У статті «Війна з хворобами чи боротьба за прибутки?» («Дзеркало тижня», №29, 2005 р.) порушено надзвичайно важливу для всього людського роду проблему: справді, «розрив між сподіваннями, які покладалися в останні роки на сучасну фармацевтику, та її реальними досягненнями виявився таким глибоким, що перед цілою галуззю постала загроза серйозної кризи». Причина цього не тільки в нехтуванні етичними принципами, які дозволяють собі виробники сильнодіючих лікувальних засобів, а й у рушійних силах еволюційного процесу, потаємний механізм яких тільки-но починає відкриватися перед наукою.
Хвороби імунітету — грядущі пошесті
Аптеки, у яких фармацевти виготовляли ліки за індивідуальним замовленням, відходять у минуле: маємо потужну галузь промисловості, де препарати виготовляються в широких масштабах і відповідно рекламуються, орієнтуючись на середньостатистичну людину з середньостатистичними клітинними характеристиками. Але такої в природі не існує. Ознакою процвітання виду є неповторність кожної особини: самих тільки білків тканинної несумісності HLA відкрито понад сотню, і вони компонуються в таку кількість варіантів, що її стачить на весь історичний період розвитку людства. Їх ще називають «білками самості»: забезпечуючи множинність форм усередині роду, вони водночас є складовою тонкої роботи імунної системи. Як спадковість оберігає видові ознаки, так імунітет стоїть на сторожі індивідуальності: тож чи варто дивуватися, що ті ж самі, здавалося б, невинні ліки по-різному діють на різних людей?
На початку шістдесятих років минулого століття ейфорія з приводу успіхів алопатичної медицини супроводжувалася низкою скандалів, серед яких найгучнішим був талідомідний. Цей широко розрекламований транквілізатор мали за такий безпечний, що його рекомендували вагітним жінкам, внаслідок чого народилося з десять тисяч калічених дітей — з недорозвиненими руками й ногами або зовсім без них, з деформованими очима. На суді виявилося, що один з основних виробників препарату —фірма Chemie-Girtmental упродовж трьох років з усією сумлінністю випробовувала його дію на собаках, кішках, мишах і аж на 150 підвидах кроликів, повторюючи досліди в різних країнах. Що ж сталося?
Багато органічних речовин, обмін яких забезпечує життєві процеси, існують у двох стереоізомерах, які, зберігаючи той самий атомарний склад, є ніби дзеркальним відображенням одна одної. Відтак, по-різному обертаючи площину поляризації світла, мають і різні властивості. Усі цукри, які беруть участь у обмінних процесах, — «праві», всі амінокислоти, з яких складаються білки, — «ліві». Героїня дуже глибокого за своїм науковим змістом твору Льюїса Керролла — Аліса — поцікавилася в кошеняти Кітті, чи дадуть йому в Задзеркаллі молока й чи можна його пити. Ні! «Задзеркальне» молоко може пити лише «задзеркальне кошеня».
Талідомід був добре перевірений за всіма міжнародними тестами, але в промислових умовах утворилася суміш його дзеркальних ізомерів, і котрийсь пошкодив репараційну систему генетичного коду. Передбачити такий розвиток подій завадила інерційність людського мислення; тільки турецькому вченому С.Айгюну спало на думку поекспериментувати з курячими зародками, і небезпека виявилася одразу.
Що ж відбувається на рівні дуже складного механізму нашої імунної системи, де всі складові чітко підігнані одна до одної? Результат її роботи зводиться до зв’язування ворожого живому організму агента — антигена — з виробленим у клітинах антитілом: вони утворюють комплекс, який знезаражує токсини, хвороботворні мікроорганізми, віруси та й власні клітини, які з якихось причин стали небезпечними. Реагують антиген та антитіло як сильна кислота й сильний луг; маючи групи атомів, які дзеркально відбивають одна одну, вони «заклацуються» поміж собою, як кнопка.
І от уявіть собі, що в промислових умовах утворюється суміш дзеркальних ізомерів по якійсь групі атомів фармацевтичного препарату. Що тоді?
В кращому разі антитіла «вирубуються», й імунна система частково або ж повністю не спрацьовує. Чи можуть фармацевтичні фірми гарантувати, що цього не відбудеться? Ні. Чи взагалі ведуться такі перевірки? Народжених з генетичними ураженнями дітей відносять на рахунок нездорової екології, зокрема підвищеного радіаційного фону. Однак радіаційне випромінювання спроможне пролетіти крізь клітину, не зачепивши життєво важливих органів; отрутохімікати нейтралізуються імунною системою, а фармацевтичні препарати «б’ють у самісіньке яблучко», бо для того й створені.
Масове ослаблення імунної системи — наслідок застосування сильнодіючих фармацевтичних препаратів —і не тільки тому, що вона, як стверджує відоме медичне світило В.Говалло, розучилася боротися з хвороботворними агентами. Найбільша біда в тому, що вона починає працювати всупереч інтересам самого організму, який має захищати. Перед аутоімунними недугами типу вовчанки чи деяких видів лейкемії алопатична медицина завжди була безпорадною. Особливість нашого часу — хвороби захисної системи загрожують стати пошестями. У цьому плані матеріал для роздумів дає поява таких «новинок», як куру, хвороба Крейтцфельца-Якоба, скрепі (коров’ячий сказ).
Їх спричиняють білки-пріони, відкриті 1982 року. Вони існують у двох ізоформах, з яких одна нормальна для хребетних. Обидві мають однакову молекулярну вагу й характеризуються амінокислотною послідовністю, якої немає в жодному з відомих білків, кодуються тим самим хромосомним геном хазяїна, де востаннє прореплікувалися. Різняться лише начебто незначними особливостями своєї просторової структури. Нейропатолог Адріан Агупір (Цюріх) довів, що до інфекції стійкі миші, які не мають В-клітин. 1999 року його дані підтверджено іншими лабораторіями. Але ж це — «фабрика антитіл»!
У наступ на людину йде те, що споконвіків її боронило.
Запам’ятавши, що скрепі з вірусами чи іншими мікроорганізмами поки що не пов’язують, питання поставимо так:
А з чим ми боремося?
Та ніби ж зрозуміло, з чим: зі збудниками хвороб, які людина десь «зачепила». Кожен знає, що завдяки успіхам алопатичної медицини вдалося подолати страшні пошесті віспи, чуми, холери, які спустошували колись міста й села. У ХІІ столітті в лепрозоріях сиділо чверть європейського населення: хіба не справляють враження такі факти?
Успіхи алопатичної медицини заперечувати не збираємося. Але правда й те, що холера втратила свою згубну силу задовго до того, як було винайдено від неї ліки, а засобів від прокази немає й досі. Лепра, жахлива лепра сама себе зжила, а протягом останніх десятиліть явно відходять у минуле «обов’язкові» колись дитячі хвороби — кір, кашлюк, вітрянка… Тут ми стикаємося з проявом еволюційного процесу зміни генетичної структури популяцій.
За «відживанням» хвороб — зміни нашого організму на рівні клітини, насамперед особливостей її зовнішньої оболонки, яка аж «кошлата» від виростів білково-вуглеводної природи — рецепторів. Виконуючи якусь дуже важливу місію, вони водночас можуть бути «відмичками» для збудників хвороб, які в своїх клітинних оболонках мають речовини, спроможні вступити з ними в хімічну реакцію. На холеру, наприклад, хворіли ті, хто мав на своїх клітинах так званий гангліозид М, і там, де лютували пошесті, дали нащадків ті, хто від природи був позбавлений цього рецептора.
На клітинному рівні ми всі — мутанти, й іншими бути не можемо, бо й еволюційний поступ — не що інше, як процес зміни генетичної структури популяцій у бік збільшення різноманітності форм та їх кращого пристосування до умов довкілля.
Донедавна тривали суперечки з приводу того, яку роль у цьому процесі відіграють віруси з їх специфічною будовою: нитка речовини спадковості оточена білковою шубою. Приймаючи на себе удар змін у довкіллі, чи не є вони розносниками «передового досвіду в біосфері» по відношенню до високоорганізованих організмів? Так, доктор медичних наук К.Ухтомський, який багато років вивчав ураження нервової системи, вважає, що в клітинах живих організмів повсякчас «...відбувається природна генна інженерія». І далі: «Якщо не випадкові їхні (вірусні) особлива структура, способи зберігання й передачі інформації, особливості взаємодії з клітинами будь-яких біологічних об’єктів, то не випадкові, мабуть, і вірусні захворювання як частина процесів, що відбуваються в біосфері». Доктор медичних наук С.Рум’янцев так відгукнувся про надії на можливість викорінення всіх видів недуги, які розквітли в першій половині ХХ століття: «По-перше, така мета недосяжна, по-друге, чи маємо ми право знищувати екологічну систему «мікроб—жертва» і тим самим гальмувати власний еволюційний процес?»
Втім, як показало розшифрування генетичного коду людини, останнє настільки неможливо, що про якесь «право» навіть не йдеться: в нашій ДНК знайдено відбитки понад двох тисяч генетичних програм вірусів та різних мікроорганізмів, по суті слід еволюційного шляху, пройденого в процесі взаємного пристосування. Що вони там роблять, якщо від покоління до покоління передаються? На це запитання науці ще належить знайти відповідь, поки що ж можна сказати, що кордон між генами й вірусами розмивається, і погляд на це явище як на виключно ворожу людині силу доведеться змінювати. Так, ретровіруси виконують надзвичайно важливу місію, беручи участь у забезпеченні приживлення плоду в материнському організмі, який будучи генетично наполовину чужим, мав би підлягати нещадній атаці імунної системи. Цього не відбувається.
Але саме ретровіруси і запідозрюють у таких недобрих діяннях як спричинення раку та СНІДу, і за нинішньої медичної парадигми вони підлягають винищенню. За останні десятиліття змінила свій зміст вакцинація організму: спочатку дуже небагато вірусних частинок вводили для того, щоб «навчити» імунну систему упізнавати ворожі агенти й чинити їм опір; тепер вакцинація стала засобом масової профілактики населення. Вважається, що в людський організм вводяться вбиті віруси. На ньому зупинимося й подумаймо, а що таке, власне вірус?
Це — перехідний етап поміж життям і нежиттям: поза клітиною віруси поводяться як звичайна хімічна речовина, навіть кристалізуються, немов кухонна сіль. Ознаки життя, що полягають у здатності до мінливості й спадковості вони виявляють тільки потрапивши в ДНК вищих організмів. Чи можна їх убити? Ні. Тільки «розібрати на запчастини», які залишаються в самій клітині, бо це — явище того ж порядку що й ген: адже генетичний код єдиний для всього сущого. І тут починається найнебезпечніше.
Відомо, що антибіотики діють у зв’язку з ензимними системами організму: пеніцилін на оболонку, тетрациклін на синтез бактеріальних протеїнів — втім, не будемо втомлювати читачів спеціальними відомостями. «Дістати» зловорожий вірус з допомогою чудес сучасної фармацевтики не проблема. А що далі?
А далі ми маємо купу дуже специфічного «будівельного матеріалу» для клітинних процесів. Масштабна серія проведених у різних лабораторіях світу експериментів показала, що просто збудована ДНК вірусів чи РНК ретровірусів хімічно зв’язана з ДНК клітини хазяїна так міцно, що її і сильнодіючими препаратами не вдається розірвати. Такі структури — гібридоми, здобуті з клітин ракових пухлин, мають більшу молекулярну вагу, аніж ДНК вірусу: звідси й той незрозумілий медикам, котрі працюють при крематоріях, парадокс, що тіла загиблих від онкохвороб згоряють на кілька секунд довше, аніж інші.
Убити вірус — чи це означає знищити його згубну для людини силу? Ні. Мембрана вірусу Сендая, наприклад, зберігає всі свої токсичні якості, через що цей вірус став «інструментом» для створення гібридом в лабораторних умовах.
Та найголовніше не це. Якщо вірус, виконавши свою космічну місію щодо розносу «передового інформаційного досвіду», спроможний мирно вбудуватися в генетичний апарат людської клітини, поступово пристосовуючись там до участі в її процесах, то «убитий» вірус, сполучений з частиною ДНК, відповідно вирваної зі свого природного місця, набуває принципово нових властивостей. Під його впливом може початися процес перетворення нормальної клітини на «егоїстичну», яка «забуває» свої функції, місце серед інших клітин і починає шалено ділитися, пророщуючи інші органи, чого бути не повинно.
Суперечок навколо причин постраху ХХ століття — багато. Але по суті всі висловлені думки й результати всіх експериментів зводяться до кількох моментів: в утворенні ракової пухлини бере участь не цілий вірус, а якась його частина; хворобливий процес може початися тоді, коли в клітині буде нагромаджено достатню кількість цих частинок, які захоплюють ділянки людської ДНК, спроможні між собою провзаємодіяти, утворюючи гібридоми.
Чи існує щось подібне в нормальному стані? Так. Відкрито, наприклад, мультипартитні віруси, що спричиняють хвороби деяких рослин: цікавою особливістю їх є фрагментованість геному. Фрагменти поширені поміж окремими особинами й інфекція виникає тоді, коли в одній рослині збирається повний їх набір. Під дією окремих факторів? То вже окрема розмова.
Підкреслюємо: ракова пухлина зароджується в самій клітині, і в цьому процесі беруть участь не цілі віруси, а окремі їх частини. Відтак навряд чи варто ділити віруси на інфекційні й неінфекційні, пухлинотворні й «мирні»: в тій самій системі можуть знаходитися ділянки, які визначають усі ці властивості. Розокремивши їх, обірвавши природний взаємоконтроль генів, ми лише допомагаємо їм зібратися в щось, спроможне стати раковою пухлиною. Бо в нормальних клітинах завжди є так звані «віруси-помічники», які наперед заготовляють оболонки для вірусних частинок, забезпечуючи ними тих, які самі їх не виробляють. Вони навіть здатні змінювати оболонку «мирного вірусу», перетворюючи його на хвороботворний. Це навчилися робити й учені в своїх лабораторіях. Наприклад, частинки вірусу Рауса в ракових пухлинах не знаходять, але вони там з’являються після введення в культуру клітин лейкозного вірусу-помічника.
Відтак не варто дивуватися, що колись рідкісна хвороба людського геному стала звичайним явищем.
В 1900 році рак виникав у 6—7 чоловік з 100 тисяч. В 1970 році цей показник «стрибнув» до 160—170 чоловік на ту ж саму кількість населення. То були роки ейфорії від успіхів медицини... вчорашнього дня. Бо медицина сьогоднішня постала перед проблемою, яку сама ж і породила.
З точки зору вірусу...
Тепер це можна побачити в електронний мікроскоп. Чому саме тепер? Тому, що вдосконалилася методика, чи тому, що раніше такі епізоди були надто великою рідкістю, щоб їх можна було спостерегти. А можна побачити, як бактеріальна клітина наближається до іншої бактеріальної клітини й простягує їй вигнуту трубочкою стінку. Звідти висковзує плазміда — згорнута в кільце речовина спадковості ДНК. Це означає, що жива система, терплячи катастрофу, попросила допомоги в іншої, й негайно її дістала.
Світло на це явище проливає відкриття, яке 1951 року зробила американка Барбара Мак-Клінтон, аж 1984 року одержавши за нього Нобелівську премію: йдеться про стрибучі гени, котрі «ковзаються» по ДНК, чинячи вплив на сусідні ділянки. Пізніш учені знайшли ще один клас подібних носіїв спадкової інформації, спроможних формувати вже цілі «касети» генів, які кодують білки, що чинять опір одразу цілому комплексу несприятливих факторів. Нині зрозуміло, що еволюція йде не тільки від покоління до покоління довготривалим шляхом дарвінівської тріади: мінливість, що проявляється у спричинених зовнішнім середовищем випадкових мутаціях, з яких деякі передаються в спадок, підлягаючи далі природному добору, — а й «по горизонталі»: через безпосередній рознос генетичного матеріалу, котрий забезпечує пристосувальні зміни. І не тільки в світі мікроорганізмів. Транспозони «...можуть захоплювати й переносити гени одного хазяїна до іншого, й не лише в межах одного виду, а й навіть часом далеких один від одного видів», — писав класик вітчизняної науки О.Гершензон. І хоч чимало вчених у цьому сумнівається, маємо багато «дзвіночків», які сповіщають про те, що ми стоїмо на порозі масової появи нових хвороб, спричинених розносом генетичного матеріалу. Це й вже згадуваний «коров’ячий сказ», «курячий грип», про який нині стільки розмов, хвороба легіонерів лихоманка о’ньонг-ньонг та чимало інших. Окрім того, можна передбачити, що симптоми «класичних» хвороб що далі, то більше розмиватимуться, ставлячи лікарів перед загрозою неправильного застосування фармацевтичних препаратів.
Послідовно виганяючи мікроорганізми з їхнього природного середовища — клітин нашого тіла, — ми боремося з природним законом неодмінного заповнення екологічної ніші, який сформулював ще В.Вернадський. Це означає, що навіть коли б нам вдалося справитися з тими, кого маємо виключно за ворогів, то на їх місце стануть інші віруси й бактерії, небезпечніші вже тим, що людський організм до зустрічі з ними не підготовлений. Хвороби — це природне явище розвитку життя, де окремі складові на всіх рівнях його організації «притираються» один до одного, а разом з тим — і до умов нашого мінливого світу з його великими перепадами температури, «космічними бурями» й іншими факторами.
«Система захисту населення від бактеріальних інфекцій, заснована на вакцинації й антибіотиках, поступово, але неухильно втрачає свою ефективність, й причина полягає в тому, що з’явилися інфекційні бактерії нового типу, надзвичайно стійкі до ліків. На них старі антибіотики не діють, а нові перестають діяти через короткий час», — пише, зокрема, доктор медичних наук В.Крилов, висловлюючи очевидну для багатьох думку. Більше того, в пресі та науковій літературі вже з’явилися повідомлення про те, що застосування ліків, яке під тиском реклами стало неконтрольованим, стимулює збудників деяких хвороб, зокрема й тих, що спричиняють ракові пухлини.
Що далі?
А далі належить, мабуть, визнати, що орієнтація на «виривання хвороби з коренем» з допомогою сильнодіючих засобів, яка йде від Парацельса, зазнала поразки. І згадати, що до того був Гіппократ з його сприйманням людського організму як складової довкілля, з яким належить перебувати у гармонії. Це означає докорінну зміну медичної парадигми: хворобу належить сприймати не як щось саме по собі, а як реакцію організму на чинники зовнішнього середовища, згідно з законом неповторності всього сущого, завжди індивідуальну. Замість тотальної боротьби із носіями інфекції з допомогою фармацевтичних препаратів доведеться розробити стратегію взаємодії з носіями інформації, яка вживлюється в клітини високоорганізованих істот, у тому числі й людини, щоб вони і далі процвітали на своїй планеті, стратегію повертання генетичних процесів, що відбуваються в мікросвіті, в потрібний людині бік.
Ми вже звикли почуватися геологічною силою на своїй планеті. Але ще не усвідомили, що необережно втрутилися в еволюційні процеси мікросвіту, цілком сумірні за масштабами з тими, які відбуваються у Всесвіті.
Відтак, якщо людина вчасно не спиниться, то ризикує стати жертвою біологічної зброї, яку виготовить сама природа.