Коли багатодітну матір, яка ледве зводить кінці з кінцями, запитали, як це вона наважилася народити ще одну дитину, вона відповіла: «Так на аборт гроші ж потрібні, а у мене їх не було. Звісно, на дитину потрібно більше, але, думаю, Бог і добрі люди мене не залишать, допоможуть». Приблизно таку ж бідолаху нагадує сьогодні вітчизняна система охорони здоров’я: замість того, щоб провести реформи і далі витрачати вкрай мізерні кошти ефективно, чиновники воліють чекати милостей від держбюджету та зарубіжних донорів.
Позиція сумнівна, але цілком зрозуміла: рішення про реформи приймаються в кабінетах значно вищих, аніж міністерські, а без відповідної політичної волі ніхто не візьме на себе таку відповідальність. От і доводиться задовольнятися тим, що заплановано в бюджеті на охорону здоров’я. Коштів цих із гріхом навпіл вистачає на реалізацію національних програм, зарплату медикам і нарахувань на неї, а крихти, які залишилися, йдуть на закупівлю медикаментів, утримання хворих у стаціонарах й інші статті витрат.
Втім, утримувати таку громіздку й малоефективну махину, якою є українська система охорони здоров’я, неймовірно складно, а, головне, абсолютно безглузде заняття. Про це вже прямо кажуть як наші лікарі, так і закордонні фахівці з медичного менеджменту. Нещодавно на суд громадськості було винесено працю співробітників американського проекту ПОЛІСІ, котрі вивчали ефективність використання коштів у сфері репродуктивного здоров’я. І хоча рамки дослідження були обмежені однією галуззю нашої медицини, а сама робота проходила в двох невеликих містечках — Кам’янці-Подільському і Світловодську — їх із деякими застереженнями цілком можна екстраполювати на всю охорону здоров’я країни.
Для початку слід зазначити, що працювати абияк бюджетних ескулапів багато в чому стимулює законодавство. Так, підставою для асигнувань у бюджет лікарні служать нормативи кількості штату і ліжок, а також звіти виконання норми ліжко-днів за минулий рік. Амбулаторія отримує гроші також не залежно від якості лікування хворих, а винятково від їхньої кількості, вірніше, від виконання плану відвідувань. Гріх у такій ситуації не зайнятися приписками.
«Нестача пацієнтів для забезпечення постійної, повної зайнятості персоналу, — констатують експерти, — компенсується утриманням пацієнтів у лікарні або як мінімум реєстрацією їх у лікарні протягом більш тривалого часу, аніж це необхідно. Результати досліджень свідчать, що існують значні розбіжності в звітності щодо рівня зайнятості ліжок і фактичної кількості пацієнтів, які перебувають у стаціонарі. Це створює хибне враження зайнятості тих, хто надає послуги і служить виправданням існуванню зайвої кількості штату і ліжок». Чверть усіх пацієнток стаціонарів із репродуктивним профілем перебували там довше від необхідного, а 10% узагалі не потребували госпіталізації. Трохи менше від половини госпіталізованих лікарі «помічали» у перший же день. Неувага до решти зовсім не від байдужості — значна частина з них не потребували екстреної допомоги.
Більше того, дослідження показали, що лише 63% пацієнтів фізично були присутні в лікарні. При цьому частіше «дезертирують» жителі міст: із сільської місцевості на такий крок наважуються лише близько 3% хворих. Тож більшість хворих без усякого збитку для здоров’я цілком могли б лікуватися амбулаторно. Це ж стосується майже 60% пацієнток відділень патології вагітності і чверті відділень гінекології, котрі воліють ночувати і проводити вихідні вдома.
Найцікавіше, що на кількість лікарів і медсестер даний факт анітрохи не впливає, принаймні, виходячи зі звітності. Так само, як і загальне зниження рівня народжуваності. Тим часом «даремна витрата кадрових і фінансових ресурсів, говориться далі в звіті, веде до зменшення ресурсів на інші аспекти надання медичних послуг, наприклад, на придбання ліків і витратних матеріалів, і негативно впливає на процес надання медичних послуг та якість допомоги». Але навряд чи варто сподіватися, що медики почали виявляти більшу увагу до пацієнтів, які залишилися: значна частина їхнього робочого часу витрачається на адміністративні обов’язки і ...сидіння без діла.
В амбулаторіях (де нерідко можна спостерігати довжелезні черги) на адміністративні функції, 84% яких займає написання різних папірців, витрачається 50% усього робочого часу. Перерви в роботі (куріння, приватні бесіди) забирають п’яту частину трудового дня, половина якої йде на сидіння без діла. Пацієнтам дістається лише третина всього робочого часу однієї робочої зміни.
У стаціонарах ситуація виглядає трохи оптимістичніше. На хворих витрачається аж половина всього робочого часу. 33% йде на адміністрування і 16% — на «обідні» перерви. При цьому особливою увагою з боку медперсоналу хворі користуються по понеділках і п’ятницях. У плані уваги найменше щастить пацієнтам відділень патології вагітності. Їм дістається лише 46% «трудодня» медиків, які 28% витрачають на адміністрування і 26% (найбільше від усіх у своїй сфері) на сидіння без діла. До речі, про адміністрування. Така запопадливість до канцелярської роботи пояснюється аж ніяк не прихованими схильностями працівників, а необхідністю вести величезну кількість документів: в одному відділенні дослідникам показали 86 журналів, які медсестра й акушерки зобов’язані були заповнювати щодня.
Неефективно використовується не лише робочий час, а й виділені кошти (попри те, що бюджетних грошей вистачає лише на покриття 5—20% потреб у ліках і харчуванні). Наприклад, у лікарні виконують силу-силенну різних аналізів, 46% яких зовсім не реєструється в медкартах, а отже, і не використовується лікарями. Тобто ніякої необхідності в їхньому проведенні немає. Люблять у наших клініках надавати послуги, якими в інших країнах займаються амбулаторії, як, наприклад, госпіталізація для проходження аналізів.
Але справжній «театр абсурду» можна спостерігати з устаткуванням. Річ у тім, що його придбання, технічне обслуговування і ремонт відносяться до різних статей бюджету. У результаті навіть наявну техніку немає можливості ні вчасно перевірити, ні відремонтувати (мабуть, тому багато лікарів не реагують на грізні результати аналізів чи інших видів діагностики). Поламане устаткування стоїть незадіяне, і головлікарю доводиться або купити нове, або взагалі відмовитися від надання послуги.
Нерозумно використовується і діюча техніка. Її навантажують або понад усяку міру, або, навпаки, недостатньо. Так, лапароскоп у кам’янець-подільській районній лікарні задіюють чомусь виключно в хірургічному відділенні і тільки для проведення холецистектомій, хоча в усьому світі лапароскопію застосовують при багатьох хірургічних утручаннях, у тому числі й у гінекології. Водночас у деяких місцях експерти виявили нестачу обладнання, у тому числі діагностичних і операційних лапароскопів, фетальних моніторів, а також устаткування для діагностики ВІЛ/СНІДу.
Словом, усі проблеми продовжують упираютися в гроші. Причому не лише в їхню відсутність, а й розподіл. На думку завідувача кафедрою соціальної медицини, організації та управління охороною здоров’я професора Валерії Лехан, висловлену в колективній праці «Стратегічні підходи фінансування медичних служб», збереження існуючих підходів до розподілу грошей у галузі робить проблему дефіциту коштів нерозв’язною навіть при поліпшенні загальної економічної ситуації. Але поки про радикальні реформи в системі охорони здоров’я ніхто не говорить. Попри те, що численні регіональні експерименти (наприклад, у Комсомольську Житомирської області) з очевидністю довели: і за нинішніх фінансових можливостей наша охорона здоров’я здатна працювати якісно й ефективно.