Депутат міської ради Попадопулос їхав додому вулицею Філіки Етерія. Побожно перехрестився, минаючи капличку, звідки долинало звичне «Кіріє елейсон». Око тішили вивіски та дороговкази, виведені витонченими літерами грецького алфавіту. Відтоді як правляча партія серйозно взялася захищати мови національних меншин і домоглася надання їм у регіонах високого статусу, така картина давно перестала бути екзотикою в їхньому місті, де 10% населення — греки.
Дружина вже чекала; на столі парував суп авголемоно, з духовки цідилися аромати баранини. Депутат увімкнув телевізор, де витанцьовував і виспівував Сакіс Рувас, розгорнув місцеву газету «Сімера» («Сьогодні»).
У помешкання влетіла менша донечка, притискаючи до грудей стос книжок.
— Тату, нам твоя партія у бібліотеку класиків завезла, кілька ящиків! Я відхопила собі Аристофана, на завтра на літературу треба уривок вивчити…
Дівчинка поставила книжки на полицю, де Плутарх і Геродот зручно уживалися із Марією Матіос і Умберто Еко, перекладеними вишуканою новогрецькою.
Зателефонувала старша донька. Нещодавно вона блискуче склала тести ЗНО новогрецькою мовою, а тепер без проблем вступила до філії національного університету, де всі курси читаються мовою її батьків.
Тим часом завібрував мобільник на паску в депутата.
— Мушу їхати, — сказав він, обіймаючи дружину. — На головній площі — нагородження переможців всеукраїнських олімпіад із новогрецької мови і літератури. Наша партія подарує дітям путівки в грецькомовний табір у Криму. До речі, увечері в кіно новий блокбастер — звісно, дубльований новогрецькою. Я взяв для нас запрошення…
…Біля пам’ятника Олександру Іпсіланті помічники депутата вантажили ящики з книжками…
Фантастика? Так. Чому ж не віриться, що подібна картина може стати реальністю для українських греків (молдован, румунів, гагаузів та ін.), коли наша влада так наполегливо і послідовно турбується про мовні права національних меншин? Можливо, тому, що досі Партія регіонів особливо опікувалася розвитком лише однієї мови. Аж ніяк не гагаузької. І перед кожними виборами її представники тішили народ обіцянками щодо надання цій мові статусу другої державної. Або принаймні регіональної.
Що таке взагалі «регіональна мова»? Такого терміна немає у Конституції України (там згадуються лише «державна мова» і «мови національних меншин»). Зате є в Європейській хартії регіональних мов або мов меншин, не надто вдалий переклад якої ратифіковано (із низкою застережень) у нашій державі.
Пояснювальна записка до хартії трактує regional languages як такі, що використовуються в межах певної території держави, де люди, які розмовляють цією мовою, можуть становити більшість громадян.
Термін minority languages («міноритарні мови») у нас не зовсім адекватно перекладено як «мови меншин». Хоча насправді йдеться не про мови національних меншин загалом, а про мови, якими на даній території розмовляє дуже мала кількість людей — тому їм загрожує зникнення. Низку заходів, що можуть бути спрямовані на підтримку і розвиток таких мов, на заохочення їх використання в суспільному житті, перелічено в хартії. Однак жодне з положень хартії не дає підстав для визнання за певною мовою того чи іншого статусу в державі. Це питання має вирішуватися спеціальними законами.
Незважаючи на це, саме до означеної хартії та Конституції України апелювали п’ять обласних і п’ять міських рад, які під час політичної кризи 2007 р. самовільно прийняли рішення про надання на своїх територіях російській мові статусу регіональної. Тим часом представники В.Януковича вимагали від президента В.Ющенка ухвалити нову редакцію перекладу хартії, більш сприятливу для зміни статусу російської мови.
Тоді Мін’юст дійшов висновку, що місцеві ради перевищили свої повноваження, оскільки мовні питання мають загальнодержавне значення і перебувають поза їхньою компетенцією. Цю невідповідність ПР намагалася вирішити, подавши на розгляд до Верховної Ради проект закону України «Про регіональні мови та мови меншин» (автор — Вадим Колесніченко). Закон надавав органам місцевого самоврядування право присвоювати статус регіональних або мов меншин мовам, поширеним на території відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Але наприкінці 2007 р. законопроект був «похований» після першого ж читання через невідповідність… тим-таки Конституції та Європейській хартії. Адже, згідно з останньою, територія поширення регіональної або міноритарної мови, що склалася історично, може не збігатися з існуючим нині адміністративно-територіальним поділом, до якого прив’язана система органів місцевого самоврядування.
Проте влітку ц.р. законопроект благополучно «воскрес» у Верховній Раді, наче нічого й не сталося. Цікаво, що від імені Міністерства освіти і науки України законопроекту «дала добро» новий заступник міністра Ірина Зайцева, у минулому — викладач російської мови та літератури, нині — палка прихильниця ідеї надання російській мові статусу другої державної. Як пояснив В.Колесніченко, органи місцевого самоврядування можуть визнати мову регіональною, якщо її використовують 10% населення адміністративно-територіальної одиниці, а також якщо з такою ініціативою виступлять 10% депутатів місцевої ради. «Після ухвалення законопроекту російська мова буде активніше представлена в Криму, Харківській, Херсонській, Запорізькій, Одеській, Черкаській, Чернівецькій і Донецькій областях», — наголосив автор законопроекту.
«Друге народження» законопроекту В.Колесніченка гармонійно вписується в контекст мовної політики нової влади. Нагадаємо, як розвивалися події останнім часом.
Під завісу свого правління президент В.Ющенко своїм указом затвердив Концепцію державної мовної політики України. Згідно з нею українська мова утверджується як державна у всіх сферах життя на всій території України. Володіння державною мовою в обсязі, необхідному для спілкування, є неодмінною умовою набуття громадянства України. Українську мову повинні використовувати в офіційному спілкуванні та діловодстві представники державної влади та органів місцевого самоврядування, у навчальному процесі — заклади освіти. Серед пріоритетів програми — створення належної законодавчої бази для державної підтримки книговидання, ЗМІ, пісенної продукції українською мовою та мовами національних меншин; розвиток українського сегмента Інтернету; забезпечення науково обґрунтованого нормування і вдосконалення української мови тощо. Фінансування заходів з реалізації концепції мало здійснюватися за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, інших не заборонених законодавством джерел.
Водночас ішлося і про створення умов для вивчення громадянами України мов міжнародного спілкування, розвиток мов національних меншин. А також чітко прописано, що «публічне приниження чи зневажання, навмисне спотворення української або інших мов в офіційних документах і текстах, створення перешкод і обмежень у користуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному ґрунті тягнуть за собою відповідальність, установлену законом».
Чимось ця концепція не припала до душі Дмитру Табачнику. Після приходу біло-синьої влади він недвозначно натякав новому президентові, що документ його попередника треба було б скасувати. Проте В.Янукович залишив його недоторканним. Мабуть, усвідомлював, що такий крок буде занадто різким.
За доброю традицією, на концепцію вирішили просто заплющити очі. І в ухваленій 20 травня ц.р. Державній програмі економічного та соціального розвитку України на 2010 рік не було жодного слова про необхідність розвитку української мови та української культури. Верховна Рада послідовно відхиляла низку ініціатив щодо цього.
Водночас ПР розробила проект закону «Про мови України» (автор — Олександр Єфремов). Хоча в законопроекті зазначалося, що українська мова обов’язково застосовуватиметься на всій території країни при здійсненні повноважень органами влади, у навчальному процесі, одна підступна фраза перевертала догори дриґом весь зміст документа: «обов’язковість застосування державної мови чи сприяння її використанню у тій чи іншій сфері суспільного життя не повинні тлумачитись як заперечення або применшення права на користування регіональними мовами у цій сфері». На думку Д.Ковриженка (див. його статтю «До деяких питань мовознавства», «ДТ», №20, 2010 р.), таким чином регіональним мовам фактично надається пріоритет у використанні в суспільному житті. Адже будь-які спроби розширити сферу застосування державної мови можуть тлумачитись як «применшення права на користування регіональними мовами».
Треба зазначити, що низка статей законопроекту була неприховано спрямована на підтримку виключно російської мови. Зокрема згідно зі ст. 20 російську мову в обов’язковому порядку мають вивчати у школах.
«Закон зніме багато питань, включаючи мовні проблеми в освіті і кіно. Він вводитиме обов’язкову вимогу — запитувати студентів і батьків учнів, якою мовою вони хочуть навчатися. Російська мова повернеться і в суди», — запевняла «регіоналка» Олена Бондаренко.
Тим часом силами своєї «єпархії» за підтримку нацменшин хвацько взявся новий міністр освіти і науки Д.Табачник. Зокрема у травні він пообіцяв, що цього року за бюджетні кошти буде вперше видано підручники всіма мовами меншин. Зараз, наприкінці літа, тверезо оцінюючи фінансування освіти, можна дійти висновку, що обіцянка була пустопорожньою. Зате знайшлися кошти, аби перекласти шістьма мовами меншин тести ЗНО. Така собі контрпозиція до наказу попереднього міністра, згідно з яким ЗНО мало проводитися виключно державною мовою.
Перейнявся Д.Табачник і корекцією шкільного курсу зарубіжної літератури. Та при цьому чомусь «забув» про літературу всіх національних меншин, окрім російської. Спочатку він називав зрощення курсу російської літератури з зарубіжною «штучним» і закликав знову роз’єднати їх, згодом висловив бажання перейменувати курс зарубіжної літератури на «світову», три чверті в якому займатимуть російські твори мовою оригіналу. Навіть наголосив, що «повернення російської літератури мовою оригіналу — першочергове завдання міністерства».
Водночас Д.Табачник скасував державний іспит з української мови для бакалаврів і молодших спеціалістів. А нещодавно «пустив під ніж» ще одне рішення попереднього уряду — скасував обов’язковий іспит з української мови (за професійним спрямуванням) при вступі до аспірантури та як складову кандмінімуму. Цих дій уже не обгрунтуєш піклуванням про права меншин, тому було знайдено інше формулювання — «враховуючи пропозиції ВНЗ і з метою оптимізації фінансових витрат ВНЗ під час організації державної атестації»…
А тим часом президент підписав новий закон про судоустрій, згідно з яким дозволяється використання «регіональних мов» у судах. Знову ж таки, спираючись на Європейську хартію регіональних мов або мов меншин. Наразі судові процеси мають вестися державною мовою, так само як і документація, тільки послуги перекладача в судовому процесі відтепер фінансуються з бюджету. Однак у пунктах хартії прописано, що за бажанням якоїсь зі сторін процесу можна зобов’язати суд вести засідання зручною для неї мовою. На думку бютівця С.Власенка, який очолює комітет ВР з питань правосуддя, якщо хартію в нас буде ратифіковано повністю, це може призвести до штучних утисків української мови в судах на користь інших мов…
* * *
Нинішні можновладці — люди не дурні. Тому не вдадуться до утисків і репресій стосовно української мови. Хоч би як до неї ставилися в душі. Навпаки — всіляко підкреслюватимуть значення державної мови. Адже це анітрохи не завадить паралельно втілювати витончену, але підривну стратегію, суть якої полягає у розмиванні значення державної мови серед рівнопривабливих альтернатив.
Аби проілюструвати, про що йдеться, пропонуємо увазі зацікавлених політичних і громадських діячів 10 кроків щодо зміни державної мови шляхом природного добору. Інструкцію складено з рецептів різних історичних епох.
1. Боронь Боже щось забороняти! Елементарний закон психології: аби людині сильно чогось закортіло, їй треба це заборонити.
2. Усіляко підтримувати розвиток мов національних меншин, а найуживаніші зрівняти у статусі з державною. Задля цього ухвалити низку законодавчих актів, які можна трактувати багатозначно (може, суперечить Конституції, а може, й ні…).
3. Слідкувати, щоб у законодавстві, навіть випадково, не з’явилося якоїсь преференції тим, хто володіє державною мовою.
4. Дозволити ведення державної та ділової документації, вживання в усному мовленні чиновників усіх рівнів будь-які зручні мови, поширені в даній місцевості; дозволити писати цими мовами назви вулиць, державних установ і різних організацій.
5. Збільшити кількість шкіл із викладанням поширеними в регіонах мовами. Мова викладання — за бажанням батьків учнів. Частину уроків державної мови і літератури зробити вибірковими, запропонувавши школярам і їхнім батькам альтернативу у вигляді іноземних мов, інформатики, психології та інших дисциплін.
6.) Зробити необов’язковими/вибірковими більшість іспитів з державної мови. Дозволити складати іспити з різних дисциплін, захищати наукові роботи будь-якою зручною для викладачів і студентів мовою.
7. Підвищити зарплату вчителям мови і літератури, крім, звісно, державної.
8. Підтримувати вітчизняне книговидавництво, кінематограф, різні галузі мистецтва, надаючи перевагу найбільш прісним, фальшивим, шароварно-патріотичним витворам і проектам. Зобов’язати перекладати зарубіжні фільми та книжки державною мовою, причому встановити такі терміни виконання роботи, щоб зробити її якісно не було жодної можливості. Залучити до виконання голодних студентів-першокурсників із технічних та природничих факультетів, оплачувати їхню роботу так, щоб більше нікому не захотілося приєднатися. Агресивно нав’язувати ці «продукти» як питомо наше.
9. Надати «зелену вулицю» альтернативним культурним продуктам, якісним і «смачним», виконаним іншими зрозумілими більшості мовами.
10. Зробити моду на вітчизняне предметом іронії, ознакою культурної відсталості. Подати під соусом прямування до європейськості та глобальності.
Полегшує здійснення цієї інструкції той факт, що деякі з пунктів уже «запущено у виробництво». Якщо втілювати ці кроки поступово, вправно тиснучи на важелі «необов’язковості» й «альтернативності», врешті залишиться тільки розвести руками: мовляв, це взагалі не ми, це люди самі схотіли…