На своїх сторінках «Дзеркало тижня» порушує важливі питання освітньої сфери, серед яких якість програм і підручників для середньої школи. Не секрет, що від змістовного наповнення програм і методичного вирішення цього змісту в підручниках, хай це й звучить голосно, залежить майбутнє нації — інтелектуальний потенціал підростаючого покоління формується в школі. Нині, на жаль, ми не бачимо зацікавленості держави в особі Міністерства освіти й науки у створенні якісних програм і підручників.
Розгляньмо процедуру створення підручників. Я не обмовилася: не процес, а саме процедуру.
Міністерство оголошує конкурс, і всі зацікавлені особи беруть у ньому участь. Виникає запитання: хто вони, ці зацікавлені особи? Природно, видавці й автори. Вони шукають одне одного, й якщо знаходять, то народжується підручник. А якщо ні?
Хто автори? Чи знає їх міністерство? Хто й як керує процесом створення підручників? Чи допомагає держава авторам і видавництвам?
Ніхто ніяк не керує. Допомоги немає. Це особиста справа автора — писати підручник чи ні. Якщо нині підручник (наприклад, з математики) захочуть писати 15 авторських колективів, ми одержимо на конкурс 15 підручників математики. А якщо завтра — п’ять, то — п’ять. А коли, не дай Боже, автори оголосять страйк, занедужають, втомляться або їм просто набридне, то країна залишиться без підручників. Парадокс? Аж ніяк. Як бачимо, основний чинник, що впливає на наявність підручників, не державна політика, а бажання автора: хочу — пишу, не хочу — не пишу.
Наш авторський колектив брав участь у створенні чотирьох підручників, чотири рази посідав у конкурсі перше місце. І що? Я впевнена: коли на конкурс підручників для 9-го класу рукопис не подамо, то «отряд не заметит потери бойца». І це страшно! Страшно, коли немає державної політики в галузі створення підручників, страшно, якщо немає зацікавленості авторів (крім гонорару, до речі, зовсім невеликого, й вдячності вчителів). Страшно, коли держава не помічає твоєї праці.
Страшно, коли підручники на конкурсах для 5-го і 6-го класів посідають призові місця, а для 7-го класу через прикре непорозуміння, через помилку в підрахунках балів — місця немає. І немає підручника! І перервано лінію! І автор уже нікому не цікавий!
Страшно, коли результати апробації не стають надбанням громадськості, коли з цими результатами загалом (а не тільки щодо їхнього підручника) не знайомлять авторські колективи.
Страшно, коли міністерство не може розоритися на «папірець» і вручити авторові диплом учасника або диплом переможця. Я не кажу про грошову премію. Адже ми давно звикли працювати на соціум. Але як довго це зможе тривати?
Не секрет, що підручники автори створюють у вільний від основної роботи час. Можливо, саме тому їх якість не завжди така, як хотілося б.
Часто критикують підручники — всі підручники, з усіх предметів. Немає, напевно, жодного, який би не критикували за тими чи іншими параметрами. А знаєте чому? Відповідь проста: ми вибираємо не найкращий із хороших (як має бути!), а найкращий із того, що є.
Багато запитань, але є кілька відповідей і порад.
По-перше. Помітьте нас — авторів. Нас не дуже багато. 20 шкільних предметів, вісім підручників (приблизно) з кожного предмета подається на конкурс, авторський колектив у середньому з трьох чоловік.
По-друге. Нам, авторам, потрібні увага й підтримка. Заявка на участь у конкурсі — й часткове вивільнення на основному місці роботи від навантаження (адже ми всі працюємо в державних установах: вузах, інститутах підвищення кваліфікації, школах), створення умов для повноцінної роботи з підготовки підручника. Перемога в конкурсі — моральне й матеріальне заохочення.
По-третє. Відкритість і прозорість експертизи. Ми хочемо знати своїх експертів, довіряти їхній оцінці. Хочемо, щоб нашу роботу оцінювали майстри своєї справи, хочемо пишатися, називаючи їхні імена.
По-четверте. Три призових місця — добре. А решта? Потрібна державна підтримка підручників, які не пройшли конкурс. Вони можуть і мають бути видані як посібники, дидактичний матеріал тощо, але за фінансової допомоги міністерства. Нехай учитель, учень, будь-хто зацікавлений зможе сам зробити висновки про справедливість чи несправедливість конкурсу.
Крім того, зазначу, що й процес підготовки рукописів підручників до конкурсу видавництвами байдужий міністерству, і діяльність їх не стимулюється.
Кілька слів про програми. Чотири роки школа працює за новими програмами. Хто їх обговорював? Учені й учителі — на науково-практичних конференціях, семінарах, круглих столах. І що? Поговорили, обговорили, сказали розумні, правильні й потрібні слова і... розійшлися. Немає механізму вдосконалення програм, внесення змін до основного нормативного документа, який визначає не тільки цілі й завдання, а й зміст навчання. Не можу погодитися з моїми колегами в питанні про варіативність програм. Програма — державний документ, і вона, напевно, все-таки має бути одна, і вона має бути досконала. А от підручників має бути багато (як мінімум — три) — хороших і різних. І подбати про це мають держава й міністерство.
На закінчення хочу ще раз підкреслити: потрібна державна концепція створення й удосконалення програм і підручників, у якій чітко буде визначено державну стратегію й тактику програмо- й підручникотворення.