Дедалі частіше не лише вчені-лінгвісти, а й політики, соціологи, парламентарії порушують питання про екологічні умови існування малих мов. Сучасний німецький дослідник Г.Гарман наводить точну цифру — 6417 мов, лише 300 з них репрезентовані понад 1 млн. носіїв; більше половини мають кілька тисяч носіїв, майже 2000 — менше однієї тисячі. Отже, якщо цивілізована спільнота прагне зберегти навіть малі мови, то що маємо казати про українську, яку визнають рідною близько 50 млн. жителів планети Земля?
Мусимо нарешті напрацювати системну програму запровадження української мови як державної, не висмикуючи окремі проблеми й нав’язуючи загалові до вжитку. Лінгвістичний диктат ще ніколи не давав позитивних результатів.
Звісно, мова є найочевиднішою ідентифікаційною ознакою нації. І хоча ще ніде, принаймні в Європі, не вдалося реалізувати гасла «Одна нація — одна мова» (хіба що в ізольованій Ісландії), реальність залишає домінуючий простір лише для однієї мови. Ще відомий соціолінгвіст Ч.Фергюсон переконував у тому, що в ситуації диглосії статус двох мов різний; це здебільшого зумовлено тенденційністю їхнього вживання у різних сферах життя. Наприклад, мова А вживається на професійному рівні, мова В — в побуті. Тоді мова В поступово втрачає престижність, домінуюча мова А витісняє В, і від В відмовляються носії. Додам до цього: першою типологічною відмінністю між мовою та діалектом є, власне, повне домінування мови у сфері фахової комунікації, у сферах науки й техніки.
Мовна політика створює передумови для того, щоб мовне планування могло реалізуватися повноцінно. Не слід забувати при тому про основоположний мовнополітичний крок, — його повинна зробити кожна суверенна держава, і він має бути спрямований на вирішення питання, яка мова і в якій мовній сфері має вживатися як службова. Якщо, наприклад, це легко було зробити в країнах Західної Європи, які «вогнем і мечем» наводили свій лад у власній державі, то нині бачимо, як непросто реалізується ця засада в країнах Прибалтики, не кажучи вже про Україну.
Видатний фахівець із мовної політики Айнар Гоген поділяє процес мовного планування на чотири фази:
1. фаза відбору, протягом якої приймаються визначальні рішення стосовно напрацьованих норм;
2. фаза кодифікації, коли встановлюються остаточні правила для граматики, орфографії та лексики;
3. фаза імплементації — заходи, спрямовані на втілення у вжиток попередньо вибраних і кодифікованих норм. Це стосується насамперед освіти й засобів масової інформації, а також врегулювання мовної практики через канони, постанови, приписи;
4. фаза розбудови — подальший перманентний розвиток та адаптація мови з метою її відповідності до суспільних вимог; тут особлива роль відводиться актуалізації терміносистеми.
Тепер стає зрозуміло, чому цивілізовані демократичні країни великого значення надають мовній політиці та мовному плануванню, сферам, де роль лінгвістів є авангардною. З відомих причин і в колишньому Радянському Союзі мовна політика спиралася на три збалансованих чинники — освіту, засоби масової комунікації та фахові субмови. Саме в реалізації цього трикутника полягає успішна реалізація мовного питання у процесі державного будівництва.
Звужуючи проблему, підкреслю: роль термінології, терміносистем, а отже, і термінологів на етапах реалізації мовної політики незаперечна й відповідальна. Тому я апріорі рішуче відкидаю заяви на кшталт «про незграбні спроби нав’язування українізації, тотальне витіснення російської мови з деяких сфер громадського життя України, особливо з освіти, в т. ч. науково-технічної» (див. статтю «Дзеркало тижня» №43 за 2003 рік). Дві мови не можуть бути рівноцінними на службовому рівні. Йдеться про виживання мови корінного населення. Інша річ — кроки порятунку часто справді є незграбними.
У нашій мовній політиці можна запропонувати два етапи. Перший — відродження та всебічне утвердження української мови як єдиної державної, при цьому надається використання, в т. ч. й офіційне, іншим мовам у місцях компактного проживання меншин. Другий — окреме вирішення мовної ситуації в регіонах через 15—20 років, де рішення прийматиметься з урахуванням етнічної картини (можливо, і через референдум), а потім закріплюватиметься конституційно. Це відповідає світовому досвіду державотворення, Європейській хартії про місцеві мови та меншини, а також Конституції України. З іншого боку, згадані два етапи не можуть втілюватися нашою країною синхронно, на противагу іншим державам із їхнім тривалим історичним, нерідко жорстоким досвідом державотворення, які вже забезпечили собі всі переваги та стабільність на всіх рівнях мовного вжитку. Ми ще мусимо пройти тернистий шлях відродження та утвердження конституційно декларованої української мови.
Як і політика взагалі, мовна політика є теж мистецтвом компромісів, проте й вона має бути в державі єдиною. Тому фіксування чи реалізація регіональних особливостей, як і принципу федералізму, були б принаймні несвоєчасними, надто в наших умовах «паперового» статусу державності української мови.
Одним із найвагоміших чинників, які об’єднують націю, є літературна мова, хоча водночас її багатство залежить також від розмаїття народних варіантів, діалектів, говірок. Останні служать джерелом поповнення літературної мови. Проте помилково було б із метою «очищення» масово нав’язувати мовцям штучні витвори. Хуторянські чи патріархальні потуги, хоч і віддають теплим романтизмом, у сфері літературної мови, насамперед у царині професійного спілкування — можуть завдати непоправної шкоди.
У разі наявності синонімічної пари «запозичення — слово рідної мови» перевагу слід віддавати власній лексичній одиниці. Стосовно нинішньої ситуації в Україні слід мати на увазі й використовувати певний парадокс: українська термінологія, яка формується, опинилася у вигідній ситуації. Оскільки існує можливість урахування досвіду інших національних термінологій та уникнути їхніх помилок. Переконаний, українська термінологія повинна формуватися з урахуванням трьох факторів: досвіду найпоширеніших мов розвинених країн світу, найперше — мов продуцентів тієї чи іншої терміносистеми; позитивної практики останніх десятиліть термінологічної школи колишнього Радянського Союзу і досвіду українського термінотворення різних регіонів України та зарубіжжя останніх ста років.
Зрозуміло, кількість термінів-інтернаціоналізмів зростатиме. Збільшення їх кількості у сучасній мові науки та техніки також відображає тенденції міжнародного кооперування, інтеграції багатьох галузей, об’єднання зусиль вчених та фахівців різних країн із метою високоефективного обміну досвідом та професійної комунікації. Така тенденція особливо характерна для молодих галузей науки, таких, як, наприклад, терміносистема інформатики. Тому й напрошується загальний висновок: мовний патріотизм слід раціонально поєднувати з досягненнями всієї світової культури.
Доцентрові тенденції у Радянському Союзі проявлялися не лише в економіці, а й у сфері лінгвістичної діяльності. Надто — у процесах термінотворення. Не принижуючи певної ролі російської мови як посередника в міжмовних контактах, з одного боку, та критично оцінюючи значну односторонність українсько-російської мовної інтерференції, з іншого, зазначу: російська «подарувала» разом із новими термінами інших мов і чимало огріхів суб’єктивного характеру. Бували явища невдалого калькування, штучного відходу від усталених зразків більшості європейських мов, наявності лакун (пропусків) у терміносистемах, конструювання термінів-монстрів тощо. Якщо додати ще відсутність принципів стандартизації та власних стандартів на українські терміни, то стане зрозумілою ситуація, коли російські стандарти перетворювалися на своєрідне ложе Прокруста для українських терміносистем. У результаті чого нерідко подибуємо покручі, з погляду норм культури, орфоепії тощо української мови. Необхідність формування власних українських термінологічних стандартів очевидна. Щоправда, бажано, аби їм передували багатомовні тлумачні термінологічні словники.
Особливої уваги заслуговує проблема нормалізації науково-технічної термінології, яка нині становить левову пайку загальнолінгвістичного фонду, до того ж ця величина має тенденцію до постійного зростання. Тому термінологи повинні не лише реєструвати, відбирати, рекомендувати вже сформовані терміни, а й скеровувати всі термінотворчі процеси відповідних наук. Тут слід базуватися на тезі відомого лінгвіста Юрія Апресяна про те, що «розуміння текстів людиною складається з трьох речей — знання мови, знання логіки та знання дійсності». Звісно, межі між цими трьома видами нормалізації нечіткі й залежать від багатьох питань практичного характеру, але водночас вони взаємопов’язані. І лінгвіст не має права остаточно вирішувати, правильно чи неправильно побудований термін, оскільки його функції реалізуються у сфері мовних особливостей термінологічної одиниці, відіграючи допоміжну роль у реалізації змістовних характеристик конкретного терміна.
Непросто узгодити ринкові засади з мовним патріотизмом. Приклад — фармакологія. Заступник директора Держфармкомітету В.Чумак вважає, що наші підприємства втратили від повного переходу на назви компонентів українською мовою, мовляв, експортний ринок на це відреагував негативно. Але, з іншого боку, не врахування можливостей української мови та здобутків українського історичного термінознавства може виставити на глум вітчизняну термінологічну шкалу. Будь ласка: російське «масло» — це і власне масло та олія, і рідкі продукти переробки нафти — оливи. Однак слово «масло» в українській термінології — це твердий продукт переробки молока. Воно самодостатнє й не потребує означень типу «вершкове». За півтора століття галузь нафтопереробки вже дала українській термінології одиниці «мастильні матеріали», «олива», «мастила» і т. п. То хто дав право в 70-ті роки у творах І.Франка, М.Коцюбинського замінювати термін «олива» на «олія»?! А нині чуємо скрізь ніби літературне «мастило» з означеннями «пластичне мастило», «рідке мастило», «моторне мастило»... Віддаючи власний мовний простір на поталу чужомовним зразкам, ми втрачаємо не лише частку власної культури, а й дещицю національного єства.
Підсумовуючи, зауважу, що нині в Україні немає єдиної концепції практичного термінознавства, в т. ч. і термінографії. Враховуючи специфіку та важливість даної науки, на часі звернутися до ВАКУ з пропозицією надати їй окрему спеціальність для захисту дисертацій (хоча б на певний період). Друга небезпека, яка чатує на вітчизняне термінознавство, криється в неконтрольованому напливі дисертацій, які були популярними ще років 20—30 тому і мають суто описовий, констатуючий характер. Сьогоднішня наука потребує дослідження терміносистем із позицій процесів стандартизації, функціонування термінологічних одиниць у текстах, у дискурсі. Причиною того є відсутність єдиної концепції термінологічних досліджень, узгоджених наукових шкіл.
Вельми доцільно було б створити Комісію оперативного мовного реагування, до повноважень якої входив би аналіз та соціально-наукова оцінка найновіших мовних явищ і лексичних одиниць, які стихійно виникають у сучасній українській мові. Така комісія могла б узяти під контроль видання галузевих словників, офіційно рекомендуючи їх до друку. За відсутності такої рекомендації словники вважаються авторською працею і нормативно-рекомендаційної чинності не мають.
Нарешті, владні структури повинні подати приклад послідовних, принципових, неконфліктних кроків усестороннього утвердження української мови, домагатися її інтенсивного, а не екстенсивного поширення. Оскільки самі організаційні заходи — директивне впровадження української мови, зменшення кількості російських шкіл та класів, скорочення навчальних годин, відведених на вивчення російської мови, переведення її до категорії іноземних мов, навчання російської за окрему платню — загалом негативно сприймаються населенням, посилюють соціальну напругу. Доцільно розробити спільно з російською стороною узгоджену програму дій з метою предметного забезпечення мовних потреб українців у Росії та росіян в Україні.
До практичних кроків задля утвердження державності української мови варто зарахувати практику формування україномовних державних стандартів, створення комп’ютерного термінологічного банку даних, заснування державного Фонду українського словникарства та ін. Наші лінгвісти мають запропонувати владним структурам, з урахуванням світового досвіду (наприклад, мовної реорганізації Чехії, Румунії 20-х років минулого століття, Ізраїлю після 1949 року), поетапний алгоритм таких можливих і доцільних кроків. Усе це можна обговорити, поєднавши зусилля фахівців, на загальнодержавній максимально прагматичній конференції.
Пора запропонувати детальну послідовність дій у часі та просторі стосовно реальних акцій мовної політики в Україні. На лінгвістів покладається велике соціально-політичне завдання: створити систему механізмів для реалізації постулатів ст. 10 Конституції України. Без чого державотворчі процеси в нашій країні стають небезпечною суспільною фікцією.