивати, оскільки таким шляхом рухаються й наші європейські колеги, хоча поки в багатьох країнах немає можливості подавати медичну допомогу на такому вузькому рівні спеціалізації.

Що ж до нових фахів, то ми спробуємо переконати МОЗ запровадити додаткові онкологічні фахи. Це, звичайно, онкогінеколог, лікар-хіміотерапевт — цей фах узагалі відсутній, офіційно такої професії немає. Природно, якщо її немає, то немає й системи підготовки лікарів, підвищення кваліфікації, оцінки їхньої діяльності, вони не можуть об’єднуватися в асоціації, проводити з’їзди й конференції. Ми кажемо, що половина діагностики заснована на цитології, а в нас відсутній фах «лікар-цитолог». Нам потрібен психолог, який має працювати з хворим, допомагати йому адаптуватися до життя в суспільстві, навчитися жити зі своєю хворобою. Нині багато тих, хто вилікувався від раку, стають ізгоями — я хочу, щоб такого не було.

— Не можна цього не помітити — останнім часом проводиться активна інформаційна політика.

— Боюся зурочити ситуацію, але мені приємно зазначити: навіть прості люди зазначають, що онкології в нашій країні приділяють пильну увагу. Люди почали замислюватися над профілактикою, самодіагностикою. Якщо населення починає говорити про це, отже, ми видужуємо.

— Може, треба випустити стандарти поведінки для самих пацієнтів: у такий-то час треба відвідати такого-то фахівця, потім — такого-то тощо?

— У програмі «Онкологія» закладена робота саме в цьому напрямі. Нині люди вже звикли регулярно проводити техогляд своєї машини, але ще не звикли так само піклуватися про свій організм, який також потребує регулярних «техоглядів». Тому ми плануємо активну діяльність з пропаганди здорового способу життя, який містить у собі, зокрема, й регулярні візити до лікаря. Проводитимемо освітні й навчальні передачі на телебаченні, публікуватимемо статті в популярних часописах і газетах, розповідаючи про профілактику онкозахворювань, методи самообстеження тощо, словом, намагатимемося підвищити медичну культуру нашого населення.

На закінчення хотів би підкреслити: в держави є розуміння проблеми, розроблені чіткі концепції, спрямовані на пацієнта, установи, лікування, обладнання, навчання, профілактику, з одночасним інкорпоруванням у світове співтовариство. Люди мають нам вірити й дотримуватися рекомендацій — адже тільки всі разом ми зможемо перемогти таке грізне захворювання, як рак.