(Нотатки на шпальтах проекту)
Нещодавно відбулась презентація проекту документу "Концепція вдосконалення правничої (юридичної) освіти для фахової підготовки правників відповідно до європейських стандартів вищої освіти та правничої професії", який має започаткувати довгоочікувану і вкрай нагальну реформу правничої освіти, науки і практики доступу до професійної правничої діяльності.
Мені випала нагода уважно ознайомитись зі змістом цього ґрунтовного документу, який за пропозицією авторів має пройти широке громадське обговорення до того, як стане програмою практичної діяльності науково-педагогічних колективів правничих ВНЗ країни, Міністерства освіти і науки, Міністерства юстиції, Національної академії правових наук та інших інституцій держави і суспільства.
Впевнений, що немає сенсу наводити додаткові аргументи на користь нагального реформування вищої правничої освіти та процедур доступу до професійної правничої діяльності в умовах майже тотальної недовіри з боку суспільства до якості функціонування правової системи держави в цілому і діяльності таких її інститутів, як суди, прокуратура, адвокатура та правоохоронні органи.
У цілому представлена Концепція, на мій погляд, заслуговує позитивної оцінки. Основними (базовими) правничими професіями в Україні визнаються: адвокат, суддя, прокурор, нотаріус (п.9, 10 Концепції). Крім того, наведено вичерпний перелік додаткових видів професійної діяльності в сфері права, а також види діяльності, для яких "може бути потрібна" вища правнича освіта (п.12 Концепції). Незрозумілою залишається для мене позиція авторів, які не включили до переліку основних (базових) правничих професій науково-експертну і викладацьку діяльність у сфері права(?!) Адже саме науковці-експерти та викладачі повинні мати найбільш ґрунтовну правничу освіту і практичну підготовку!
До позитивних новацій, що знайшли віддзеркалення в документі, слід віднести зміст розділу ІІ "Стандарти правничої освіти" (п.15–24 Концепції). Сформовано перелік фундаментальних (базових) правничих наук (навчальних дисциплін), до якого включено: філософію і теорію права, міжнародні стандарти прав людини, право ЄС, конституційне та адміністративне право і процес, цивільне право і процес та кримінальне право і процес.
У структурі навчального процесу пропонується визначити співвідношення обов'язкових правничих та інших, у тому числі й вибіркових, навчальних дисциплін як 50 на 50 відсотків. При цьому, автори Концепції вважають, що розподіл набуття знань з інших наук і практичних навичок у сфері правничої діяльності має бути розподілено таким чином (наведено мінімально допустимі показники): соціально-гуманітарні навчальні дисципліни загальноуніверситетської підготовки - 10%, вибіркові навчальні дисципліни - 25%, практична підготовка - 5%, дослідницька підготовка - 10% (разом 50% від загальної обсягу навчальної програми з підготовки правника).
Крім того, визначено, що підготовку правників необхідно здійснювати за наскрізною освітньо-професійною програмою підготовки "магістра права" на основі повної загальної середньої освіти (п.25 Концепції). Тобто, я розумію цю новацію таким чином, що вступ на навчання до університету за напрямом "Право" має відбуватись одразу на магістерську програму (6 років навчання). Таким чином автори Концепції, хоч прямо і не говорять, але фактично пропонують ліквідувати підготовку "молодших бакалаврів" і "бакалаврів" з правознавства. Як на мене, ця пропозиція - не безперечна…
Цікавою, і також - не безперечною, є пропозиція (п.25, 26 Концепції) підготовки "магістрів права" за так званою "комбінованою" формою освітнього процесу - очно-заочною (дистанційною) формою навчання для осіб, які вже здобули вищу освіту за іншими спеціальностями. Таким чином, фактично йдеться про здобуття другої вищої освіти. При цьому, не має значення, якою у особи була перша вища освіта (фізика, математика, філологія, історія, медицина, хімія, біологія тощо)?
Пропозиція щодо складання всіма випускниками вищих правничих шкіл (факультетів університетів) Єдиного державного кваліфікаційного іспиту зі спеціальності "Право" замість складання традиційних державних іспитів та/або захисту кваліфікаційних (дипломних) робіт, що має бути комплексним (інтегральним) за своїм змістом і виконувати функцію "доступу до правничої професії" (п.34–38 Концепції) - за своєю спрямованістю є також новацією і, на мій погляд, має компілятивний характер: поєднання іспитів за результатами навчання з професійним іспитом щодо допуску до професії. При цьому складанню такого іспиту має передувати, як я розумію, публічний захист магістерської кваліфікаційної (традиційно - дипломної) роботи (п.18, 37, 38 Концепції). Цікаво, але також не безспірно...
Ще однією новацією слід вважати запропоновану процедуру ліцензування та акредитації вищих правничих навчальних закладів за участі Галузевої експертної ради Національного агентства з забезпечення якості вищої освіти (п.32, 33 Концепції) Ця пропозиція також викликає в мене певні зауваження.
Аналіз положень Концепції дозволяє сформулювати певні зауваження, застереження та рекомендації.
По-перше, автори наполягають, що отримання вищої юридичної освіти за цією Концепцією створює належні передумови для значного підвищення якості випускників правничих шкіл та відповідно - значного підвищення рівня правничих послуг (у широкому розумінні цього терміну) в Україні. Пропонується де-факто відмовитися від складання існуючих тепер в Україні (та й в переважній більшості країн з розвинутою і сталою правовою системою) спеціальних фахових іспитів для допуску до професії адвоката, судді, прокурора і нотаріуса. Таким чином, на мій погляд, може бути унеможливлено отримання правничої освіти особою, яка в подальшому не збирається займатись професійно правничою практикою, а бажає отримати вищу університетську освіту лише для власних цілей і потреб (підприємницької, політичної, науковоюї чи викладацької діяльності). Вважаю, що такий підхід має суто корпоративний характер та обмежує право людини на отримання вищої правничої освіти задля саморозвитку і самореалізації у будь-якій сфері життєдіяльності, не пов'язаній безпосередньо з наданням правничих послуг. Таким чином, університетська (універсальна) вища освіта перетворюється на суто професійну.
По-друге, створення єдиної магістерської програми з правознавства значно звужує можливість застосування базової вищої правничої освіти (бакалаврська програма) в тих сферах життєдіяльності суспільства і держави, що не потребують широких поглиблених знань у всій сфері права. До таких сфер саме й можна віднести ті види діяльності, які авторами Концепції віднесено до двох інших груп: "професійна діяльність у сфері права" та "діяльність, для якої може бути потрібна правнича освіта". У такому випадку саме для цих видів діяльності можливе отримання "другої вищої освіти" особами, які вже мають вищу освіту з інших напрямків, що дозволяє застосувати комбіновану (очно-заочно-дистанційну) форму навчання за скороченою програмою і без складання Єдиного кваліфікаційного іспиту, а шляхом захисту кваліфікаційної роботи або традиційних державних іспитів. Для запровадження такого підходу держава повинна визначати перелік посад (в першу чергу - в публічному секторі), які можна обіймати з бакалаврським дипломом з правознавства.
Крім того, на користь такого підходу, на мій погляд, свідчить європейська і світова практика підготовки магістрів. Ступінь "магістра" є академічним - це давно визнаний факт. У переважній більшості університетів світу національні кадри магістрів готуються для науково-дослідницької і викладацької діяльності, та лише міжнародні магістерські програми (для іноземних студентів) мають, як правило, суто практичне спрямування. Так ці університети заробляють додаткові кошти на свій розвиток.
По-третє, запропонований механізм ліцензування та акредитації вищих правничих навчальних закладів залишає в цій сфері освіти домінування (патронат) інститутів держави: Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, Міністерства юстиції та Міністерства освіти і науки України (п.27, 37 Конвенції). Тобто - державні чиновники бажають і надалі диктувати свої умови, що суперечить положенню п. 6–8 Конвенції, де заявлено: "професія правника є професійно незалежною і самоврядною" та п.44 Концепції, в якому задекларована лише "...участь правничих шкіл у процесі прийняття рішень щодо змісту правничої освіти...". Це означає, що самі рішення ухвалюватимуть органи державної влади та управління?! У цьому контексті, мені більше імпонує практика США, Великої Британії, Канади та й багатьох європейських країн, де вирішальне слово в підготовці правників належить асоціаціям правничих шкіл і асоціаціям адвокатів (юристів), які визначають зміст правничої освіти і допуск до базової правничої професії - адвокатської. У цих країнах, як правило, лише адвокати можуть у подальшому стати професійними суддями, прокурорами, нотаріусами. На моє переконання, тільки той, хто спочатку має належний досвід захисту прав та інтересів людини, може бути рекомендований правничою спільнотою і громадськістю (не державними чиновниками!) обіймати в подальшому посаду судді чи прокурора. Крім того, саме практикуючі юристи в особі своїх асоціацій (об'єднань) можуть надавати слушні поради та рекомендації для вдосконалення навчальних програм у правничих школах. Навчальну політику мають спільно визначати Асоціація правничих шкіл та Асоціація правників України, а не чиновники міністерств і відомств.
Окремо слід зупинитись на проблемі співвідношення окремих частин запропонованої навчальної програми з правознавства. Зокрема, на її частинах, що стосуються практичної та дослідницької компонент правничої освіти. Враховуючи, що випускники правничих шкіл у цілому мають дуже незначний обсяг практичних умінь і навичок у застосуванні отриманих теоретичних знань у окремих галузях законодавства, вважаю за доцільне запропонувати виділяти для практичної підготовки правників щонайменше 20–25% навчальної програми, а для дослідницької компоненти - в межах 5–10%. При цьому, левова частка практичної підготовки має відбуватись у бакалаврській програмі, а дослідницької - в магістерській. Аргументуючи такий розподіл, наведу лише два приклади. Свого часу я навчався на денному відділенні Харківського юридичного інституту. Термін навчання тоді становив чотири роки, і ми отримували ступінь спеціаліста з правознавства. З чотирьох років навчання шість місяців становила практична підготовка: ознайомлювальна практика після 1 курсу - два тижні, виробнича практика після 3 курсу - три з половиною місяці і стажування на місцях, куди ми отримували державне направлення на роботу - ще два місяці. Практичною частиною нашої підготовки опікувався навчальний заклад та відповідні правничі інституції держави: суди, прокуратура, органи внутрішніх справ, адвокатура і нотаріат. Рівень нашої підготовки був таким, що багато хто з нас, ще будучи студентами випускного курсу, призначались на посади під час проходження стажування. Сьогодні, наприклад у Німеччині, студенти правничих шкіл, які виконали навчальну програму з базової юридичної освіти (3–4 роки) і склали перший державний іспит, йдуть на одно-дворічне стажування. Якщо вони бажають стати практикуючими юристами, то після такого стажування продовжують навчання і лише потім складають другий професійний іспит на допуск до професійної правничої діяльності. Така практика підготовки правників існує в багатьох країнах світу. Автори Концепції пропонують організацію практичної підготовки взагалі залишити на розсуд самих студентів, а відповідні державні органи та приватні установи мають лише "сприяти проходженню практики здобувачами правничої освіти". Натомість вищі навчальні заклади мають лише розвивати в цьому напрямку такі методики навчання, як "юридична клініка, лабораторія, навчальний (імітаційний) судовий процес". Вважаю запропонований підхід до практичної підготовки майбутніх правників (п.24 Концепції) вкрай невдалим та таким, що не сприятиме підвищенню якості навчання.
Автори Концепції приділили невиправдано замало уваги розвитку правничих наукових досліджень. Положення пунктів 42 і 43 Концепції мають, на мій погляд, декларативний характер і не висвітлюють головну проблему - незацікавленість держави в цілому та її окремих інституцій, зокрема, в створенні державних комплексних програм з дослідження функціонування всіх складових правової системи держави та реального запровадження результатів таких досліджень у практичну діяльність. Правнича наука в цілому працює "сама на себе і для себе" і тому не викликає цікавості у молодого покоління правників, крім тих, хто, як правило, готує та захищає дисертації лише з однією метою - внести до свого CV відповідний запис, який дозволить швидше і впевненіше просуватись сходами службової кар'єри.
Взагалі поза увагою авторів залишились питання підготовки університетських викладачів правознавства та організації ринку викладацької праці (мобільності професорсько-викладацького складу університетів як усередині України, так і за її межами. Положення Розділу V Концепції багато в чому мають суто декларативний характер. Вважаю, що саме Дворічні магістерські програми з правознавства мали би заповнити цю прогалину, а створення Асоціації правничих шкіл України (на початку 2000-х років була така ініціатива з боку наших американських друзів, яка так і не знайшла свого розвитку) дозволило би не лише встановлювати стандарти правничої освіти, а й створити прозорий, дієвий та ефективний ринок викладацької і наукової праці.
Нічого не сказано в Концепції також про методи та інструменти безперервної освіти (підвищення кваліфікації) правників у процесі їхньої професійної діяльності упродовж активного життя.
На мій погляд, навчальний процес університетської підготовки правників має складатись з двох основних етапів:
Перший - загальноуніверситетська базова бакалаврська освіта протягом 3–4 років, яка повинна надавати право будь-кому, здатному до навчання в університеті, отримати вищу правничу освіту і в подальшому використовувати ці знання та практичні вміння у власному житті та в тих сферах, які не є суто правничими.
Другий - спеціальна підготовка майбутніх адвокатів, суддів, прокурорів, нотаріусів, науковців і викладачів шляхом 1–2-річного відповідного стажування та додаткової 1–2-річної теоретичної підготовки, що має завершуватись складанням Єдиного кваліфікаційного іспиту на допуск до правничої професії. У такому випадку, дійсно можна було б відмовитись від спеціального кваліфікаційного іспиту для доступу до окремих видів правничої професії, який існує тепер.
Підсумовуючи висловлені мною зауваження і пропозиції, вважаю за необхідне і доцільне сказати таке:
1. Настає час, коли правнича спільнота України має об'єднатись і створити єдину Асоціацію правників незалежно від конкретної сфери своєї практичної діяльності. Для цього, здається, є всі передумови. Така Асоціація має розробити і затвердити єдиний Деонтологічний кодекс правничої професії (Кодекс професійної відповідальності правника) та опікуватись його виконанням своїми членами (до речі, про деонтологічні вимоги та професійну відповідальність правників достатньо добре сказано в тексті проекту Концепції). Крім того, Асоціація мала би брати активну та дієву участь у ліцензуванні та акредитації вищих навчальних правничих шкіл та надавати свої рекомендації щодо структури і вдосконалення навчального процесу в цих школах.
2. Давно настав час створити Асоціацію правничих шкіл України, яка мала б опікуватись стандартами правничої освіти, ліцензуванням та акредитацією правничих шкіл та ринком наукової і викладацької праці. До цієї роботи мали би бути залучені державні інституції (міністерство освіти і науки, міністерство юстиції, вищі судові інстанції тощо), а не навпаки, як пропонується в Концепції.
3. Пропоную авторам проекту Концепції виступити з ініціативою створення WEB-сторінки для обговорення положень цього проекту на платформі, наприклад Асоціації правників України, або одного з провідних вищих юридичних навчальних закладів, або міністерства освіти і науки чи міністерства юстиції. Поширити в ЗМІ та соціальних мережах інтернету інформацію про функціонування цієї сторінки. Створити віртуальні робочі групи за окремими напрямками для аналізу зауважень та пропозицій від небайдужих читачів. Така сторінка мала б функціонувати протягом двох-трьох місяців. Після чого слід підготувати нову редакцію проекту Концепції та ухвалити її на спеціально проведеному з'їзді (конференції) представників вищих правничих навчальних та наукових закладів, який міг одночасно стати установчим з'їздом зі створення Асоціації правничих шкіл України.