Коли йдеться про поліомієліт, серед його жертв зазвичай згадують президента США Франкліна Рузвельта. Та це ж був, завдяки силі духу великої особистості, відносно благополучний прецедент — видатна політична кар’єра всупереч важкій хворобі. Інфекція залишила по собі незліченні кладовища та сумний архів мільйонів калік з долею, що не відбулася. Не випадково одна з назв поліомієліту — дитячий параліч.
Не всі знають, що ефективний фронт проти поліомієліту проходив у 80—90-х роках минулого століття й у Києві, у референс-лабораторії ВООЗ, організованій на кафедрі мікробіології, вірусології та імунології Національного медичного університету імені О.Богомольця. У вересні 2002 року завідувач кафедри Володимир Широбоков одержав від директора Європейського регіонального бюро ВООЗ Марка Дантона такого листа: «Шановний д-ре В.П. Широбоков! Висловлюю мою глибоку вдячність за виконану Вами роботу з ліквідації поліомієліту у Вашій країні та Європейському регіоні ВООЗ. Ваш особистий внесок багато в чому сприяв тому, що 21 червня 2002 року Європейський регіон ВООЗ було сертифіковано як регіон, вільний від поліомієліту».
«Багато званих, та мало обраних». Ця істина, мабуть, стосується й Широбокова. Мікробіологія рано стала його покликанням. У 1962 році на студентській конференції в Києві двадцятирічний дослідник виступив із повідомленням «Селекція мікробів». Доповідь привернула увагу, хоча професор К.Кострюкова, завідувачка кафедри біології медичного інституту, прихильниця лисенківських натуралістичних ідей, у рецензії зауважила: «Матеріали зібрано цікаві, однак автор не визначився: на чиєму він боці — мічурінської генетики чи вайсманізму-морганізму». Що ж, ще зовсім недавно затаврована в СРСР генетика знову торувала собі дорогу, і студент явно відійшов від догм «народного академіка». Та й чи могло бути інакше? Адже сама генеалогічна лінія його родоводу, сама інтелектуальна генетика сім’ї незбагненним чином свідчила: захопленість наукою, всупереч протидії на рівні життєвих трагедій, належить до наслідуваних якостей.
Майбутній київський «мисливець за вірусами» народився в Ханти-Мансійську Тюменської області через десять років після того, як його діда, професора-біолога Нестора Теодоровича Гаморака, котрий читав ботаніку, мікробіологію та фізіологію рослин у Кам’янці-Подільському, а згодом у Київському університеті, у 1932 році, після інспірованого владою «процесу СВУ» заарештували як українського націоналіста й відправили у далекий північний табір для політв’язнів. Слідом за ним, аби бути ближче і хоч якось допомогти, у Сибір вирушила, немов новоявлена Марія Волконська, дружина професора Осипа Олександрівна з дочкою-школяркою. 1937-го Н.Гаморака розстріляли. Осипа Олександрівна знайшла в собі сили в цих умовах закінчити медичний інститут в Омську. Її направили лікарем у Приполяр’я. З нею поїхала й дочка Дарина. Там дівчина познайомилася з лікарем Павлом Широбоковим, одним з розбудовників медицини в Ямало-Ненецькому і Ханти-Мансійському округах. На той час доктор Широбоков був удівцем, із трьома дітьми на руках. У важку воєнну годину, в квітні 1942 року, у сім’ї з’явилася четверта дитина — герой цього нарису...
Дарина Несторівна після закінчення педагогічного інституту в Тюмені викладала біологію в школі Ханти-Мансійська. Після реабілітації Нестора Гаморака, під час хрущовської відлиги, сім’я повернулася до Києва. «Тепер місце маминої роботи, — згадує Володимир Павлович, — університетський ботанічний сад, де вона чимало років була куратором і науковим співробітником сукулентних оранжерей, які сама, власне, й організувала».
В.Широбоков приїхав у Київ за переводом, уже студентом Свердловського медінституту. Відразу ж став членом наукових гуртків при кількох кафедрах КМІ — біохімії, патологічної фізіології, біології. Та найбільше його приваблювала мікробіологія. Заняття в групі вів Володимир Гашинський, винахідник нового живильного середовища для вирощування мікробів. До речі, Гашинський одним із перших звернув увагу, що поява антибіотиків — не безслідний фактор для мікробного світу. Тема його кандидатської дисертації (1960 р.) звучала так: «Властивості стафілокока й кишкової палички у зв’язку з пристосуванням до стрептоміцину». Та найбільший вплив справив легендарний мікробіолог, завідувач кафедри Сергій Степанович Дяченко. 1965 року, закінчивши з відзнакою інститут, Широбоков вступив до аспірантури при кафедрі мікробіології. І от уже близько сорока п’яти років працює в її складі.
Знамення часу — ренесанс генетики стає прапором молодого вченого. Перша його дослідна робота, по суті, немов випереджає нинішні молекулярно-генетичні технології: він намагається довести можливість індукувати експериментальні пухлини у пацюків введенням ізольованої пухлинної ДНК. Пошуки ще в студентські роки відповідають новому напряму в онкології — теорії про вірусну природу пухлин, хоча саму гіпотезу підтвердити поки що не вдається. І все-таки зірка засвітилася. Широбоков організовує при кафедрі вірусологічну лабораторію, одну з перших у країні. Робота, робота, робота... У результаті інфекційність генетичного начала вірусів — загальної РНК стає доведеним науковим фактом. Статтю киянина в такому ключі — на прикладі вірусів Коксакі, модельної інфекції для кола ентеровірусів, здатної проявлятися різними діагнозами — 1965 року приймає до друку авторитетний академічний журнал «Бюллетень экспериментальной биологии и медицины». А вже 1967-го Широбоков захищає кандидатську дисертацію «Експериментальне вивчення деяких питань молекулярної біології вірусів Коксакі».
Забігаючи наперед, не можна не зазначити, що нині вірусологічна лабораторія Широбокова — своєрідний інститут у мініатюрі. Тут приблизно в ті ж терміни, що й на Заході, було створено гібридомну підлабораторію з можливістю цілеспрямованого продукування антитіл, унікальну генетичну лабораторію, яка дає можливість здійснювати синтез і ампліфікацію нуклеїнових кислот, блоки електронної мікроскопії, роботи на ультрацентрифугах, ліофілізації, кріоконсервації з генератором рідкого азоту. І все це діє не в стінах НДІ, а на вузівській кафедрі. Разом з відомим вірусологом Валерієм Смирновим Широбокову вдалося розшифрувати нуклеотидну послідовність ДНК багатьох видів бактерій з депозитарію Інституту мікробіології та вірусології імені Д.Заболотного НАН України, з’ясувати генетичний механізм дії ентеровірусів, а також змін у токсигенності збудників дифтерії. В.Смирнова немає з нами, і дружба та співпраця двох ентузіастів вірусології — нині вже частина живого літопису української мікробіології.
Поза сумнівом, потужний біофізичний арсенал кафедри сприяв успішним результатам робіт кафедри й референс-лабораторії з подолання поліомієліту в Україні в рамках Європейського регіону. А 2003 року Широбокова обрали академіком НАН України.
...Вересневий ранок. Професор демонструє мені завись бентоніту — зразка найдавніших грунтів, що пройшли крізь тисячоріччя. Електронне мікроскопування переконливо доводить, що в бентоніті зберігаються мікроорганізми, здатні до спороутворення. Однак загадки мікробіоархеології ми поки що залишаємо осторонь. Предмет розмови — новітній посібник, написаний В.Широбоковим разом з доктором біологічних наук Д.Янковським і кандидатом технічних наук Г.Дімент, «Микробная экология человека» (2009 рік).
— Володимире Павловичу, на десятках мікрофотографій з кольорового атласу в складі книжки видно цілий всесвіт мікроорганізмів. Справді, це величезний світ, причому насамперед корисний, за межами котрого людина як така — біологічна ілюзія. Отже, мікробна екологія, ще до усвідомлення такої життєдайної рівноваги, існувала завжди, і ви лише актуалізуєте її?
— Можливо, це й так, але якщо раніше антропоцентризм, поза природною складовою, сприймали як якусь ідеалістичну філософську категорію, то нині назріло її нове прочитання. Я не кажу вже про те, що за останні десятиліття мікробіологічні технології, генна й метаболічна інженерія привели до появи принципово нових способів і варіантів одержання продуктів мікробіологічного синтезу, а з іншого боку — до вдосконалення біологічного очищення. Виклик часу полягає в іншому — в осмисленні факту, що теза «нам нічого чекати милостей від природи, взяти їх — наше завдання», в будь-якому разі відносно медицини, виявилася майже згубною, і в цьому сенсі новітні битви з мікробами належать до найнебезпечніших воєн сучасності.
— Отут, напевно, є збіг з гіппократівським заповітом «Не зашкодь!» І баланс у медицині між антибіотиками й пробіотиками (захисниками світу мікроорганізмів) конче потрібен?
— Загалом це, безперечно, так, але й антибіотики, насамперед пеніцилін і стрептоміцин, отримані нобелівськими лауреатами Флемінгом і Ваксманом, увійшли в список благодіянь в ім’я людства. І все-таки «скриньку Пандори» справді відкрито, причому протистояння посилюється. Чимало лікарів, через звичні установки, оцінюють мікроорганізми лише як причину інфекцій, а також ускладнень низки захворювань (звернімося хоча б до терміна «внутрішньолікарняна інфекція»). На противагу їм у таких випадках продукується цілий арсенал антибактеріальних засобів, а в їх випуску й пропагуванні фарміндустрія безпосередньо зацікавлена. Тим часом хвороботворну природу цілих сімейств мікроорганізмів перебільшують.
Розширення спектра вірулентних збудників — закономірна відповідь природи на хімічне забруднення навколишнього середовища та антимікробну активність цивілізації. Мікроорганізми такою реакцією демонструють свій високий оборонний потенціал. Водночас — і це дуже цінний момент мудрості природи — мікробний світ еволюціонує в бік розширення ареалу не абсолютно патогенних, а умовно патогенних мікробів. У цьому щось є, тому що переважання здебільшого патогенних мікробів вимальовується як тупиковий шлях у збереженні бактеріальних і вірусних асоціацій загалом. Мікрофлора начебто показує цим, що готова до компромісу. Просто з нею, я сказав би, треба бути на «ви».
— Отже, на межі XX і XXI століть як результат розуміння цієї істини настала ера пробіотиків?
— Її розквітом можна вважати початок минулого століття, ідею Мечникова про оздоровлення внутрішньої мікрофлори людини молочнокислими бактеріями. У принципі, на цьому задумі нині базується виробництво деяких молочних біопродуктів. Та перш ніж перейдемо до пробіотиків і пребіотиків (факторів, що сприяють такому захисту), давайте зрозуміємо закономірності співіснування людського організму та мікробів, кількість яких набагато перевищує кількість тканинних клітин! Це кардинальна норма у вигляді симбіозу, корисного партнерства, коменсалізм, коли такі відносини практично нейтральні, й паразитизм (мікроб-партнер використовує макроорганізм як середовище живлення, заподіюючи певну шкоду). Втім, і тут не придатне гасло «А паразити — ніколи!» Шкідливі наслідки такого контактування дуже перебільшені...
— Тут, у градації симбіозу, мабуть, варто було б розповісти й про мутуалізм?
— Яскравий приклад мутуалізму — симбіоз епітеліальних клітин товстого кишечника людини з фізіологічно корисними анаеробними біфідобактеріями та лактобацилами, які формують основи приепітеліальної біоплівки. Універсальні біоплівки, які є в усіх каналах організму, починаючи від зубів і ротової порожнини, надто важливі.
— У книжку, в її деталі вчитуєшся, як у науковий роман, а разом з тим і як у надзвичайно корисний посібник. Чи може звичайний читач ознайомитися з виданням?
— Не впевнений, що це доцільно, адже для ясного розуміння викладеного потрібна глибока біологічна освіченість. От чому роботу адресовано насамперед студентам-медикам, інтернам і практикуючим лікарям. Ми наводимо, наприклад, вичерпний список пробіотиків і пребіотиків, які виробляються у різних країнах, згадуючи, зокрема, про біоспорин — перший український пробіотик, синтезований ще в
70-х роках академіком В.Смирновим. Знову-таки це дані для фахівців.
— Завдяки цій книжці мікробна екологія, мабуть, стартувала по-новому. І тепер відповідь за суспільством.
— Працюючи над нею, ми для себе начебто модифікували вислів: «Роби, що слід, і будь що буде». Цією працею ми, мабуть, і справді зробили щось гідне, але передусім для того, щоб людина була здоровою, а тваринництво — кориснішим і безпечнішим.