Інституту клінічної й експериментальної хірургії 28 травня виповнилося 30 років. І незважаючи на те, що не дуже давно назву змінили на «Інститут хірургії і трансплантології», народ, як і раніше, називає його «інститутом Шалімова». Напередодні ювілею кореспондент «ДТ» розмовляє з академіком О.ШАЛІМОВИМ.
— Олександре Олексійовичу, ви пройшли великий життєвий шлях, багато досягли. Ваш досвід цікавий для всіх людей, особливо — для молодих лікарів. Незабаром медичний університет випустить новий загін молодих фахівців. Що б ви хотіли їм — своїй зміні — побажати?
— Учитися, учитися все життя. Не пасувати перед труднощами. Життя зовсім непросте. Можливі невдачі, поразки, несправедливість. Але хоч як би тяжко було, потрібно опановувати себе, підводитися, якщо впав, і йти далі. Не можна зупинятися на досягнутому. Необхідно весь час працювати. І, нарешті, лікар зобов’язаний бути гуманістом — це закон нашої професії.
— Молодим, безумовно, потрібно ще довго вчитися. А ви у свої 84 роки продовжуєте це робити?
— Аякже! Я стежу за всіма новинками хірургії. Нині у медицині з’являється багато нового, цікавого. Життя змушує вчитися.
— Проте ви за операційним столом вже не стоїте?
— Практично ні.
— А коли востаннє оперували?
— Торік. Професор, мій учень, робив досить складну операцію, під час якої в хворого виявили пухлину. Учень прийшов до мене і запитує: що робити — пухлина вразила важливий орган і судини?.. Я піднявся до операційної. Довелося поміркувати, як вийти з цього становища. Зробив усе необхідне. Хворий залишився живим. А якби я не учився все життя, чи зміг би знайти в той момент рішення? Безумовно, ні. Якщо не працювати постійно над собою, то за операційним столом можна не встигнути прийняти правильне рішення.
— Розкажіть, як відбувалося ваше становлення як хірурга.
— З 1941-го по 1945 рік працював на Нерчинському заводі, на кордоні з Маньчжурією. Йшла війна. Майже всіх лікарів забрали на фронт. Я, молодий хірург, був один на весь район. 300 кілометрів від залізниці, 700 кілометрів від обласного центру. Направити хворого просто нікуди. Мені доводилося робити всі операції — і за швидкою допомогою, і планові. Звісно, тоді я ще багато чого не знав. У таких випадках спочатку вивчав літературу, що була в мене, потім відпрацьовував операцію на трупах, потім — на собаках. І тільки після цього оперував людей. Доводилося подавати допомогу і бійцям прикордонзагону — тоді на кордоні часто виникали перестрілки. А це вже військово-польова хірургія.
Упродовж першого року я вже відпрацював і робив резекцію (оперативне видалення частини органа. — В.П.) шлунка. Незабаром поголос про мене дійшов до обласного центру. З Чити приїхав головний обласний хірург. Я в цей час робив чергову резекцію шлунка. Після операції він сказав, що бачив мене в роботі і що мені тут робити нічого. У Петровську-Забайкальському, районному центрі Читинської області, другому місті після Чити, не було ні хірурга, ні гінеколога. Відділення є, а лікарів немає. Він запропонував мені посаду завідувача цих двох відділень. Я погодився.
Міжрайонний центр, у якому працював, обслуговував чотири райони. Оперував удень і вночі: вдень оперував людей, уночі — відпрацьовував нові операції на трупах, собаках, кроликах. Так пропрацював до 1946 року. Скінчилася війна. Мене на п’ять із половиною місяців направляють на курси підвищення кваліфікації до Москви, тому що не було якоїсь спеціалізації.
Приїжджаю в Москву до професора Брайцева. Два тижні відвідую лекції і практичні заняття. Приходжу першим, займаю хороше місце, щоб було все добре видно, докладно записую лекції. В другій половині дня працюю в бібліотеці; там перечитую все те, що записував і замальовував під час лекцій і операцій. Все, що можна було взяти в Брайцева, я взяв. Часу до повернення додому залишалося ще багато. А в Москві — Інститут швидкої допомоги ім. Скліфосовського, де працював Юдін; інститут Вишневського, де ще працював сам Вишневський; інститут Бакулєва. І мені вдалося попрацювати в усіх цих інститутах. Приймали скрізь добре — побував у відділеннях урології, гінекології, травматології, хірургії. Багато що дізнався, багато чого навчився.
Повернувся додому. Мені кажуть: потрібно самому шукати місце роботи, з армії демобілізувалося багато лікарів. Товариш, з яким я жив у гуртожитку, сказав, що в Україні потрібні хірурги. Я поїхав. Поїздив по українських центрах, але скрізь місця були зайняті хірургами. Так доїхав до Чернівців. Робити нічого, вирішую повертатися назад. Подзвонив додому. Кажуть: приїжджай. Грошей у мене залишилося мало — вистачило на квиток тільки до Брянська. Їхав на третій полиці. Вийшов з вагона і відразу ж пішов до обласної лікарні. Головлікар каже: «От сидять п’ять хірургів. Мені хірурги не потрібні. Мені потрібен уролог». А я вже робив усі урологічні операції, і в Москві стажувався в найкращого уролога — головного уролога СРСР.
Мене взяли. Я був одружений на медсестрі, у нас уже був син Сергій (Сергій Шалімов, директор інституту онкології. — В.П.). Дали кімнатку площею 12 квадратних метрів без зручностей. Взяв до себе батька, матір і сестру, які приїхали з Казахстану, куди були евакуйовані. Коли почав оперувати і начальство побачило, що я роблю операції, яких у Брянську ніхто не робив, відразу дали квартиру. Через місяць приїжджає М.Амосов. А з ним до цього була домовленість, що він буде завідувачем відділення. Головлікар ділить відділення навпіл: 60 койок — одному, 59 — іншому. У великій операційній два столи — один Амосову, інший — мені. Ми з Миколою Михайловичем почали змагатися. Змагалися чесно. Ніхто нікому жодних капостей не робив. Навпаки, один від одного нічого не приховували, все найкраще запозичували. Ми підняли хірургію в Брянську на високий рівень, вищий, ніж у Києві, Харкові, Курську і цілій низці інших міст.
Обидва розробляли нові операції. Майже водночас написали кандидатські дисертації, одночасно захистилися. Амосов успішно захищає докторську дисертацію і їде до Києва, в інститут туберкульозу. Від мене ж через те, що я запропонував практично нову операцію, потребують надати віддалені результати. Набираю відповідну статистику. Минає півтора року, мене запрошують до Харкова на посаду доцента. Тоді у Харкові не робили ні резекції легенів, ні пластики стравоходу. Я уже все це засвоїв і почав робити операції на підшлунковій залозі. При раку підшлункової залози операції робили лише в клініці братів Мейо (США) і в клініці Сміта (Англія). Але в них була дуже висока смертність — дуже часто розходилися шви.
Мені вдалося змінити методику накладання швів — відразу ж удвічі зменшилася смертність. Коли я приїхав до України, смертність після резекції шлунка становила 17%. У цей час у Німеччині було розроблено нову методику — їду до Німеччини, знайомлюся з нею. Вдома здійснюю досліди на собаках. Доводжу, що операцію необхідно робити, розробляю нову методику. Результат — смертність відразу ж знизилася з 17% до 0,38%. Опонент по моїй дисертації потребував надати додатково знімки, що підтверджують діагноз. Апарата для одержання цих знімків у Харкові не було. Я вирішив писати другу дисертацію за методикою резекції підшлункової залози при раку. Написав, захистився «на ура». Того часу такі операції робили лише в Америці. Минуло півроку, підтвердження немає. Їду до Москви у ВАК. Мені показують відгук професора Смирнова з Ленінграда, в якому він заявляє, що позитивний відгук зможе дати лише тоді, коли сам зробить цю операцію і переконається в її ефективності. Що робити?
Я вирішую писати третю докторську дисертацію. Мені знову вдається поліпшити результати операції при раку шлунка. Такі операції тоді робили тільки в Москві, смертність після оперативного втручання — 32%, жоден з 3500 прооперованих не прожив і трьох років. Я вдосконалюю операцію. Смертність відразу ж падає до 6%, хворі живуть уже п’ять років. Написав дисертацію. Коли здав її на захист, секретар повідомив, що мою другу дисертацію затвердили.
У Харкові я зібрав хорошу команду хірургів. Ми розробили цілу низку операцій на шлунку, кишечнику, легенях, підшлунковій залозі. Було побудовано інститут загальної і невідкладної хірургії, створено відділення з хірургії шлунка, жовчних шляхів печінки й інші. Я одержав кафедру. І от, після того, як кількох дружин високопоставлених працівників прооперували безуспішно, мене запросили до Києва. Зі мною приїхали чотири чоловіки. За чотири роки тут був побудований інститут, якому нині виповнюється 30 років. Я поставив мету — підняти рівень хірургії в Києві, і домігся цього.
— Ви збиралися займатися трансплантацією?
— Так. До пересадки серця я був готовий ще у Харкові. Ось випадок, коли був донор і був хворий, який потребував пересадки. Згоду на забір серця потрібно було одержати в дружини, яка разом з дитиною чекала в приймальній. Ніхто не наважився попросити в неї згоди. І я не зміг.
— Скільки операцій ви зробили?
— Спочатку я їх рахував. Після 35 тисяч рахувати перестав, але після цього ще довго оперував. Вважаю, що разом — близько 40 тисяч.
— Скільки нових методик операцій ви розробили?
— Абсолютно нових — близько 50.
— Колектив редакції газети «Дзеркало тижня» поздоровляє вас з ювілеєм, бажає міцного здоров’я і творчого довголіття!
***
Микола АМОСОВ, академік НАН АМН України:
— Інститут Шалімова — чудовий український інститут. Там роблять унікальні операції. Засновник інституту — найталановитіший хірург і достойна людина. Він розвив кілька галузей хірургії. Я його знаю з 1946 року. Ми разом працювали в Брянську, потім він переїхав до Курська, потім до Харкова. Там він зібрав бригаду талановитих хірургів і створив інститут, успішно працював над розробкою нових методик операцій. Потім Шалімов переїхав до Києва, де створив інститут, що нині називається Інститутом хірургії і трансплантології. Я від усієї душі бажаю інституту-ювіляру здійснити пересадку серця. Не сумніваюся, що їм це під силу.
Володимир БЄЛИЙ, генерал-лейтенант, начальник медичної служби Збройних сил України, доктор медичних наук:
— Я представник ленінградської школи хірургії. Коли російських медиків просять назвати ім’я відомого українського хірурга, всі говорять — Шалімов. Академік Олександр Олексійович Шалімов 30 років тому зумів зібрати найкращих, наймолодших, найталановитіших, найсміливіших і найперспективніших і створити з них команду. Так народився найпотужніший в Україні хірургічний центр, що став «законодавцем мод» у різних сферах хірургії.
Основні якості інституту — добротність і надійність. У нього, як у людини в розквіті сил, усе ще попереду.
Інститут офіційно не носить імені Шалімова, але народ інакше як «інститут Шалімова» його не називав, не називає і, я впевнений, ніколи інакше не називатиме.
Міцного здоров’я і довгих років життя, дорогий Олександре Олексійовичу! Міцного здоров’я, творчих успіхів бажаю і першому українському трансплантологу професору Євгену Барану, якому цими днями виповнюється 70 років.
Григорій БОНДАР, член-кореспондент АМН України, директор інституту онкології (м. Донецьк):
— Інститут Шалімова — один з найвідоміших головних науково-дослідних центрів, обличчя медичної науки України. В інституті займалися кардіохірургією, хірургією органів шлунково-кишкового тракту, судин, пластичною хірургією. Нині почали займатися трансплантацією органів. На жаль, недосконалість нашого законодавства перешкоджає розвитку цього напряму медицини. Майбутнє інституту, на мою думку, залежить від нового покоління хірургів; від того, наскільки активно вони розвиватимуть і вдосконалюватимуть традиційні напрями роботи інституту і трансплантологію. Бажаю співробітникам інституту не зменшувати темпів роботи, які були досягнуті під керівництвом академіка Шалімова. А йому самому бажаю міцного здоров’я.
Поздоровляю з ювілеєм одного з головних трансплантологів України, спадкоємця Вороного — професора Євгена Барана. Міцного здоров’я й успіхів у роботі вам, Євгене Яковичу!
Валентин ГАНУЛ, член-кореспондент АМН України:
— Працівники інституту за 30 років (термін, утім, не такий уже й великий), займаючись здебільшого хірургією судин і травного тракту, домоглися вражаючих творчих результатів.
Бажаю, щоб, досягши віку свого почесного директора, вони домоглися таких самих успіхів у роботі і такого ж всенародного визнання, зберегли світлий розум і таку саму працездатність, як і він.
Почесному директору Олександру Олексійовичу Шалімову бажаю міцного здоров’я і довгих років життя.
Андрій СЕРДЮК, член-кореспондент АМНУ, директор Інституту гігієни і медичної екології АМН України:
— Шалімов — ціла епоха в хірургії, легенда української хірургії. Його добре знають і за межами країни. Знамениті хірурги Росії — Петровський, Блохін та інші ставилися до нього з великою повагою, цінували його. Академік Шалімов — хірург від Бога, він відчуває хворого душею, серцем і кінчиками пальців. Він — патріарх сучасної української хірургії, еталон. По ньому звіряють свій фаховий рівень уже кілька поколінь хірургів.
Я глибоко шаную Шалімова як особистість, як людину. Його ніколи не потрібно було просити, йому варто було лише зателефонувати і сказати, що десь (у Тьмутаракані) лікарі просять саме про допомогу, що життя хворого в небезпеці. Він тільки запитував: «Коли буде машина?»... Довгих років і доброго Вам здоров’я, дорога моя людино!
Професор Євген Баран довгі роки плідно працював в інституті урології. Він єдиний не побоявся зробити пересадку нирки. Тоді за це могли кримінально покарати, адже закону про трансплантацію не було. Я бажаю всьому нашому народу, щоб Верховна Рада якнайшвидше внесла суттєві зміни до закону про трансплантацію. А першопрохіднику Є.Барану, який доклав чимало сил до створення в Україні діалізних центрів і центрів трансплантації, здоров’я і довгих років життя!
Юрій СПІЖЕНКО, президент фармацевтичної асоціації України, академік АМНУ:
— Від усієї душі поздоровляю інститут і його засновника, главу українських хірургів, академіка Олександра Шалімова! Я не можу підібрати слів, щоб оцінити внесок цього чудового хірурга і великого трудівника, який створив українську школу сучасної хірургії. Сподіваюся, школа завжди буде гідна імені свого засновника. Довгих років життя і міцного здоров’я Вам! Визнання народу — найвища нагорода. Народ давно назвав Ваш інститут Вашим ім’ям. І це справедливо.
Поздоровляю першого трансплантолога України, який першим ще в Радянській Україні здійснив успішну пересадку нирки. Кажуть, порятувати життя однієї людини — це подвиг. Для Євгена Яковича це була звичайна праця. Понад півтисячі врятованих життів! Міцного здоров’я і довгих років життя Вам, наш перший головний трансплантологу! Ви достойно ввійшли в історію України.