Реформуванням відомства, яке чомусь вважається відповідальним за здоров’я населення (професіонали знають, що це не так), займаються усі гілки влади: від адміністрації президента до головного лікаря районної лікарні. Реформатори вважають, що головне в реформі - оптимізація фінансування охорони здоров’я та етапність надання медичної допомоги хворим (за аналогією з лікувально-евакуаційним забезпеченням (ЛЕЗ), прийнятим у Збройних силах СРСР: долікарська допомога, перша лікарська, лікарська і спеціалізована допомога). Тільки не слід забувати, що ЛЕЗ призначалося для умов воєнного часу з метою надання ефективної допомоги пораненим та ураженим. А для умов мирного часу існувала зовсім інша система - санітарно-епідеміологічне і лікувально-профілактичне забезпечення, яке будувалося на абсолютно інших принципах і покликане було не допустити розвитку захворювання.
Спочатку кілька положень, справедливість яких важко заперечити.
1. Згідно зі щойно опублікованими даними Світового банку («Основні причини високого рівня смертності в Україні»), головною причиною високої захворюваності та смертності в нашій країні є не те, що криється під терміном «соціально-економічна криза» (хворіють і помирають однаково часто і бідні, і багаті), а порушення принципів здорового способу життя (ЗСЖ) основною частиною населення (паління, алкоголь, наркоманія, гіпокінезія, нераціональне харчування).
2. Дослідження, які проводилися протягом 20 років у п’яти областях України, показали (2009), що популяційні показники захворюваності і смертності мало залежать від стану охорони здоров’я в регіонах. Ці дані добре узгоджуються з міжнародним досвідом.
Ще в 1974 р. канадський міністр охорони здоров’я М.Лалонд опублікував свою знамениту доповідь «Новий підхід до збереження здоров’я канадців», у якій надав докази того, що традиційна система охорони здоров’я і медицина взагалі відіграють далеко не чільну роль у комплексі чинників, котрі визначають здоров’я людини. Попри щорічне збільшення фінансування охорони здоров’я, наукових досліджень, зростання кількості лікарів та удосконалення лікувально-діагностичних заходів, показники здоров’я населення не покращуються відповідно до докладених зусиль. Було чітко сформульовано тезу про те, що головним чинником, котрий обумовлює стан здоров’я людей, є не рівень медичного обслуговування, а спосіб життя, який вони ведуть.
Зазначена доповідь заклала нові уявлення у розуміння проблеми здоров’я населення, проголосивши для політиків та широкої спільноти принципові основи нової системної діяльності на користь індивідуального і суспільного здоров’я. Ця діяльність отримала назву Health promotion, іншими словами - формування здорового способу життя (ЗСЖ). Було розпочато докорінне реформування системи охорони здоров’я Канади на кількох основних напрямах. Головні з них - створення спеціальної державної структури, що відповідає за формування здорового способу життя населення; розробка і проведення спеціальних програм досліджень, інформування населення і спеціалістів-медиків, просвітництво населення у питаннях проблем здоров’я та формування ЗСЖ; охоплення практичними заходами, спрямованими на формування ЗСЖ, дедалі більшої кількості населених пунктів. 1978 року було створено і державний орган, відповідальний за проведення цих заходів, - Федеральне управління з питань формування ЗСЖ. А вже через кілька років з’явилися реальні результати.
Гадаю, медична спільнота із глибоким задоволенням сприйняла факт призначення на посаду керівника відомства видатного хірурга, вченого і блискучого організатора І.Ємця. Водночас його досвід лікаря має суто клінічний характер, що навряд чи допоможе йому чітко визначити напрями діяльності відомства, від яких безпосередньо залежить захворюваність і загальна смертність в Україні. Беру на себе відвагу стверджувати: жодні удосконалення лікувально-діагностичного процесу не здатні радикально вплинути на депопуляційні процеси в нашій країні. Щорічні 100 тисяч інфарктів міокарда і 150 тисяч мозкових інсультів є відображенням феномену «надсмертності» слов’янських чоловіків, описаного в науковій літературі (Cocerhame, 2000). Наші дослідження показали, що в основі цього популяційного феномену лежить зниження рівня здоров’я («мітохондріальна недостатність») у переважної частини населення, обумовлене способом та умовами життя нашого народу. Лише 1% населення України перебуває в «безпечній» зоні здоров’я (студентська молодь - 7-14%).
Цей феномен, наслідок порушення принципів ЗСЖ на популяційному рівні, не є фатальним. Провівши комплекс загальнодержавних заходів, проблему можна вирішити. Але її вирішення в останню чергу пов’язане з удосконаленням надання медичної допомоги тим, хто вже хворий, і її фінансуванням.
Гадаю, оприлюднена в інтерв’ю І.Акімової реструктуризація фінансування відомства (DT.UA , №4, 2011 р.), якою передбачено проблему профілактики і формування ЗСЖ покласти на сімейних лікарів, не дасть бажаного ефекту. Сімейний лікар може розповісти про принципи ЗСЖ тільки тим пацієнтам, котрі вже прийшли до нього на прийом. Проте цього вочевидь замало.
Вирішити проблему може лише організація служби санології.
У нашій країні, хоча ще 1991 року нашими зусиллями вперше у світі було запроваджено нову лікарську спеціальність «лікар-санолог», а 1992-го - відкрито відповідну кафедру, створити санологічну службу так і не вдалося. Навпаки, повсюди скорочуються центри здоров’я, вони фінансуються за залишковим принципом, в амбулаторно-поліклінічних закладах немає посад лікарів-санологів. З незрозумілих причин ліквідовано проблемну комісію МОЗ і НАМН України «Санологія і валеологія», яка так-сяк координувала дослідження з зазначеної проблеми. І це при тому, що ми розробили методичне та організаційне забезпечення служби, яке вже активно використовується в РФ і не застосовується в Україні.
Зараз у надрах МОЗ готується наказ «Про заходи з удосконалення діяльності із формування здорового способу життя та гігієнічного виховання населення України». У ньому багато йдеться про необхідність гігієнічного виховання населення і первинної профілактики захворювань, але жодним чином не регламентується створення санологічної служби та форми її роботи.
Слід зазначити, що Росія пішла шляхом різкого розширення центрів здоров’я: у 2009 році сформовано 505 таких центрів, нинішнього року їх загальна кількість сягне 1050, а 2012-го - 2000(!). В Україні зараз налічується всього 55 таких закладів.
Реформування охорони здоров’я має бути спрямоване насамперед на запобігання захворюванням, а вже потім - на підвищення ефективності медичної допомоги хворим. Це значно гуманніше та ефективніше з економічного погляду.