Перша леді Америки Мішель Обама оголосила нову ініціативу: «Нумо більше рухатися». Ця ініціатива стосується дітей та підлітків, а її мета - відірвати підростаюче покоління від комп’ютерних ігрових приставок і вивести на вулицю - гратися у справжні, рухливі ігри. На реалізацію ініціативи протягом найближчого десятиріччя виділяється 10 млрд. доларів.
На кінець 60-х років минулого століття Америка посідала одне з перших місць у світі за показниками смертності від хвороб серця та судин. Саме це, а також поразка у В’єтнамі, яку теж пов’язували з фізичною деградацією населення, примусило американську еліту звернути особливу увагу на усунення гіпокінезії з життя пересічного американця: при президентові було створено спеціальний комітет, що мав радикально змінити ситуацію. Про користь руху почали говорити засоби масової інформації, з’явилася маса доступної популярної літератури на цю тему, всі коледжі й університети було обладнано першокласними спортивними комплексами тощо. Америка стала бігати, стрибати, породила спочатку джогінг (біг підтюпцем), потім аеробіку, а згодом і фітнес-індустрію. Науково-практичний центр Кеннета Купера (автор терміна «аеробіка»), який розробляв наукове обґрунтування режимів рухової активності з метою загального оздоровлення, став усесвітньо відомою установою, куди приїздили науковці з усіх куточків планети запозичувати досвід оздоровлення з допомогою фізичних вправ. Результат не забарився: вже на середину 1980-х рр. смертність від хвороб серця та судин у США значно знизилася.
З появою комп’ютерних ігор, захопленням підростаючого покоління переглядом телепередач перед американською спільнотою постала нова проблема. Багато дітей та підлітків США мають надлишкову вагу, низький рівень фізичної підготовки і, відповідно, низькі показники рівня здоров’я. Реакція пішла - і знову згори. Ініціатива дружини президента Обами покликана змінити ставлення підростаючого покоління до руху. І навіть на галявині поблизу Білого дому діти граються тепер у рухливі ігри.
Повернімося до нашого суворого сьогодення. А воно переконує в тому, що ні суспільство, ні медики не можуть збагнути простої істини: причина депопуляційних процесів в Україні - не лише соціально-економічна криза, низький рівень медичної допомоги, а й фізична деградація населення. Ще в 2007 році у «Дзеркалі тижня» було опубліковано статтю «Чому вимирають східні слов’яни?», в якій на основі наукових досліджень доводиться, що життєздатність людини, її здатність протистояти несприятливим чинникам довкілля, її соціальна активність залежать від того, наскільки ефективно відбуваються процеси внутрішньоклітинного енергоутворення. Постачають клітини енергією мітохондрії - свого роду акумулятори клітинної енергії. Чим вища здатність цих «акумуляторів» утворювати енергію, тим клітина стійкіша, тим краще вона виконує свою функцію. Є обумовлений еволюцією рівень ефективності внутрішньоклітинного енергоутворення. Ми назвали його «безпечним рівнем здоров’я». Вихід за межі цього рівня призводить до порушення діяльності функцій організму, зростання показників захворюваності та смертності. Наразі у «безпечній зоні» здоров’я перебуває менше 1% населення України. У США до цієї зони входить до 80% застрахованих дорослих працюючих американців. Показники дітей та підлітків США відчутно нижчі - близько 30%. Таким чином, причина депопуляції в Україні -«мітохондріальна недостатність» на популяційному рівні. І жодні вдосконалення лікувально-діагностичного процесу не здатні вирішити проблему.
Спробуймо уявити собі два автомобілі, які намагаються виїхати на гору. Вони цілком справні, але різняться потужністю двигуна. Автомобіль, у якого двигун має малу потужність, не може виконати завдання і з’їжджає в кювет, інший - із потужним двигуном, - легко долає перешкоду. Так і людина: маючи високу здатність до внутрішньоклітинного енергоутворення, вона не хворіє, живе довго, реалізує себе в соціумі.
Ситуацію з автомобілем легко виправити: достатньо збільшити потужність двигуна і знову зарядити акумулятор. Людині це зробити складніше. Єдиний шлях до вирішення проблеми - фізичні вправи, що заряджають людський «акумулятор» і виводять людину на новий, вищий рівень життєздатності.
Тому розмови про скасування системи фізичного виховання в навчальних закладах - це злочин, смертний вирок для української нації. Такий самий вирок, обумовлений повним нерозумінням ситуації, що склалася в Україні, - скасування нормативів фізичної підготовки.
Інше питання - якими мають бути ці нормативи, і яким має бути медичне забезпечення виконання цих нормативів. У статті «Смерть на фізрі» («ДТ» №41, 2008 р.) ми навели елементарний розрахунок: із 14,2% школярів, які не мають ознак захворювання і входять до основної групи із занять фізкультурою (на практиці ж основну групу формують майже всі учні, що відвідують школу), до «безпечної зони» здоров’я, за нашою градацією, віднесено всього 11,2%. Отже, 3,1% учнів, хоч у них і не виявлено поки що ознак захворювання (вони з’являться згодом), мають низьку пристосувальну здатність, і будь-яке фізичне навантаження може викликати в них проблеми. Навіть спричинити смерть! Не менш небезпечне і формальне зарахування до основної групи учнів, котрі не мають на те жодних підстав.
Три відсотки - це багато чи мало? 30 осіб на 1000 учнів, 30 тис. на мільйон, 150 тис. на країну! А це вже проблема, яка має для країни характер глобальної. Як же її вирішити?
По-перше, необхідно змінити критерії розподілу учнів на групи для занять фізкультурою, взявши за основу рівень здоров’я, а не наявність або відсутність захворювань. По-друге, потрібна надійна й інформативна система скринінгу рівня здоров’я школярів. Ми розробили таку методу, вона проста і доступна шкільній медсестрі або вчителю фізкультури.
По-третє, принцип оздоровчої спрямованості фізичного виховання має вийти на перше місце, і відповідно до цього принципу потрібно проводити уроки фізкультури в школі.
Вражає одна, дуже важлива обставина: наші чиновники із зацікавлених відомств, котрі очолюють відповідні департаменти, не лише не знають проблеми, що грунтовно обговорюється, не читають фахової літератури, - а й не знають своїх спеціалістів, які могли б дати кваліфікований експертний висновок із найгостріших питань, що виникають на практиці. Автора цих рядків, якого сміливо можна назвати кваліфікованим експертом з обговорюваної проблеми, жодного разу (!) не запросили на такі наради. Лише один раз його ввели до складу комісії Міністерства охорони здоров’я з розробки методики розподілу школярів на групи із занять фізкультурою, але чиновниця міністерства, котра очолювала цю комісію, почувши, що для впровадження методики Апанасенка потрібні спірометри (пристрої для вимірювання життєвої ємності легень) і динамометри (вимірювання сили кисті), заявила, що в країні немає таких пристроїв (вони коштують кілька сотень гривень), а тому методику не можна впровадити у практику. Це при тому, що на оснащення кардіоцентрів і купівлю комп’ютерних томографів країна витрачає сотні мільйонів доларів. Ну, звісно, на спірометрах багато не заробиш!
Отож, Україна переживає демографічну катастрофу. Як змінити ситуацію? Як використати закордонний досвід? Як довести до відома можновладців, що є шляхи вирішення проблеми? Відповіді на ці запитання, якщо ми хочемо зберегти нашу країну як незалежну державу, мусить шукати українська інтелектуальна еліта.
Я розумію, що розраховувати на мільярди доларів (як у США) не доводиться, але країну потрібно рятувати.