Борис Непомящий — голова ради директорів корпорації «УкрСат». Заслужений економіст України. На ринку високих технологій працює сім років. Вперше заявив про себе, комп’ютеризувавши й об’єднавши за допомогою су-путникового зв’язку всі пости української митниці. Унікальна система, створена «УкрСат», була й залишається однією з найпередовіших у світі. Невдовзі було здійснено де- кілька інших, не менш вражаючих проектів. Спираючись на новітні технології, корпорація Б.Непомящего побудувала суперсучасний телепорт з одним із найпотужніших у Європі центром управління системами супутникового зв’язку. «УкрСат» послідовно завойовує все нові позиції в різноманітних сферах телекомунікацій. Показовий її успіх і на ринку Інтернет. Фактично корпорація, що володіє високими технологіями, постійно оновлюючи техніку й маючи найдосвідченіших фахівців, являє собою швидко зростаючий технополіс.
У «Дзеркалі тижня» прочитав кілька статей на тему становлення й розвитку в нашій країні інформаційного простору. Не можна відмовити авторам в ерудиції. Вони напевно вболівають за те, щоб інформаційні технології пустили коріння в Україні й зробили її багатою, процвітаючою, спрямованою в майбутнє. Публікації суттєво різняться підходом до проблеми, але їх об’єднує одне: із запальної полеміки не можна зрозуміти, що ж завадило Україні, яка володіла прекрасними кадрами кібернетиків, передовими інститутами, заводами, використовувати свій потенціал. Загострю питання ще більше — хіба в нас були лише хороші кібернетики? Та в нас було хоч греблю гати чудових фахівців матеріалознавства, суперрадіофізиків, асів-конструкторів й інших фахівців світового класу. Але хіба це забезпечило нам процвітання чи розвиток відповідних галузей?
Чому? І тому, що завдання фахівців — вирішувати наукові й технічні завдання, а визначати темпи розвитку галузі мають люди зовсім іншої професії — менеджери. На жаль, у нас про це забувають, і результат сумний — прекрасні вчені, конструктори, інженери проявляють себе лише... в інших країнах, де менеджери змогли створити середовище для реалізації талантів. У нас таланти животіють. Поки ми цього не зрозуміємо й будемо управляти нашими науковцями й інженерами за допомогою дідівських методів, із країни втікатимуть кращі уми, а ми будемо змушені робити розумний вигляд і для вирішення завдань запрошувати за скажені гроші другосортних іноземних фахівців.
Згадайте Григорія Сковороду: «Дерево без душі — дрова, трава — сіно, а людина — труп»... Точніше не скажеш! Я дозволю собі перефразувати великого філософа на сучасний лад: менеджер — душа будь- якого підприємства. Без менеджера КБ — зборище курців, які вболівають за київське «Динамо», інститут — група високоосвічених людей, які читають детективи, а сучасний завод — купа металобрухту, що пожирає електрику...
Якщо ми хочемо, щоб великий винахід людства — інформатика ожила в нашій країні, насамперед треба звернути увагу на тих, хто здатний вдихнути в неї життя. Щоб ще простіше донести свою думку, звернуся до прикладу, який в усіх на очах і на слуху, — телебачення.
Згадайте, який вигляд мало українське телебачення до появи недержавних каналів. І порівняйте з тим, яким стало воно сьогод-ні. Беруся припустити, що й зростання якості державних каналів йде під впливом жорсткої конкуренції з боку недержавних. А знаходилися ж люди, котрі стверджували, що неможливо створити популярне телебачення українською мовою, коли чимало несвідомих громадян віддають перевагу тому, щоб дивитися й читати російською. Але ось з’явився прекрасний менеджер і «неможливе» реалізовано. Канал «1+1» українською мовою відвоював глядача в російськомовних каналів. Саме на ньому серйозні рекламодавці розміщають рекламу. Більш того — канал узявся за виробництво власної телепродукції, що стає конкурентоспроможною на ринках сусідніх країн, де телебачення розвинене, не в приклад нам, надзвичайно сильно.
Ось що таке справжній менеджмент!
Тепер запитання на засипку: а що завадило зробити ривок на міжнародний ринок кращому в світі українському науково-популярному кінематографу? Що стало впоперек шляху славнозвісній українській мультиплікації? Чому не розвилася чудова українська дитяча книга?
Гадаю, відповідь ви вже знаєте — не знайшлося менеджера, котрий зацікавився б відповідним напрямком і захотів звалити на свої плечі весь тягар його розкрутки.
Після «лікнепу» можна поставити й важчі запитання: наприклад, чому прекрасно розвинене матеріалознавство не дало нам переваг при виході з новими матеріалами на міжнародний ринок?
Чому раптом у «столиці зварювання» в магазинах продають примітивні зварювальні апарати з тавром «Made in...» де завгодно, тільки не в Україні? А в сільському господарстві? Лише й чуємо про виділення квот на аварійне завезення то цукру-сирцю, то пшениці... З такими чорноземами?
Саме все це і багато інших перспектив бачать іноземні підприємці, коли приїжджають до нас і говорять про те, що ми «ходимо по золоту», «топчемо зливки» й лінуємося їх підняти. Так, Україна — Богом благословенна земля, на котрій просто гріх бути бідним, непристойно скаржитися на життя. Невже немає бажаючих засукати рукава й узятися за «розкручування» всіх нових напрямків, які зачекалися на своїх українських фордів, сіменсів, дюпонів?
Не вірте тим скигліям, які говорять, що наші фахівці не ті або, мовляв, оборотних коштів немає, та й узагалі ситуація така, що залишається лише загорнутися в біле простирадло й повзти на цвинтар. Якщо в нас чого й немає, то лише одного — топ-менеджерів, які в аморфному соціальному бульйоні створили б точки кристалізації й швидко призвели до створення економіки, з динамічним розвитком.
Не можна сказати, що необхідність в сучасному менеджменті зовсім уже не відчувається суспільством. Ще за радянських часів академік Б.Патон зробив спробу створення науково-технічних центрів. Це була досить своєчасна спроба відреагувати на події в світі. Але спроба занадто радянська. У ній не врахували особистих інтересів людей. Вчасну ідею не цементувало розуміння важливості фінансових відносин.
А потужна українська наука, позбавлена грамотного менеджменту, виявилася абсолютно безпорадною за умов ринку. Науковці змушені були «голосувати ногами» з країни. У результаті, інститути нагадують руїни. Всі спроби реанімувати їх призводять лише до ще більшого усвідомлення безнадійності. Найстрашніше те, що дивлячись на безпорадне борсання академічної еліти, суспільство взагалі втратило віру в хай-тек.
Вкрай небезпечна тенденція! Бо це єдиний шлях, який здатний врятувати народне господарство України. Державі необхідно виділити інформаційну галузь як пріоритетну, об’єднати (не розуміти, як перепідпорядкування) під державним прапором компанії, що вклали в розвиток галузі реальні кошти й забезпечили роботою тисячі людей, дати їм можливість створити технополіси, які стабілізують економіку країни. Це має стати найважливішим елементом національної доктрини.
Усі в нас мастаки критикувати — може хтось кинути камінь у мій город. Якщо ти такий розумний, то чому сам не візьмеш і не розкрутиш якийсь напрямок?
Люблю гостро поставлене запитання. Тим більше що в мене на нього є відповідь справою. Сім років тому в момент, мабуть, найдраматичніший для нашої промисловості й економіки, я теж розмірковував над вічним питанням: що робити? Не приховаю, чимало моїх друзів на це запитання відповідали однозначно: треба брати все, що заробив, і їхати, поки не пізно. Мовляв, криза в країні всерйоз і надовго. Працювати за таких умов або вкладати капітал — безумство, економічне самогубство.
Багато хто поїхав. Я залишився. Більш того, взявся за справу, яка виглядала на той момент не особливо привабливою, — розвиток супутникового напрямку в інформатиці. Хочу підкреслити, що я не зв’язківець, не інформаційник, який розуміє всі технічні нюанси й спеціальні питання. У мене економічна та юридична освіта. Тоді мені навіть соромно було сказати колегам, чим я зай-маюся, — засміяли б: «Які супутники, коли країна переходить на «кравчучки», вирощування картоплі на шести сотках, а найрозсудливіші запасаються буржуйками. У тебе що, дах зовсім поїхав?»
Але саме в цей невеселий час з’явилася фірма, що сьогодні виросла в потужний холдинг «УкрСат». Я гордий тим, що одного разу з’єднав свої капітали, інвестував усе це і започаткував велику справу — напрямок, про який ніхто й не думав 94-го року. Фак-тично застовпив ділянку, яка здавалася ризикованою.
Зараз же, коли створено суперсучасний телепорт і один із найпотужніших у Європі центрів управління системами супутникового зв’язку, у мене запитують із заздрістю: «Як ти міг повірити цій державі і вкласти все тут, а не вивезти за кордон у спокійну для коштів зону? Тобі, напевно, хтось шепнув?..» Я не лише вклав капітали, а й, заробляючи, вкладав знову. Не брав у держави кредити, не влазив у борги, не ризикував чужими грошима.
Хто займається бізнесом, прекрасно розуміє, що з неба нічого саме по собі не падає. Спочатку ми завзято вчилися. Працювали, щоб накопичити право впевнено заявити про себе на ринку, де вже з’явилися серйозні міжнародні організації. За таких умов вийти на ринок без належної технічної підготовки, а з одною лише декларацією про наміри, «шестисотим мерсом» й офісом із «європейським» ремонтом було б необачно. Проковтнуть і виплюнуть не пережовуючи...
Аби чіткіше окреслити ситуацію, наведу ще один приклад. На ринок інформаційних технологій могли вийти (та вони й намагалися це зробити!) серйозні академічні й прикладні інститути. У них для цього було все: добротні будівлі, обладнання, геніальні (я не перебільшую!) кадри, зв’язки (керівництва), зарплата (байдуже яка, але стабільна, яка дозволяє розпочати експеримент з модернізації). Ну що заважало цим розумним головам об’єднатися й знайти своє місце у швидко мінливому світі?
Не втрачу нагоди ще раз повторитися — вони не знали головних секретів сучасного менеджменту: не зосередили зусилля на головному, розпорошувалися багато напрямків, із підозрою й зневагою дивилися на можливих союзників і... благополучно все провалили.
Ми, навпаки, сконцентрували всі сили й кошти в єдиний кулак, розібралися, що в першу чергу потрібно ринку (а в цьому і є головне вміння менеджера!). Коли фундаментально підготувалися й відчули силу, вступили в боротьбу за перше замовлення. Перемога принесла не лише повагу, а й упевненість колективу в свої сили, віру в правильність обраного вектора менеджменту підприємства. За першою перемогою були інші. Організація почала зростати, розширювати напрямки діяльності. Так, торік ми звернули увагу на Інтернет, знову інвестували кошти й створили найпотужніший апаратний комплекс. Зараз це один із найбільших у країні Інтернет-вузлів. Результат: ми — один із головних Інтернет-провайдерів.
Лише постійне самовдосконалення й поклоніння трьом святиням: якості, ціні й відповідальності — дозволяє говорити, що всі досягнення не випадкові.
Наша структура росте. Вона відкрита для подальшого швидкого розвитку. Їй під силу проектувати, будувати й оперувати інформаційно-телекомунікаційними комплексами будь-якої складності й у будь-якому місці. Ми тривожимося про те, щоб не вичерпалася криниця, із якої беремо сили. Мене більш за все дратує, коли запитують не без іронії: «Борисе Олександровичу, навіщо ви стільки грошей викидаєте «на вітер», наприклад, обладнуєте в селах класи інформатики?»
Відповідаю, що нам не байдуже, у якій державі живемо, ми думаємо і про своє майбутнє, коли готуємо по всієї Україні кваліфіковану молодь, прилучаємо її до комп’ютера, Інтернету. Таланти не валяються під ногами. Вони рідкість, їх потрібно плекати. Тому ми й доклали величезні зусилля, щоб показати всім — у нас з обладнанням шкіл, із навчанням персоналу, забезпеченням усе виходить набагато краще, аніж у тих, кому сьогодні доручено цим займатися, кому держава виділяє для цього гроші. Наш підхід комплексний. Ми паралельно вирішуємо багато інших проблем: і телефонізацію села, й доставку якісного ТБ, і радіосигналів, і багато чого іншого. У нас набагато ширші наукові й технічні можливості і, крім того, кардинально інший підхід. Ми не працюємо лише над витратою бюджетних коштів. Будь- який наш проект — це добре продумане, комплексне рішення, що передбачає повернення витрат й одержання прибутку.
В Україні прекрасні математичні традиції і можна широко налагодити вкрай актуальну сьогодні підготовку програмістів високого класу. Але навіть освітній процес сьогодні мають проаналізувати менеджери. Тут неозброєним оком видно колосальні державні резерви. Приміром, усі зараз нажахані тим, що Німеччина запросила 30 тисяч програмістів, а США відкрили 200 тисяч робочих віз. Мовляв, це вдарить по нашому прогресу. Отож, «вдарить чи не вдарить» — це залежить лише від нас самих.
Якщо ми й тут далі від свого носа не глянемо, то це, звісно, буде катастрофа. Але якщо підійти до цього з розумом, то Україна може бути навіть у великому виграші від цієї акції. Більш того, вона зможе коштами Німеччини та США вирішити свої дуже важливі проблеми. Згадайте ідею, що у нас витала в повітрі, про те, що потрібно напружитися, зібрати кошти й відправити на них 10 тисяч кращих українських студентів на Захід, як це зробили китайці, коли відправили на навчання 100 тисяч студентів. Українці, мовляв, здобудуть там хорошу освіту й через п’ять років ми матимемо прекрасні кадри, підготовлені до ринку...
Нинішній «призов» на Захід фахівців дозволяє вирішити завдання кадрів (принаймні в комп’ютерній галузі) набагато ефективніше. Візьмемо, наприклад, ту ж Індію, про досвід якої писали неодноразово. Як відомо, в американській Силіконовій долині працює 30% вихідців з Індії. І трагедії Індія з цього не робить — багато індійців уже стали мільйонерами в США, але вони не забули свого коріння й активно інвестують гроші в індійську економіку. Причому роблять це дуже ефективно — разом із коштами відправляють краще устаткування, кращі технології, навіть замовлення на майбутні вироби. Вони готують місце для розвитку аналогічних галузей індійської економіки, у яких їм вже визначене лідируюче місце. Результат — оборот у 6 млрд. доларів лише на створенні програмного продукту.
Хіба це не приклад для нас? Наші люди не менш патріотичні за індійців. Так, виїхали талановиті голови, але навіть із цього, здавалося б, сумного факту справжній менеджер зробить висновок, вигідний для країни. Подумайте, що буде через 3—5 років після виїзду на Захід частини наших комп’ютер-ників. Нехай якась кількість із них залишиться там, де вони влаштуються. Але значна частина відстежуватиме події в Україні. І якщо наша держава надасть їм можливість докласти знання, набуте менеджерське вміння й зароблені капітали в себе на батьківщині, вони не втратять нагоди. Україна отримає чудових фахівців, необхідні капітали, передові технології. Давайте подумаємо, що буде через кілька років розвитку, якщо ми приймемо правильні менеджерські рішення.
Якщо розглядати концепцію України як держави з передовими технологіями, давайте подумаємо, на чому зосередити увагу. Переконаний, більшість «стратегів» зроблять акцент на тому, що територія країни є місцем перспективних транспортних коридорів: для нафтових і газових потоків, для автомобільного й авіаційного транспорту...
Але, дорогі стратеги й державні мужі, напружте радників — вони вам розкажуть, що Україна — найцінніший коридор з транспортування інформаційних потоків. А це не сотні мільйонів, це вже багато мільярдів доларів. Це геополітика, котра відкривається з впровадженням і використанням новітніх інформаційних технологій. Давайте спільно подумаємо про завтрашній день!
Я взявся за написання статті, бо хочу звернути увагу всіх моїх співгромадян на величезну стратегічну важливість професії менеджера. Ми підійшли до межі, коли це стає принциповим. Країни, що цінують своїх тoп-менеджерів, купаються в достатку. До речі, у цьому секрет процвітання США. Геніальних учених, великих режисерів, незрівнянних музикантів представники цієї країни, грубо кажучи, «відловлюють» в інших країнах. Вони не дуже переймаються тим, що їхня освітня система недостатньо виховує подібних талантів. Але старанно стежать, щоб система відтворювала кращих у світі менеджерів.
Поки американська школа — середня й вища — дотримується такої політики, США не загрожують конкуренти в економічному змаганні. Обговорюючи проблеми, вирішення яких за допомогою інформаційних технологій, Інтернету і т. д. забезпечить наше майбутнє процвітання, давайте пам’ятати про це. Інакше ми увесь час ламатимемо голову над другорядними причинами, точніше над наслідком, себто над тим, чому в нас наука зникає, чому наші літаки не продаються, чому українські тролейбуси скриплять.
Винні не науковці й не інженери! Помилки — у менеджменті, у механізмі витрати коштів. Уникнути їх можна, якщо дійсно цього захотіти, замислившись про головне — про своїх дітей, про майбутнє нашої батьківщини.
Тож довіртеся топ-менеджерам, які довели свою спроможність. Вони здатні так відрегулювати економічний механізм держави, що Україна посяде те місце серед провідних країн, якого вона гідна.