1. Передусім хочу підкреслити, що Міністерство охорони здоров’я нічого ні в кого не хоче забрати, тим паче в Академії медичних наук, яка народилася в надрах Мінздоров’я і якій свого часу було передано 32 найбільш потужні, оснащені, високоспеціалізовані та кваліфіковані медичні установи. Але й по сьогодні 60% академіків та членів-кореспондентів продовжують працювати саме в системі Мінздоров’я. Отож, по суті, забирати нічого. Це єдина цілісна система, що мала б максимально ефективно і якісно працювати. Не на себе, а на хворого, як це планувалося від самого початку.
Справді, передача міністерством академії 32 НДІ двома «пакетами», як це звучить у вашому запитанні, кілька років тому розглядалася як один із реформаторських кроків як Мінздоров’я, так і АМН. Проте вже невдовзі стало зрозуміло: всі клінічні, тобто лікувальні медичні установи, основне призначення яких — подавати високоспеціалізовану допомогу населенню України, практично вийшли з єдиної системи організації подання медичної допомоги, і виникла паралельна системі Мінздоров’я система АМН України.
І це дуже гостро відчуло на собі населення всієї України. Неможливо читати листи й розмовляти з людьми, у котрих тяжко занедужали діти, батьки, родичі й котрим в установах АМН за подання високоспеціалізованої допомоги почали виставляти багатотисячні рахунки. Це непідйомні суми для наших громадян. І куди пішли такі хворі зі своїми рахунками, сльозами та благаннями? У Кабінет міністрів, Верховну Раду, до своїх депутатів, у комітет Верховної Ради з питань охорони здоров’я, материнства і дитинства, в апарат Президента і, звісно ж, у Міністерство охорони здоров’я.
Мінздоров’я було змушене створювати центри ендокринної хірургії, трансплантації ендокринних органів і тканин, кардіохірургії, гастроентерології і т.п.
Хіба це по-державному? Який бюджет навіть багатої країни витримає дві системи охорони здоров’я? Одна академічна, «самокерована», тобто сама себе замовляє, сама планує, сама виконує й сама себе контролює, інша — мінздоровівська, що має забезпечити належний рівень високоспеціалізованої допомоги всім громадянам в Україні, котрі її потребують.
23 травня цього року вийшло доручення Президента, відповідно до якого Кабінет міністрів зобов’язаний був розглянути пропозиції стосовно підвищення ефективності діяльності медичних НДІ, наукових центрів АМН і доцільності передачі їх у підпорядкування Мінздоров’я.
«Хто буде у виграші від чергового переділу?» — запитуєте ви. А хто виявився у виграші при першій передачі? Чи взагалі правомочно порушувати питання про «виграш», коли йдеться про високоспеціалізовану допомогу народові України? Про пересадки органів і тканин, суглобів і судин, клапанів серця, водіїв ритму й багато, багато іншого. У виграші повинні бути лише хворі.
Ці запитання керівництво МОЗ завжди готове обговорити з президією АМН, комітетом Верховної Ради з питань охорони здоров’я, охорони дитинства та материнства й іншими компетентними і зацікавленими органами. Але обговорення не виходить, а поширюються чутки.
2. Я можу відповідати лише за НДІ й наукові центри системи МОЗ України. Їх 24, проте жоден із них не має спеціалізованих ліжок — ані кардіологічних, ані хірургічних, ані урологічних, ані травматологічних, а там, де вони залишилися, НДІ виконують специфічні функції (готують до протезування, визначають групу інвалідності). Деякі займаються фундаментальною наукою, як, приміром, Центр квантової медицини (саме він мав би бути в системі АМН України). На утримання наукових працівників, персоналу, будинків і устаткування МОЗ зі свого бюджету витрачає 15 млн. грн. щорічно.
Хоча, за офіційними даними, ККД нашої науки 0,2 %, я глибоко переконаний, що цей коефіцієнт набагато вищий. У нас є новаторські ідеї і перспективні розробки, на розвиток яких не вистачає коштів. Водночас, на мою думку, сьогодні неможливо говорити про серйозні фундаментальні дослідження, не маючи віварію на рівні міжнародних стандартів, або про епідеміологічні дослідження, які відповідають принципам доказової медицини. Статті, монографії, дисертації — це добре. Але що за ними? Відкриття, винаходи, продані патенти, нові ліки, діагностикуми, а в результаті — зниження захворюваності, інвалідності, смертності, збільшення тривалості життя населення України?
На жаль, нічого цього не спостерігається, навіть навпаки, ми міцно утримуємо останні місця і за серцево-судинними, і за йодозалежними захворюваннями, і за туберкульозом, і т.п.
Особливо підкреслю: НДІ АМН України, хоч як це дивно, належним чином не цікавляться доказовою медициною, не використовують сучасної методології медичної науки, як це робиться в цивілізованому світі. А це вкрай негативно позначається на реалізації не лише власне наукової, а й інноваційної політики в охороні здоров’я. За нашими даними, академічна медична наука далеко не вся фундаментальна, досить багато тем досліджень прикладного характеру, а інноваційне забезпечення останніх, м’яко кажучи, далеке від бажаного.
Таким чином, на жаль, доводиться констатувати, що рівень як мінздоровівської, так і академічної науки приблизно однаковий, і це дуже тривожить. Отож ви маєте рацію — ККД медичної науки дуже низький. І, розуміючи це, ми не просто намагаємося його підвищити старими екстенсивними методами, а переходимо на програми й замовлену тематику, яку міг би виконати хто завгодно, незалежно від форми власності й відомчої приналежності, тільки б рівень таких досліджень відповідав міжнародним принципам і нормам.
3. Це наша концепція розвитку охорони здоров’я на найближчі десять-п’ятнадцять років. І ми впевнені: якщо зуміємо зрозуміло й доступно довести її до населення і медичної громадськості, то вже перші результати і пацієнти, і медичні працівники відчують у найближчі три-чотири роки.
Зверніть увагу, як озаглавлено цей документ, — «Можливий шлях реорганізації системи охорони здоров’я в Україні». Саме еволюційної реорганізації, а не революційної реформи. І при цьому ми не кажемо, що це єдино можливий шлях. Хтось пропонує інший? Будь ласка, ми готові його обговорити. Але поки що ні від кого й нізвідки, зокрема і з АМН, не надійшло не лише альтернативного варіанта, а й жодного зауваження.
Справді створено нову робочу групу при першому віце-прем’єрі М.Азарові під керівництвом академіка О.Возіанова, але про розвиток якихось концепцій, корінну реорганізацію фінансування охорони здоров’я, скажімо, з ліжка, ліжко-дня на людину, мені невідомо.
Проте, знаючи М.Азарова як дуже продуктивного творчого керівника, переконаний, що в результаті три створені групи, відсіявши непотрібне, тимчасове, зіллються з мінздоровівською групою, куди ввійдуть і представники Мінфіну, Мінекономіки, Верховної Ради, ВООЗ, і ми спільно доробимо вже наявну концепцію.
Що потрібно для поліпшення охорони здоров’я? Передусім облишити фінансування ліжка, ліжко-дня, відвідувань у поліклініках і перейти на подушне фінансування. Перейти від «сурогатних» показників оцінки роботи системи охорони здоров’я, побудованих на показниках роботи ліжка, його обороту, на прямі — зниження захворюваності, смертності, інвалідності, ускладнень, як це заведено в усіх багатих країнах світу. Змінити форму власності лікувальних установ із бюджетної на державну, оптимізувати роботу первинної ланки медичної допомоги, якої в нас сьогодні практично ніде немає, а також реорганізувати роботу стаціонарів на цілком нових засадах.
Платники податків мають фінансувати не систему охорони здоров’я (утримання будинків, ліжок, зарплату й комунальні платежі), а саме медичні послуги: їх сучасність, якість і ефективність.
Отож ні про яке перетягування «фінансової ковдри» не йдеться. Ідеться про принципове: держава готова збільшити фінансування охорони здоров’я, але вона хоче, аби гроші було використано якомога розумніше й ефективніше.
За останні три роки фінансування системи охорони здоров’я зросло вдвічі. А хто з пацієнтів це відчув? Кошти не повинні йти як вода в пісок, вони мають працювати на кінцеві, прямі показники здоров’я населення України.
4. Альтернативи реорганізації просто не існує. Можна викручуватися, продовжувати заявляти про наші «досягнення в охороні здоров’я», заплющуючи очі на дедалі більшу кількість проблем. Але так триватиме недовго. А можна всім і кожному нарешті зрозуміти, що охорона здоров’я — це особлива галузь, що від хвороби ніхто не застрахований, і треба навчитися вкладати гроші в здоров’я.
До чого я це кажу? До того, що держава вже, на мою думку, нарешті усвідомила — вона повинна вкладати на одного жителя на рік мінімум 40 доларів консолідованого бюджету. Тепер черга за парламентаріями, громадянами й медичними працівниками нашої країни. Вони мають зрозуміти: якщо ми не додамо до цих сорока доларів ще стільки ж у вигляді обов’язкового, добровільного страхування і/або лікарняних кас і не зробимо наступний обов’язковий крок — не переведемо всю первинну медичну допомогу на принципи сімейної медицини, не реструктуризуємо роботу стаціонарів, — то й далі тільки запрягатимемо коней і стоятимемо на місці. Лише на Законі «Про обов’язкове медичне страхування» скільки «вбито» людино-днів?! Скільки витрачено грошей на відрядження і збори? І де він, цей закон? Синдром спізнювання невиправдано затягнувся у цьому досить простому питанні: є вже майже 150-літній світовий досвід роботи таких законів і десять років (правда, гіркого) досвіду в нашої сусідки — Росії.
Чому гіркого? Тому, що якщо не буде реалізовано бодай однієї з трьох обов’язкових умов — необхідний мінімум бюджетних грошей; обов’язкове страхове фінансування у такому самому обсязі; реструктуризація первинної, стаціонарної і високоспеціалізованої медичної допомоги, — нічого не вийде. У Росії досі не виконали третього пункту. Тому обов’язкове медичне страхування не виправдало себе.
Не треба боятися змін. Ми не збираємося йти «своїм шляхом». Те, що пропонує керівництво МОЗ у концепції «Можливий шлях реорганізації...», — це світовий досвід, який більшість країн здавна мають. Нам не треба нікого наздоганяти, нам потрібно, бачачи мету і правильно визначивши вихідну точку, крок за кроком рухатися до цієї мети. Тим паче що кожна область, кожен район, кожне місто мають можливість у рамках Закону «Про місцеве самоврядування», виходячи з наявних ресурсів, почати здійснювати зміни на краще негайно. Є указ Президента, є постанова КМУ України, є закон і є, нарешті, приклади — не в далекому зарубіжжі, а в нас, у місті Комсомольську Полтавської області. Поїдьте туди, подивіться, поговоріть із людьми, з лікарями, керівництвом міста. Багато в них труднощів? Дуже. Але більше рукотворних. І ось тут завдання МОЗ — якнайшвидше та якнайякісніше допомогти їх усунути, і не лише в Комсомольську, а й по всій країні.
Якби я не бачив перспектив реорганізації, не вірив у її успіх і, найголовніше, у те, що вона приведе до поліпшення становища охорони здоров’я, до якісних змін у стані здоров’я людей, — я цієї концепції не оприлюднював би. Жили ж ми якось усі ці роки, і комусь навіть здається, що все було не так уже й погано.