Шквал негативної інформації, який останнім часом звалився на вітчизняну медицину та окремих медиків зокрема, не випадковий. Його причини легко може пояснити будь-який психолог — адже поведінкові мотиви всього суспільства часто схожі на мотиви окремої людини. А людина, як відомо, чим більше від когось чекає любові, допомоги або підтримки, тим більше ображається і злиться, якщо отримане не відповідає її очікуванням.
У цьому плані можна сказати, що з лікарями сьогодні пов’язано багато очікувань українців: відповідно до опитувань, ми ставимо своє здоров’я у пряму залежність від лікаря, що нас лікує, — на відміну від, скажімо, європейців, які більше покладаються на здорове харчування та фітнес. Особливо коли взяти до уваги дані вітчизняної статистики, яка невблаганно фіксує негативну демографічну ситуацію, поширеність і смертність від тяжких захворювань, незадовільний стан здоров’я дітей, старіння суспільства та інші маловтішні показники.
Досить тверезо подивитися на демографію. Якщо в 1993 році нам бадьоро рапортували, що населення України перевищує 52 млн. чоловік, то сьогодні нас заледве більше 46 млн. Останні роки проріджують ряди українських громадян приблизно на 300 тисяч чоловік, а деякі експерти запевняють, що, з урахуванням еміграції, — і на всі 400 тисяч. Наводяться навіть цифри, що кожні дві хвилини в нашій країні стає на одного громадянина менше. У будь-якому разі, смертність в Україні вдвічі перевищує народжуваність.
Такі дані більше свідчать уже не про хворобу людини чи окремих груп населення, а всього суспільства. І поворотним механізмом, здатним переломити ситуацію, може стати саме лікар. Адже, почавши з наведення ладу в медицині, давши людям чіткі гарантії, що їхнє здоров’я — у надійних руках, можна змінити самосвідомість суспільства. Здорова людина — впевнена у своїх силах, а тому вільна; вона спокійно й сміливо приймає серйозні, зважені рішення щодо особистого майбутнього і майбутнього своєї країни.
Проте складається враження, що комусь вигідно тримати населення у страху, навіявши йому відчуття безпомічності (адже тільки одиниці можуть дозволити собі закордонну медицину, до якої, до речі, в екстреній ситуації можна не встигнути добратися), спішно переформатувавши образ «ангела в білому халаті» в образ ворога, через якого в нас зашкалює смертність від раку та СНІДу, який відбирає гроші на обіцяне державою безплатне лікування, який виписує дорогі таблетки!
Але, як відомо, пошуки ворога ще ніколи в жодній країні світу ні до чого доброго не приводили. Особливо якщо йдеться про медицину. Про це — розмова з відомим лікарем, ректором Одеського державного медичного університету, членом президії Української медичної спілки Валерієм ЗАПОРОЖАНОМ.
— Медицина, охорона здоров’я — один із тих основних стрижнів, на яких тримається держава, — переконаний Валерій Миколайович. — Розвиток будь-якого суспільства безпосередньо залежить від стану здоров’я його громадян, а також наявності умов для збереження їхніх здоров’я та працездатності. Якщо звернутися до досвіду розвинених країн, то можна побачити, що економічне зростання і стабільний розвиток досягалися не тільки завдяки науково-технічному прогресу. Багато в чому визначальним було вирішення різних соціальних проблем, і насамперед забезпечення громадянам права на життя та здоров’я, своєчасну й ефективну медичну допомогу. Пояснюється це просто. За великим рахунком, вектор розвитку людства завжди був спрямований у бік досягнення однієї мети, а саме — створення умов для комфортного життя кожної окремої людини, незмінними складовими якого є і здоров’я, і реалізація репродуктивних можливостей. Образно кажучи, здоров’я — це та точка, в якій перетинається все, що створене кожною людиною зокрема і державою в цілому.
У нашій країні в останні десятиліття, навпаки, неухильно знижувалася якість життя, погіршувалися умови праці, харчування населення, здоров’я, руйнувалася система охорони здоров’я. Як наслідок, якісна і своєчасна медична допомога стала недоступною більшості населення, причому насамперед тим категоріям, котрі її найбільше потребують, — дітям, жінкам, інвалідам та незаможним.
— У чому корінь усіх лих?
— У дискредитації лікаря.
— Хіба не самі медики зробили все для такої дискредитації?
— Абсолютно з вами не згоден! У цієї проблеми є кілька складових. Лікар, як і будь-який інший член суспільства, не може бути ізольований від суспільства, від ідей та поглядів, що в ньому панують. Споживчий бум, який розпочався у 90-х роках минулого століття, нівелював багато гуманістичних цінностей. Значимість людини стала визначатися її можливістю заробити — причому якнайбільше і за будь-яку ціну. Професія лікаря теж стала розглядатися як засіб наживи — хай і досить специфічний, її опустили до рівня товару, який може продаватися й купуватися, як і все інше.
Такі погляди в суспільстві на лікаря і медицину підкріплювалися дедалі гіршою ситуацією із фінансуванням охорони здоров’я, катастрофічним погіршенням умов та можливостей праці. Багато лікарів і медсестер просто вимушені були шукати додаткові джерела заробітку, оскільки того, що їм платили (та й досі платять), не вистачало навіть на задоволення найелементарніших потреб.
При цьому для лікарів, як і для пацієнтів, характерний внутрішній конфлікт, пов’язаний із горезвісним образом лікаря-безсрібника та необхідністю заробляти гроші. Проте зарплатні лікарів не те що не забезпечують їм гідного рівня життя, а й позбавляють можливості фахового зростання, під яким у сучасному світі розуміють участь у міжнародних наукових та практичних конференціях, передплату медичної періодичної літератури, купівлю необхідних монографій і т.д. Низький рівень оплати праці призводить до великого робочого навантаження, відсутності вихідних днів, відпусток та інтересів поза роботою.
— І все ж конкурси в медичні вузи, хоч і впали в кілька разів, — тримаються на достатньому рівні. Чому ж, у такому разі, в нас, за деякими даними, дефіцит медичного персоналу становить близько 50 тисяч чоловік?
— Справді, про недобір у жодному медичному вузі країни не йдеться. Розумні, талановиті, найкращі вступають до нас, проходять найдовшу, порівняно з іншими спеціальностями, додипломну та післядипломну підготовку, незалежне державне тестування перед отриманням диплома і починають працювати самостійно.
Мене інколи запитують, що ж приваблює сучасних, практичних, незалежних юнаків та дівчат зробити вибір на користь медицини. Я відповідаю: мабуть, те ж, що примусило академіка Д.Заболотного 100 років тому з ризиком для життя випробувати на собі дію протихолерної сироватки, професорів Г.Мінха та І.Мочутковського — заразити себе черевним тифом, щоб вивчити перебіг хвороби, а також привело в медицину багатьох інших лікарів-подвижників, на чиєму рахунку — тисячі врятованих життів.
Наші абітурієнти за роки навчання виростають у справжніх спеціалістів: незважаючи на труднощі, медвузи здатні якісно готувати кадри для медицини. Якщо говорити про Одеський медуніверситет, то в нашій університетській клініці впроваджено технології, яких немає ніде в країні. Наприклад, усі операційні відділення оснащено ендоскопічною та мікроскопічною технікою останнього зразка. В нас реалізуються на практиці новітні методики в галузі генетичної медицини — чого немає в жодній клініці країни. Це генетичне прогнозування, ДНК-мікрочіпи, ведення й лікування хворих на базі стану їхніх геномів.
Перед отриманням диплома всі наші випускники дають клятву. Вони клянуться чесно виконувати свій лікарський обов’язок, присвятити свої знання й уміння запобіганню та лікуванню захворювань, збереженню і зміцненню здоров’я людини; бути завжди готовими надати медичну допомогу, зберігати лікарську таємницю, уважно і дбайливо ставитися до хворого, діяти виключно в його інтересах, незалежно від статі, раси, національності, постійно вдосконалювати свою фахову майстерність, берег-
ти й розвивати благородні традиції медицини.
Молоді лікарі палко прагнуть лікувати людей, рятувати їхні життя і тому не вагаючись ідуть працювати туди, де потрібні їхні руки й знання, — у велику клінічну лікарню, районну поліклініку в місті чи в село. Після випуску вони заповнюють усі медичні вакансії галузі. Однак минає близько трьох місяців, і управління охорони здоров’я знову починають кричати «Гвалт!»: чимало заповнених місць перетворюються на вакантні. А все тому, що умови, в які потрапляє такий лікар, не просто не відповідають його рівню кваліфікації, — вони принижують його людську гідність.
У мене дуже добрі стосунки з багатьма випускниками університету, ми спілкуємося, і я нерідко чую розповіді, як зустрічають молодого лікаря в районі або в селі. Уявіть собі ситуацію, коли молодій дівчині окреслюють район — кілометрів 10—15, з обладнання вручають лише гумові чоботи й кажуть: «Дій!» При цьому житла немає — його радять найняти, на що зазвичай іде майже вся зар-
плата, начальство й пацієнти поводяться по-хамськи, а рятувати людей часто доводиться, так би мовити, «з допомогою молотка і якоїсь матері».
Природно, вона зробить усе можливе, аби швидше вирватися з цього пекла — у великий обласний центр, Київ або взагалі за кордон.
— За даними МОЗ, країну щорічно залишають близько шести тисяч лікарів, які нині працюють у кожній третій країні світу.
— Одного разу я розмовляв з моїм колегою із Чехії. Він був дуже вдячний Україні, і нашим медичним вузам зокрема, за те, що ми готуємо таких добрих спеціалістів. Бо якби не наші лікарі, то, за його словами, чехів уже нікому було б лікувати. Правда, дефіцит медичних кадрів спостерігається в усьому світі: за даними ВООЗ, це близько 4,5 млн. осіб.
— Якщо тенденція збережеться, то українців у найближчому майбутньому лікуватимуть китайці або вихідці з бідних країн Африки?
— Ніхто нас не лікуватиме. У наших медичних вузах навчаються студенти з різних країн світу, і всі вони або повертаються до себе на батьківщину, або знаходять роботу в розвинених країнах Європи й Америки, тобто там, де є гідна зар-
плата і відповідні умови праці.
— Тобто потрібно підвищити лікарям зарплати? Навряд чи це вдасться зробити найближчими роками.
— Ідеться не тільки про зарплати. Слід зробити те, що зроблено в усьому цивілізованому світі: підняти статус лікаря в суспільстві, створити йому належні умови для життя та праці. Адже лікарям довіряють найдорожче — життя і здоров’я людини, тому в розвинених країнах вони авторитетні й шановані, мають високий матеріальний і соціальний статус, що відповідає становищу, яке вони посідають у суспільстві.
— Але хто це повинен робити: держава, пацієнти, самі лікарі?
— Швидше, всі разом. І ключову роль тут може відіграти Українська медична спілка, членом якої я є, оскільки це організація, що зуміла об’єднати професіоналів і вже зробила ряд помітних кроків на шляху до зміни ставлення суспільства до медицини.
Ми з вами постійно протиставляємо лікарів та пацієнтів, лікарів та суспільство. Тоді як лікарі — невід’ємна частина цього суспільства, яка багато в чому визначає і соціальну, і політичну ситуацію в державі. А інколи й здатна серйозно на неї вплинути. Як, нап-
риклад, Американська медична асоціація. У критичний для країни момент — період Великої депресії, — коли багатьом представникам влади не було діла не те що до здоров’я, а й до життя громадян, — вона ініціювала й зуміла провести низку законів, які не дозволили розвалитися системі охорони здоров’я і серйозно підтримали лікарів та пацієнтів. Можливо, саме це й допомогло тоді вижити нації.
— У нашій країні таке просто неможливе, хіба що лікар спробує піти в політику.
— Мені здається, що це в основі неправильно. Медицина — поза політикою, і лікар повинен виконувати своє пряме призначення на землі — рятувати здоров’я та життя людей. На світі немає нічого дорожчого за життя людини. Зрозуміло, у кожного воно своє — в когось краще, в когось гірше, але часто, особливо в нашій країні, перебуває воно в руках однієї людини — лікаря. І від умов, у яких лікар живе й працює, від ставлення до нього влади і суспільства в цілому залежать результати його праці. Тому турбота про благо лікаря — це турбота про благо всіх громадян країни. Чим краще живеться і працюється лікарю, тим краще його пацієнтам.
— Ще в давнину казали, що справжня демократія починається тоді, коли голос професіонала звучить гучніше за голос політика. У нас, очевидно, все навпаки. Хоч саме політики останнім часом говорять про необхідність розвивати громадянське суспільство. Правда, ніхто до пуття не пояснив, що мається на увазі.
— Якщо я не помиляюся, громадянське суспільство передбачає сукупність соціальних утворень — різних груп, колективів, об’єднаних спільними специфічними інтересами (економічними, фаховими, етнічними тощо). Причому реалізуються ці інтереси поза сферою дії держави, але при цьому є можливість контролювати дії державної машини.
Як бачите, сьогодні найближче до громадянського суспільства підійшли саме медики, які об’єднуються в різні професійні асоціації — педіатрів, офтальмологів, стоматологів і т.д. Українська медична спілка, наприклад, зуміла об’єднати під загальною ідеєю гуманізації і демократизації вітчизняної медицини багато лікарських асоціацій.
— Наскільки я знаю, за кордоном саме фахові об’єднання лікарів відіграють вирішальну роль у формуванні політики в галузі медицини.
— Справді, відповідно до багатьох міжнародних конвенцій, норм міжнародного права, професійних кодексів, на лікарів покладено не тільки лікувальну місію та організацію профілактики захворювань, а й важливе суспільне «навантаження»: спонукати владу до активних дій.
Зрозуміло, в нашій країні це «навантаження» реалізується ще слабко. Проте останніми роками діяльність фахових об’єднань медиків дуже активізувалася. Вони успішно сприяють розв’язанню ряду проблем медосвіти, поширенню медичної інформації й технологій, медичної етики. Скажімо, УМС на найвищому рівні порушила питання соціального і юридичного захисту лікарів, ініціювала розробку відповідного парламентського законопроекту.
Гадаю, невдовзі медики зуміють довести владі, що без їхніх порад, експертних оцінок та прогнозів спроби вирішення різноманітних проблем в охороні здоров’я можуть лише погіршити ситуацію в галузі.
Зумівши примусити владу побачити в кожному жителеві країни — громадянина, а в кожному українцеві — пробудити справжню громадянську самосвідомість, вміння і бажання відстоювати свої життєві пріоритети — а здоров’я, за даними соціологів, турбує сьогодні 95% населення країни, — ми здійснимо поворот до того ідеалу державного устрою, до якого прагнемо вже багато років, до громадянського суспільства.