Після зачистки деокупованих територій їх населенню, крім іншого, буде вкрай потрібна медична допомога. На виручку могли б прийти мобільні медичні бригади, які в Україні вже працюють. Однак їхня діяльність поки що недостатньо врегульована. Переважно медики працюють або на волонтерських засадах, або в рамках тих чи інших проєктів.
Недавно один з таких проєктів підбив проміжні підсумки своєї роботи в населених пунктах Київщини, що постраждали внаслідок окупації, — Бучі, Ірпені, Бородянці, Гостомелі, Макарові та віддалених селах регіону. Проєкт, реалізований спільно ГО «Академія Сімейної Медицини України» (ГО АСМУ ), Бюро ВООЗ в Україні та МОЗ, був зосереджений на лікуванні хронічних неінфекційних захворювань, включно з серцево-судинними, гіпертонією, респіраторними захворюваннями та діабетом, які залишаються основною причиною передчасної смерті в Україні.
З кінця травня по серпень 6 команд лікарів сімейної практики зробили більш ніж 90 виїздів у громади та надали медичну допомогу понад 3000 пацієнтів, що вдвічі перевищило заплановану кількість консультацій.
Про те, з якими викликами довелося зіткнутися лікарям та як упорядкувати діяльність мобільних медичних бригад, ZN.UA розмовляло з членкинею правління ГО АСМУ, сімейною лікаркою Іриною Волошиною.
— Ірино, які проблеми ви побачили на деокупованій території Київщини?
— На початку проєкту (наприкінці червня) і в кінці проміжного етапу (в серпні) координатори збирали, так би мовити, польову інформацію. Практично в усіх громадах спочатку був ускладнений доступ не лише до лікарів, а й до задоволення базових потреб — у воді, засобах гігієни, медикаментах. Наприкінці серпня незакритих базових потреб залишилося відсотків 30. У низці населених пунктів — с.Мощун, с.Мостище — проблемним залишався доступ до питної води, регулярної й повноцінної їжі. Це підвищує рівень тривожності населення, а також створює додаткові ризики.
Основна проблема досі — доступ до аптечної мережі, програми «Доступні ліки» та лікарів. Особливо в невеликих містечках і віддалених селах, де й до війни були тільки фельдшерсько-аптечні пункти і багато медиків виїжджали. Консультування відбувалось у дуже складних умовах — за відсутності води, часто у приміщеннях в аварійному стані.
— Що вразило найбільше?
— Кількість пацієнтів: їх у нас було вдвічі більше, ніж ми очікували. Це свідчить про те, що потреба в медичній допомозі — колосальна.
Зараз по мобільних командах працюють також деякі міжнародні проєкти. Інколи вони перетинаються по локаціях, але на цьому полі немає конкуренції, може бути тільки партнерство. Всі зусилля мають бути спрямовані на допомогу населенню, яке потерпає у воєнний час. І якщо до війни, коли на якусь віддалену локацію приїжджали інші консультанти, місцеві лікарі, скажемо так, відчували ревнощі, то тепер такого не було. Всі розуміли потребу. Крім того, перш ніж поїхати, ми запитували, чи потрібна наша допомога.
Вразили стійкість лікарів і населення. Інколи пацієнти приходили, просто щоб розказати про своє життя: в однієї людини розбомбили будинок, в іншої — проблема віддати дитину в дитсадок, третій важко добратися до лікарні. Ми дуже раділи, коли дізнавалися, що в деякі громади потім приїжджали вузькі фахівці, зокрема й з ОХМАТДИТу, хоча це вже був не наш проєкт.
Було боляче від того, що за 50–60 кілометрів від Києва люди готують їжу на багатті. Про якийсь інтернет, тим більше про нормальне покриття нема навіть мови. Лікарі не можуть внести дані в ЄСОЗ. Вони роблять це, коли повертаються додому.
— Чи не збирали ви цифри, скільки медиків виїхало і скільки їх повернулося?
— В рамках нашого проєкту не збирали. За неофіційною статистикою — від 15 до 30 відсотків (За словами заступниці міністра охорони здоров’я — близько 1%. — А.К.). Але навіть упродовж двох з половиною місяців проєкту частина їх повернулася. Проте брак медиків однак відчувається.
— Наскільки я розумію, брак медиків — одне з найважливіших обґрунтувань потрібності проєкту?
— Не лише. І навіть не головне. Основна причина — це те, що війна загострила хронічні проблеми, зокрема й тому, що люди припинили/перервали лікування. Наприклад, це спричинило серцево-судинні ускладнення. Причиною звернень 72 відсотків наших пацієнтів були хронічні серцево-судинні захворювання, 68 відсотків мали артеріальну гіпертензію (підвищений тиск), що потребувала медикаментозної корекції.
Така сама ситуація щодо діабету. В нашому проєкті ми опікувалися переважно людьми з діабетом другого типу. В цій ситуації людина день-два може прожити без ліків. Однак тривале переривання плюс стрес загострюють проблему. Це стосується й інших захворювань, які загострилися під час війни. На тлі стресу, що триває, я очікую, на жаль, сплеску інфарктів, інсультів. І про це слід думати вже зараз. Направлення до спеціалістів чи на госпіталізацію отримали 18 відсотків пацієнтів.
Доки тривала окупація, а потім — розмінування територій, люди залишалися майже без медичної допомоги й без аптек, які тільки почали відновлюватися. Це ще один виклик.
До багатьох сіл доступ був ускладнений через зруйновані дороги й інфраструктуру та відсутність громадського транспорту. Але в багатьох населених пунктах інфраструктура й до того не була ідеальною.
— Які результати проєкту, і що далі?
— Ми вже допомогли багатьом людям. Однозначно, цей проєкт був і є обґрунтованим. Тому ми зібрали інформацію щодо потреб по інших регіонах. Багато населення перемістилося в інші регіони, і там первинна ланка теж не витримує навантаження. За консультування людей, які є внутрішньо переміщеними, лікарі не отримують жодної доплати. Тобто для них це таке добровільне зобов’язання. Волонтерська діяльність — це одне. Але якщо в тебе було дві тисячі декларацій, а потім додалася ще тисяча, й за неї ти не отримуєш ніякої доплати, — це неправильно.
Ми розуміємо, що війна триватиме ще не один день, і слід думати, як модифікувати систему, оптимізувати первинну ланку. Адже лікарі — теж люди, і не можна нехтувати їхніми потребами. Надання допомоги має бути ефективним, безпечним і узгодженим. Тому ми зараз плануємо розширення на інші регіони — по-перше. А по-друге — плануємо брати участь у діалогах, що, можливо, стосуватимуться формування нового пакета НСЗУ по мобільних командах. Це важливо довести тим, хто виділяє фінансування на державному рівні.
Ну й, звісно, основна наша мета — максимально допомагати населенню. Воно цього потребує. Плануємо продовжити проєкт у Київській, Чернігівській, Харківській, Волинській, Сумській, Черкаській та Хмельницькій областях.
— Наразі жодного механізму оплати роботи мобільних бригад немає?
— Поки що всі мобільні бригади — або добровільні, або проєктні.
У чому нюанс волонтерських виїздів? Волонтер думає: «Поїду я зараз на Харківщину. Там є потреба». Таких випадків багато. І ми, звісно, їм за це дуже вдячні, але в такій діяльності немає системності. Людина приїхала, поконсультувала день-два, і потім невідомо, чи приїде вона знову. Тобто тут питання сталості. Первинна медична допомога — це насамперед сталість. Це дає пацієнтові впевненість, що йому є до кого звернутися, що його не кинуть напризволяще. Має бути чітко сформований графік виїздів мобільних бригад, зрозумілий склад команди, алгоритм, де це відбуватиметься.
Не секрет, що коли в найгостріший період приїжджали волонтери, то часто вони абсолютно безконтрольно роздавали якісь гуманітарні медикаменти — антибіотики чи гормони. Тільки на підставі того, що людина казала: «Мені потрібно». Що викликало в медичної спільноти сильне занепокоєння. Все-таки видача гуманітарних ліків має відбуватися більш продумано, і медиками.
Ми зараз не говоримо про період повної окупації і стану цілковитої безвиході. Але потрібно трішки думати на майбутнє — продумувати, як підготувати громади до можливого повторення такої ситуації. Це питання кризової комунікації. Треба розуміти, хто буде відповідальним у громаді за видачу екстрених ліків.
Наприклад, до питань екстреної контрацепції, до консультацій зґвалтованих дітей і жінок країна взагалі не була готова. У складі робочої групи експертів я писала пропозиції щодо того, як правильно оновити нинішній наказ по насильству.
Якби в громаді, що опинилася в окупації, були пігулки екстреної контрацепції, котрі впродовж п’яти днів можна було б дати людині, що постраждала від насильства, то в тієї б не виникло ані небажаної вагітності, ані інфекції.
На жаль, у нас до цього ніхто не був готовий, хоча можна і слід було підготуватись. Існують чіткі протоколи, алгоритми. Навіть уже є підготовлені пакуночки. Нам їх пересилали і з Британії, і з Данії. У найгостріший період я передавала такі пакуночки на окуповані території.
Лише одна пігулка. На жаль, цей препарат на рівні МОЗ в Україні навіть не зареєстрований. У нас зареєстрований левоноргестрел, але він має більше побічних ефектів, підходить меншому контингенту і діє впродовж трьох днів.
— Уже минуло більше пів року. Всі ці питання досі не врегульовані?
— Під час воєнного стану в нас дозволяється використання гуманітарних ліків. А коли його скасують? Усі забудуть? Хтось має «пушити» це питання і тримати його на контролі.
Все насправді відбувається дуже повільно. Поки що пройшли перші тренінги з підготовки певних груп медиків на Київщині. Знову ж таки, ми говоримо не про всіх медиків, а тільки обраних, — як комунікувати й куди почати рухатись, якщо до них звертаються жінки з актом насильства.
Наш проєкт більше стосувався загострення хронічних хвороб. Зараз ми фактично працюємо вже з наслідками того, що сталося. Можливо, це не моя компетенція, але впевнена, що потрібно продумувати комунікації на майбутнє. Говорячи про впевнене життя в громаді, потрібно говорити і про підготовку.
— Хто входив до складу ваших мобільних бригад? Можливо, когось не вистачало?
— Взагалі, в різних проєктах різні склади мобільних команд. В одному, наприклад, є мобільні команди з вакцинації. В іншому — кризові психологи, соціальні працівники. В нашому проєкті в кожній команді були водій та два сімейних лікарі. До нас звертались і вагітні, і діти. Але переважно це були люди похилого віку з хронічними захворюваннями. Хотілося б включити в команду принаймні одну медсестру, яка б виїжджала від певного медзакладу з боксом вакцин, щоб одразу й вакцинувати, оскільки це —група ризику; і зібрати якісь аналізи. В цьому, однозначно, була потреба. Але ми обмежені у своїх можливостях і не можемо все зробити одразу. На майбутнє, якщо це вийде на державний рівень, таке потрібно планувати.
— Як, на ваш погляд, це могло б бути організовано на державному рівні? Скільки має бути таких бригад? Як вони мають функціонувати?
— Бачення таке. Є, наприклад, у районі лікарня, до якої приписані села. На жаль, часто трапляються ситуації, що люди мусять їздити до лікаря. І часто в них немає або транспорту, або коштів на нього. Система «Доступні ліки» працює не в кожній аптеці, й у населення є постійна потреба в гуманітарних ліках. Тому логічно, щоб хоч раз на тиждень приїжджала мобільна бригада і надавала комплекс послуг — консультацію, вакцинацію, направлення до вузьких фахівців за потреби. І, в тому числі, щоб привозила ліки за програмою «Доступні ліки», якщо це заздалегідь скомуніковано. Бо, наприклад, як свідчить досвід проєкту на Київщині, у 65 відсотках населених пунктів відстань до аптеки — 10+ км, система громадського транспорту не налагоджена. Асортимент ліків в аптеках украй обмежений.
Можливо, хтось скаже, що медики й так повинні все це робити. Можу сказати, що коштів, які виділяються в рамках обслуговування однієї декларації, на виїзді точно не заплатять. А щоб виїхати, потрібні ресурси — не тільки автівка, а й пальне, водій, якому потрібно платити зарплату. Бо лікарю складно сісти за кермо вдосвіта, повернутися пізно ввечері, а потім ще й картки заповнювати. Тому це питання комунікації між громадою і конкретним медичним закладом. Перекладати цю відповідальність на плечі суто медзакладу я б не стала. Має бути спільне рішення.
— Як я знаю, ви із Запорізької області? Де ви зараз, і що з вашою практикою?
— Це окрема тема. Мій дім і моя практика — в місті Бердянськ, зараз під повною окупацією росіян. Однак моя клініка функціонує. Працівники ходять на роботу, в дуже скрутних і обмежених умовах безкоштовно надають допомогу. Я з ними на зв’язку. Наскільки це можливо, звісно.
Доступу до мого власного будинку в мене немає. Тобто зараз я фактично залишилася без житла. Таких, як я, у проєкті ще двоє — лікар із Херсонщини, з міста Олешки, і лікарка з Приморська.
— Що порадили б тим лікарям, котрі в такій ситуації, як ви, або залишаються на окупованій території?
— Тим, хто виїхав на безпечну територію, де б ви не були — в Україні чи за кордоном, раджу не втрачати ваших професійних навичок, стажуватися, брати участь у волонтерських, гуманітарних проєктах, де ви дуже потрібні. Мені дуже прикро, коли я бачу медиків, яким довелося виїхати і які зараз не працюють. Насправді громадам ваша допомога тепер украй потрібна.
Тим, хто в окупації... Надзвичайно важко добирати слова. Я з цими колегами постійно на зв’язку. Захоплююся стійкістю їхньої нервової системи. Чесно, не знаю, як вони все це витримують. Тиск просто неймовірний. Побажання одне: все-таки не ризикувати власним життям і, можливо, практикувати у більш безпечному місці, ніж це є зараз.
Більше статей Алли Котляр читайте за посиланням.