3 ГРУДНЯ — МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ ІНВАЛІДІВ
На Херсонщині, при в’їзді в невеличке містечко Цюрупинськ, стоїть будинок-інтернат для дітей-інвалідів. Притулився він збоку, «спиною» до напруженої автотраси, а тому вивіски не видно. Мало хто з проїжджих здогадується, яким життям живуть у цьому двоповерховому будинку. А мешкає тут 230 дітей з уродженими вадами розвитку. Привозять їх сюди з усіх регіонів України. Майже половина не може навчатися через крайнє недоумство (дебільність). Друга половина — діти з обмеженими фізичними можливостями або з затримкою психічного розвитку.
| ||
На перерві між уроками |
108 із них — офіційні сироти. Ще сімдесят дітей за документами мають батьків, але ті від них фактично відмовилися. Для всіх цих дітей мами й тата — обслуговуючий персонал дитбудинку. Працює тут 140 чоловік, вони не лише доглядають за дітьми, а й за змогою навчають їх грамоти, допомагають засвоїти якесь ремесло.
Вихованці будинку-інтернату товариські і тягнуться до кожної нової людини. Знаючи, що мають фізичні вади, по-дитячому легковажно не дуже цим переймаються. Всі вони більшою або меншою мірою каліки, а отже, рівні. Тому тут усмішок і сміху більше, ніж сліз.
За час перебування у цьому закладі в дітей з нормальним інтелектом формується певна психологія. В науці вона називається «психологією інваліда». На неї накладається синдром «дитячого будинку», який означає недостатню соціальну орієнтацію. У 18-річному віці ці хлопці й дівчата отримують паспорти і мусять залишити будинок свого дитинства. Що чекає на них за стінами інтернату? Пенсія мізерна — на неї можна тільки існувати. Якщо рівень інвалідності дозволяє людині себе обслужити, то виникають практично нерозв’язні проблеми з житлом і роботою. Буквально одиницям інвалідів дитинства вдається влаштуватися у «великому» житті. Тому вихователі Цюрупинського будинку-інтернату для дітей пам’ятають усіх своїх «знаменитих» випускників поіменно: керівник благодійного фонду Лариса Бандурко, видавець Рая Панасюк, підприємець Олексій Журавко, викладач Ігор Рацюк.
Життєвий шлях інваліда був і залишається тернистим, оскільки менталітет нашого суспільства не припускає рівності з інвалідом. Тому більшість випускників дитячого будинку-інтернату опиняються в... будинку престарілих. Трапляється, що декого використовують як вуличних жебраків. Або в бізнесі для «відмивання» грошей.
Сьогодні в Україні нараховується понад півмільйона інвалідів першої і другої груп. До них слід додати 150 тисяч дітей-інвалідів (до 18 років). Якщо наше суспільство в цілому не приймає аномальних інвалідів, то про них мусить піклуватися держава. У незалежній Україні ухвалено багато законодавчих і нормативних документів, які мають полегшити долю інвалідів. Досить назвати деякі з них: національна програма «Діти України» (1996 р.), Закон України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» (1992 р.), постанови Кабміну «Про комплексну програму вирішення проблем інвалідності» (1992 р.), «Про додаткові соціальні гарантії для малозабезпечених сімей із хворими дітьми та дітьми першого і другого року життя» (1994 р.).
Протягом останніх десяти років у країні з’явилося 10 нових будинків-інтернатів для престарілих та інвалідів (усього 278). При цьому кількість місць зменшилася з 59 тисяч до 53500 (відповідно, дитячих 11,2 і 9,3 тисячі). 905 відділень соціальної допомоги обслуговують інвалідів удома, 700 територіальних центрів надають їм побутову і медико-соціальну допомогу. Крім того, існують різноманітні фонди і громадські організації, покликані полегшити долю інвалідів. Тільки це — крапля в морі. Фахівці давно стверджують, що необхідно створювати будинки інвалідів, у яких ці люди і після досягнення повноліття жили б у товаристві собі подібних. Грошей у держави на це немає.
Діти з природженими вадами розвитку народжуватимуться, мабуть, завжди. Причин, що обумовлюють це явище, багато, зараз не про них мова. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), кількість дітей-інвалідів у світі протягом останніх 15 років зросла вдвічі. Така тенденція простежується і в Україні. Тільки в розвинених країнах інваліди не почуваються людьми другого сорту. Досить сказати, що доріжки для в’їзду інвалідів у візках існують у кожному супермаркеті. Можливо, таке буде колись і в нас.