Болонський процес накотився якось стрімко й потужно. Не те щоб про нього не чули раніше. Ні, фахівці добре знають, що ідеї євроінтеграції в освітніх колах витали і обговорювалися давно. Але приблизно з 2003 року проблема приєднання до Болонської декларації стала домінуючою в публіцистиці та спеціальній літературі, різко побільшало відповідних конференцій, зустрічей, «круглих столів», лавиноподібно посипалися нормативні документи й директиви.
Хотілося б визначити свою позицію відразу й чітко (щоб не виникало сумнівів у принципових підходах): євроінтеграція в системі освіти — річ однозначно важлива і — апріорі — потрібна. Цей стратегічний курс об’єктивний і виправданий. Але... Як там у Василя Ключевського: «Велика ідея в дурному середовищі перетворюється на низку дурниць», чи навіть жорсткіше, у непрестижного нині Карла Маркса: «Ідея завжди ганьбила себе, щойно відривалася від інтересу».
Оце ж бо й тривожить. Наше вміння хапатися за одну-єдину ланку, яка весь ланцюг витягне, відоме давно. Кампанійщина поховала чи принаймні вихолостила не одне цікаве й багатообіцяюче починання в системі освіти. Старожили легко згадають боротьбу за структурно-логічні схеми навчальних дисциплін, категоричну обов’язковість використання технічних засобів навчання, недавній старт всепоглинаючої комп’ютеризації навчального процесу... Багато знайомих рис проступає і в нинішніх підходах до євроінтеграційної складової української освіти. Така сама безапеляційна впевненість у непогрішності курсу, гонитва за темпами (рідного «Наздогнати й перегнати» ми, здається, ніколи вже не позбудемося), жорсткі терміни, масштабність реорганізацій... Таке враження, що інших проблем і турбот у вітчизняної освіти просто немає, вони кудись тихо й безповоротно зникли. Залишилася тільки одна, розділена на дві складові: підписати декларацію (травень 2005-го) й виконати її (до 2010 р.).
Потрібно. Важливо. Цікаво, зрештою. Але... Знову це горезвісне «але», яке зобов’язує подивитися на проблему з різних боків, побачити її плюси й мінуси, спрогнозувати (хай у найзагальнішому плані) результати і — що особливо важливо — визначитися з витратами. Інакше... Речення можна не закінчувати, позаяк у вітчизняній історії було чимало незграбних реформ. Зокрема й у системі освіти.
Аксіоматичним прозвучить твердження про те, що світ загалом і система освіти зокрема сьогодні нелінійні. Далеко не завжди правильна формула: чим більше, тим краще. Зв’язок між причиною й наслідком набагато складніший, ніж у простих лінійних системах. Якщо раніше виведення майбутнього з минулого було основною стратегією управління, то в нових умовах менеджмент необхідно націлювати на створення майбутнього часто всупереч минулому й сьогоденню. Те, що було успішним за одних обставин, зовсім не обов’язково дасть позитивний результат за інших. У нелінійних систем є внутрішні властивості, яких не можна ігнорувати і яких немає в жодній із їх частин. Спроба керувати системою, не знаючи її внутрішніх властивостей, і нав’язати їй бажану поведінку може призвести до непередбачуваних результатів. Якщо не можна спрогнозувати поведінку системи на тривалий час, то цілком можливо передбачити загальні тенденції, розробити головну політику, залишаючи деталі на самоорганізацію.
Сьогодні добре помітна самоорганізація освіти. Попри всі труднощі й колізії, з’являються нові форми, методи, підходи в навчанні. Освіта прокладає собі шлях у майбутнє. Але при цьому не може не тривожити наявність небезпечної, з погляду теорії хаосу, вади — відсутності достатньої обгрунтованості й аргументованості «генеральної лінії».
Реформи сфери освіти на пострадянському просторі загалом і в нас зокрема значною мірою безсистемні, не узгоджені з реформами економічними. Часто вони скидаються просто на короткострокові експерименти. Багато починань викликають нерозуміння та подив і в суспільстві, і у вузівському середовищі. Наприклад, далеко не однозначне стрімке введення 12-бальної системи оцінок у середній школі (не предмет аналізу цієї статті, але недоліки цього нововведення, гадаю, дуже послабили навчальну мотивацію школярів). Або включення технікумів у систему вищої освіти (тепер, швидше за все, буде дано задній хід, але хто візьметься підрахувати вже наявні втрати й неминучі майбутні?).
«Навряд чи сьогодні хтось зможе спрогнозувати всі кінцеві результати від реалізації ідей Болонської декларації для європейської освіти» — відзначав міністр освіти й науки України В.Кремень у своїй публікації в «Дзеркалі тижня» в грудні минулого року (№ 48). Це для європейської... А для української? Адже динамічно (навіть стрімко) рухаючись Болонським шляхом, украй важливо саме тепер, на старті, хай і в загальних рисах, але все-таки зрозуміти: чого хочемо? Що мета, а що — засіб? Як позначаться досить глибокі модернізації структури та змісту на якості й самостійності системи освіти України? І, нарешті, чи прискорять ці реформи розв’язання головної проблеми — забезпечення гідного рівня існування громадян нашої держави?
Визнаючи стратегію в цілому, дуже багато що бентежить у тактиці. Ясна річ, політична основа тут сильна, й це ні для кого не таємниця. Але багато що, повторюю, викликає запитання і змушує замислитися.
Передусім бентежить надмірна стрімкість у реалізації завдань. Хоча слід знову наголосити: йдеться не про пошук стабільності та прагнення уникнути змін. Ні, знову, використовуючи як опору теорію хаосу, уточнимо: для успішного розвитку система повинна постійно перебувати в нерівноважному стані. Несталість — шлях до виживання, самовідновлення й розвитку. Тут усе ясно. Не про спокій і консервативність підходів говоримо.
Євроінтеграційний курс загалом, і в освіті зокрема, повинен враховувати, що ми поки що дуже різні. Знову-таки, аби уникнути кривотлумачень: авжеж, ми — Європа, ми — європейці. Але... це географічно. А в усіх інших площинах процес має якщо й не вирівнятися, то бодай визріти. У цьому плані видається цілком доречним посилання на відомого філософа радянського періоду Мераба Мамардашвілі, який стверджував: треба бути частиною дійсності, щоб виявляти до неї реальний інтерес. А ми тільки на шляху до цієї дійсності (економічно, політично, ментально...). Ми вже користуємося «спільною мовою», але «наша» дійсність (у даному конкретному випадку — освітня) не відповідає «їхній» дійсності. Це не нездоланна перешкода, але це реальність, якої не можна не враховувати. Наша ментальність — своєрідне вікно, через яке ми поки що «дивимося в Європу».
Курс на євроінтеграцію суперечить низці тенденцій (і загальносвітових, і вітчизняних), які проявилися останніми роками в системі освіти. Це, по-перше, різке зростання регіональної неоднорідності освіти в Україні та яскраво виражена регіоналізація в цілому. А по-друге, нова парадигма освіти, особливо вищої, яка орієнтує її не на кваліфікацію фахівця, а на компетентність. Це важко пов’язати з прагматичною спрямованістю європейської освіти й курсом на скорочення термінів навчання. Сучасна освіта, якщо орієнтуватися на останні основоположні документи ЮНЕСКО, покликана допомогти людині навчитися пізнавати, навчитися робити, навчитися жити й навчитися жити разом. По суті, це нові глобальні компетентності. Інакше кажучи, складається парадоксальна ситуація: саме життя й висунуті ним завдання ускладнюються, а система освіти спрощується...
Напевно, ламати й змінювати слід те, що є неефективним або гальмує розвиток. Те, що перевірене часом і системно працює на головний результат, слід зберігати й розвивати, узгоджуючи з сучасними тенденціями. У нас — не так або далеко не завжди так. Проблем у вітчизняній освіті не бракує, і, здається, орієнтуючись на приєднання до освітньої євросистеми, є сенс проаналізувати, прорахувати, зважити, нарешті: чи пом’якшаться існуючі проблеми, чи ми лише поглибимо їх? Адже не можна не враховувати того, що система освіти України протягом останніх, як мінімум, п’ятнадцяти років перебуває у стані перманентного (далеко не завжди послідовного) реформування. Плюс до цього, попри всю позірну сталість, освіта досі дуже відчуває наслідки одномоментного розриву освітнього організму колишнього СРСР 1991 року з усіма наслідками, що звідси випливають.
Щиро кажучи, дивує тенденція, що проявилася останнім часом, не лише ставитися до ще однієї проблеми — «відпливу умів» — терпимо, а й інтерпретувати цей процес як «природний». Система вищої освіти України, як і решти пострадянських держав, уже добре відчула на собі згубні наслідки такої «природності». І не враховувати, що інтеграція в європейський освітній простір лише посилить еміграційні процеси у вузівському середовищі, навряд чи далекоглядно. Навряд чи можна сьогодні заперечувати, що «відплив умів» послаблює внутрішній потенціал розвитку країни. Хоча при цьому, звісно, не є наслідком тільки збільшення мобільності студентів і викладачів. У матеріалах Світової конференції з вищої освіти («Світова декларація про вищу освіту для ХХ століття: підходи і практичні заходи», ст. 16) наголошується, що необхідно стримувати «відплив умів», оскільки він продовжує позбавляти країни, які переживають перехідний період, висококваліфікованих фахівців, украй необхідних для прискорення їхнього соціально-економічного розвитку.
Що ми одержимо в результаті євроінтеграційних процесів, сьогодні навряд чи зрозуміло. Однозначно можна спрогнозувати лише те, що «відплив умів» не зменшиться. Немає підстав чекати чогось іншого. А ось наскільки зросте і як можна (хоча б у першому наближенні) ці тенденції компенсувати?..
Що ще тривожить і потребує уваги в контексті аналізованих проблем: по-перше, відсутність розуміння того, що модернізація освіти відбувається, коли в суспільстві здійснюється перехід від однієї системи цінностей до іншої. І освіта не може не враховувати, що реформи реалізуються не в нормальному суспільстві і з людьми, котрі мають певною мірою асоціальні орієнтації. По-друге, освіта (на всіх її рівнях) у нас має справу з новим контингентом: у більшості учнів та студентів є відхилення в стані здоров’я. Тобто вони не мають реального, у фізичному плані, потенціалу, який дозволяв би сприймати сучасні нормативні обсяги інформації. Третя проблема пов’язана з тим, що в нас різко диференційовані освітні моделі для міста і для села. Але водночас ми закладали вимоги, які начебто прирівнюють місто й село в одержанні освітніх послуг. Четверта (за черговістю, але ніяк не за вагомістю) характерна для нашого освітнього співтовариства проблема, що потребує врахування при вирішенні питань про швидкість і глибину євроінтеграції, — надзвичайно серйозні деформації у викладацькому середовищі.
Залишимо за рамками розмови питання (яке хоч і набило оскому, але від цього не втратило своєї гостроти й болючості) злиденної зарплати й безпосередньо «зав’язану» на цьому проблему унікальної за своєю відкритістю, системністю та глибиною корумпованості освітнього співтовариства. Викладацький корпус сьогодні (а йдеться і про загальноосвітню, і про вищу школу, оскільки болонські трансформації мають перспективи тільки в тому разі, якщо модернізуватиметься вся система освіти, а не окремі її рівні й ланки), за своїми об’єктивними й суб’єктивними характеристиками, може стати однією з найсерйозніших перешкод на «шляху в Європу». Слід звернути увагу на те, що по окремих регіонах частка пенсіонерів в освітніх структурах перевищує 70%. До того ж є дані соцопитувань і соцдосліджень, які свідчать: практично кожен третій працівник сфери освіти націлений на вихід із системи, якщо з’являться цікавіші можливості. Тобто існує ще один аспект викладацького безробіття, оскільки людина, котра збирається звільнятися, навряд чи працюватиме на повну силу, прагнутиме професійного зростання й самовдосконалення.
У вже згадуваній статті міністра освіти й науки України В.Кременя відзначається: «Саме психологічна неготовність, а в окремих випадках і небажання ламати стереотипи та обтяжувати себе додатковою працею... були серйозними перешкодами у процесі відновлення схеми організації навчального процесу...». Важко не погодитися, переважна більшість викладацького корпусу саме психологічно не готова до чергового витка модернізації, оскільки... Ось тут трохи докладніше. Плутанина й нечіткість, непослідовність у реформах попередніх років справді неабияк «вимотали» викладачів. Підхід «і це теж пройде», що часто простежується,— замішаний на розподілі вузів на «білих» і «чорних» (рівні, на які поділено вузи, інколи просто якісь єзуїтські ігри з пенсійним забезпеченням, суто правова нерівність викладачів бюджетних і небюджетних вузів тощо), на безлічі настанов та вимог, що йдуть суцільним потоком, багато з яких не витримують перевірки часом, на зниженні — далі нікуди — соціального статусу викладача навчального закладу. Все це, і багато чого іншого, призвело до дуже складної й важкої для викорінення ситуації — викладачі в масі своїй зневірилися в державі та її можливостях (і бажанні) забезпечити «людинозберігаючу» політику у сфері освіти. Певна річ, за таких умов — продовження «відпливу умів», недофінансування, зниження соціального статусу, старіння викладацького корпусу тощо — важко уявити, що вже до 2010 р. кадрова складова за основними своїми параметрами цілком відповідатиме вимогам Болонської декларації й активно рухатиме нашу систему освіти «в Європу».
Перелік проблем і труднощів вітчизняної освіти, які можуть реально знижувати темпи та глибину євроінтеграційних процесів у сфері освіти, можна було б продовжувати й продовжувати. Але це і не конструктивно, і не є завданням цієї статті. Важливо інше: рух у бік інтеграції з європейською освітньою системою може бути успішним тільки тоді, коли реальні й вербальні його складові збігатимуться. Тобто поставлені завдання корелюватимуться з реальним станом справ. Не слід замовчувати тіньових сторін процесу. Навпаки, знання й аналіз їх, пошук противаг дозволять максимально компенсувати негативні наслідки.
Приклад? Будь ласка. Практично ніде глибоко не обговорюється питання «фінансової складової» Болонського процесу. Тоді як навіть сьогодні, на старті, абсолютно ясно: реформи можуть бути системними тільки за умови достатнього фінансування. Закордонні фахівці дедалі наполегливіше висловлюють думку про те, що болонські реформи зовсім не безплатні: вони передбачають початкові інвестиції та збільшення поточних видатків на реалізацію, а це неминуче позначиться на інших ключових функціях навчального закладу, якщо не збільшити його загального бюджету...
Завершуючи міркування «на тему» та «з приводу», не хотілося б у результаті отримати висновок, співзвучний словам відомої пісні групи «Машина часу»: «Не надо прогибаться под изменчивый мир, пусть лучше он прогнется под нас». Євроінтеграція — завдання стратегічне й багатовекторне. Але, чудово усвідомлюючи прагнення країн Ради Європи до об’єднання і долучаючись до цього прагнення, все-таки не слід заплющувати очі на те, що цілі Болонського процесу не цілком відповідають загальносвітовим тенденціям. Здається, не можна зводити всі реформи в освіті лише до Болонського процесу. В Україні є все для того, щоб мати національну освітню політику й, паралельно з участю в Болонському процесі, формувати свою специфічну систему освіти, виходячи з внутрішніх можливостей і потреб, орієнтуючись і на світові тенденції. При цьому дуже важливо здолати відомий «гіпноз спини» — прагнення наздогнати того, хто біжить попереду, і повторити траєкторію його руху, не помічаючи інших шляхів.