У засобах масової інформації останнім часом з'являється дедалі більше прикладів псевдореформаторських потуг у різних сферах суспільних відносин, сприйняття яких і впровадження в життя найчастіше мають не просто нульовий, а різко від'ємний ефект.
Настав час проаналізувати - з погляду суспільної потреби та ефективності - й досить несподівану спробу реформувати юридичну освіту. Ідеться про відповідний проект Закону України "Про юридичну (правничу) освіту і загальний доступ до правничої професії" (далі - законопроект). Його авторами є Д.Азаров, Ю.Барабаш, А.Бойко, С.Головатий, П.Пацурківський під керівництвом заступника голови Верховної Ради України О.Сироїд.
Атрибутивним призначенням будь-якого закону є впорядкування найважливіших суспільних відносин, а отже, його ухвалення детермінується певною нагальною суспільною потребою. Ми далекі від думки, що наведені аксіоматичні основи теоретичних знань не відомі розробникам законопроекту. Тим більше вражає ігнорування поважними вченими прописних істин, особливо в час, коли на порядку денному законотворчого процесу мають стояти передусім питання територіальної цілісності країни, проблеми економічного характеру, серед яких чільне місце посідає необхідність створення передумов сталого розвитку економіки, підтримання належного життєвого рівня населення, а також забезпечення національної безпеки, зокрема інформаційної, продовольчої, екологічної. Невже навіть на цьому тлі проблема юридичної освіти набула настільки глобального виміру, що витіснила вказані вище первісні суспільні потреби, а тому потребує негайного вирішення на рівні окремого закону?
Паралельно напрошується висновок, що Закон України "Про вищу освіту", а також нещодавно ухвалений Закон "Про освіту" не можуть охопити всю унікальність юридичної освіти та доступу до неї. Постає питання, чим же таким суттєвим відрізняється правничий освітній процес від інших сфер здобуття вищої освіти: педагогічної, економічної, технічної, хімічної тощо? Адже заклавши таку тенденцію, в недалекому майбутньому можемо отримати щонайменше з десяток законів за різними профілями вищої освіти. Разом із тим неозброєним оком видно безперспективність і абсурдність такого напряму законотворення. А отже,
ні з погляду надважливості для сьогодення, ні з погляду глобальності у спектрі сучасних суспільних потреб питання юридичної освіти та доступу до неї явно не дотягують до законодавчого рівня їх вирішення.
Висловимо також критичну думку щодо закладеної в законопроекті концепції: розробники в ч. 5 ст. 21 наводять виключний перелік правничих професій, до якого, на їхню думку, мають входити: суддя, адвокат, прокурор і нотаріус. Як наслідок - ціла армія працюючих нині юрисконсультів і працівників юридичних служб підприємств, організацій та установ різних організаційно-правових форм і форм власності без жодної аргументації одним махом можуть зникнути з мапи юридичних професій. А тим часом головною метою юридичної освіти є створення та підготовка певного суспільного прошарку, представники якого вмітимуть захищати не тільки власні, а й переважно права інших осіб - фізичних і юридичних. На жаль, автори законопроекту зігнорували цю позицію, обмежившись лише учасниками процесуальних дій, передусім судових і нотаріальних. Але, крім наведених видів захисту суб'єктивних прав від правопорушень, є й інші, зокрема превентивний захист, успішно застосовуючи який, юрисконсульт підприємства або установи може жодного разу не втрапити в судову тяганину. Що це, як не професійна юридична діяльність, причому найвищого ґатунку? Вочевидь розуміючи певну непослідовність своєї пропозиції, автори пробують її пом'якшити, запровадивши в ч. 6 ст. 21 законопроекту поняття "професійна діяльність у сфері права", яка існує для потреб доступу до правничої професії, включаючи при цьому останню. Однак застосовування двох споріднених понять для характеристики одного виду професійної діяльності потребуватиме додаткового тлумачення одразу ж після набрання законом чинності.
Крім того, здійснення будь-якої професійної діяльності завжди оплатне. А тим часом у п. 3 ч. 6 ст. 21 законопроекту до професійної юридичної діяльності пропонується віднести роботу на посадах, пов'язаних з наданням безоплатної правничої допомоги в органах (установах), уповноважених законом на надання такої допомоги. Автори сплутали професіоналізм і непрофесіоналізм, який є безоплатним.
Ще одне зауваження стосується кількісного складу запропонованих правничих професій, який не є безмірним і має свій логічно-раціональний обсяг. Річ у тому, що сучасний ринок праці, особливо коли йдеться про суддівський та прокурорський контингент, уже зайнятий. Нішу, утворювану природно-віковою та службовою ротацією, може легко заповнити один Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого.
Далі, в ст. 5 законопроекту, розкривається зміст стандарту юридичної освіти, який базується на одержанні знань: основ теорії та філософії права; міжнародних стандартів прав людини, а також практики Європейського суду з прав людини; основ міжнародного публічного права (а де ж приватне?); основ права Ради Європи та права Європейського Союзу. Нарешті, для опанування національного права пропонується знати засади, принципи та інститути конституційного права, адміністративного і адміністративного процесуального права, цивільного і цивільного процесуального права, кримінального і кримінального процесуального права. З наведеного переліку так і прозирає "відвічний" потяг ортодоксальної частини вітчизняних науковців до часів римського поділу права на публічне і приватне. Обмежуючись наведеним переліком, автори вказаної пропозиції по суті ігнорують об'єктивний вплив світового глобалізаційного процесу, який зумовлює постійно прискорюване ускладнення суспільних відносин, на яке право змушене реагувати адекватним ускладненням своєї галузевої структури. Виникають нові правові інститути, які цілком закономірно поступово набувають галузевої форми. Ще донедавна ми не чули про існування інформаційного, медичного права, а нині вони міцно увійшли до системи національного права у ранзі повноцінних галузей. І цей процес є об'єктивним, не залежним від бажань окремих учених, а тому він чимдалі поглиблюватиметься. Не враховувати цих тенденцій не можна. Потрібно не загострювати увагу в Стандарті юридичної освіти на окремих галузевих навчальних дисциплінах, а віддати формування складу навчальних програм на розсуд вишів, як того вимагає гарантоване законодавством про вищу освіту самоврядування вищих навчальних закладів.
Слід також звернути увагу на відсутність серед наведеного переліку навчальних дисциплін трудового права. Водночас у п. 1 ч. 1 ст. 7 законопроекту висловлено досить неординарну пропозицію, зміст якої полягає в забороні для науково-педагогічних працівників суміщати викладацьку діяльність із викладанням у більш як одній правничій школі. Одразу зазначимо, що це прямо суперечить чинному трудовому законодавству, яке дозволяє сумісництво. Мимоволі формується уявлення про надзвичайну унікальність викладацької діяльності у правничих школах, яка випадає з загальних рамок викладацької діяльності в інших сферах освітнього процесу. Однак автори законопроекту не розкривають особливостей праці викладачів юридичного профілю, залишаючи ґрунт для домислів, фантазій і, мабуть, просто заздрощів викладачів, не пов'язаних з викладанням юридичних дисциплін. Водночас, попри запропоноване протизаконне обмеження, у законопроекті - жодного слова про належне матеріальне стимулювання настільки унікальної і втаємниченої сфери докладання викладацької праці, що вимагає передачі юридичних знань лише окремій спільноті студентів у межах одного навчального закладу. А там - зовсім недалеко і до ізольованих таємних освітніх осередків…
У положеннях законопроекту спостерігається також пряма невідповідність нормам чинного законодавства. Так, у статтях 7, 9-20 законопроекту регулярно згадується галузева експертна рада Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти. При цьому детально розписується порядок формування, склад і повноваження юридичної галузевої експертної ради. А тим часом, відповідно до ч. 2 ст. 21 Закону України "Про вищу освіту", порядок висунення кандидатур і обрання членів галузевих експертних рад та положення про них мають затверджуватися Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти, тобто підзаконним актом органу, якого по суті ще не створено. Маємо не просто забігання наперед, а "змішування жанрів" законопроектної роботи, коли уточнювальні норми підзаконної належності втискуються в текст закону.
Далі, у ч. 2 ст. 7 законопроекту, пропонується розробку і затвердження Стандарту освітньої діяльності для спеціальності "право" віднести до повноважень галузевої експертної ради Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти. Це прямо суперечить ст. 10 Закону України "Про вищу освіту", у ч. 6 якої безальтернативно зазначено, що стандарти вищої освіти за кожною спеціальністю розробляє Міністерство освіти і науки України і затверджує їх за погодженням з Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти.
Деякі норми законопроекту взагалі не просто суперечать, а виходять за межі загального законодавства у сфері вищої освіти. Так, у ст. 15 законопроекту пропонується юридичну галузеву експертну раду утворювати в складі 17 осіб (ч. 1) на шестирічний строк (ч. 6). А тим часом ч. 1 ст. 21 чинного Закону України "Про вищу освіту" містить обмеження щодо кількісного складу галузевих експертних рад від 9 до 15 членів зі строком дії не більше ніж три роки.
Можна й далі продовжувати в тому самому дусі, але вже досягнутий результат свідчить про неналежну форму реалізації ідеї реформування юридичної освіти. Але якщо це форма, тоді в чому ж полягає зміст ідеї та її кінцевий результат? А глибинний зміст криється в монополізації юридичної освіти, тобто її зосередженні в кількох освітніх осередках з відсіюванням непотрібної "дрібноти", якої вже назбиралося близько сотні. Зовні ця картина має вигляд "таємної вечері" кількох посвячених, на якій ділитимуть пиріг юридичної освіти. Адже слідом за контингентом студентів потягнеться як бюджетне, так і контрактне асигнування. Питання в тому, хто ж залишиться за святковим столом, тобто за яким критерієм обиратимуться правничі школи, яким буде дозволено здійснювати освітній процес. Законопроект уникає прямої відповіді. У його ст. 4 міститься лише загальне формулювання переліку, що його складають класичні університети, профільні університети та приватні вищі навчальні заклади, які отримали ліцензію центрального органу виконавчої влади у сфері освіти і науки. На жаль, автори ідеї не розкривають поняття "класичні та профільні університети". Наприклад, чи можна вважати класичними нинішні університети, утворені майже в кожному обласному центрі на місці колишніх педінститутів? І чи є профільним Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, який уже понад 20 років готує юристів для народного господарства? При цьому до приватних вищих навчальних закладів взагалі не висувається вимог ні щодо класичності, ні щодо профільності.
Звісно, щодо якості сучасної юридичної освіти справді виникає чимало запитань. І перше з них - щодо кількості якісних гравців на освітньому полі. Насмілимося нагадати, що подібне питання закономірно ставилося на сторінках преси ще на початку 2000-х рр., коли надавачі дипломів про вищу юридичну освіту множились як гриби після рясного дощу. Дійшло до того, що юридичні технікуми відкривалися у багатьох районних центрах без жодних на те видимих підстав, не говорячи вже про належний викладацький склад. Відповідь від Міністерства освіти завжди була заспокійлива: все розставить по місцях ринок освітніх послуг, коли абітурієнти оберуть найкращий виш. Хоч як дивно, але цей прогноз справджується, про що свідчить вступна кампанія останніх років. Багато зовні благополучних освітніх осередків набрали на перший курс по кілька осіб і перебувають на межі закриття підготовки за спеціальністю "Право". Крім того, якість освітніх послуг досить легко відрегулювати й уніфікувати через запровадження єдиних критеріїв відповідності, розробку і жорсткий контроль дотримання яких має здійснювати МОН України. І це не потребує жодних спеціальних законів, достатньо відповідного політичного волевиявлення.
Безальтернативний варіант формування так званих правничих шкіл, запропонований авторами законопроекту, може завдати чимало шкоди нинішнім юридичним освітнім школам, спрямування яких не передбачає підготовки суддів, адвокатів, прокурорів і нотаріусів. Наприклад, Національний університет біоресурсів і природокористування України здійснює підготовку юристів (юрисконсультів) для забезпечення аграрної та земельної реформ в Україні, формування юридичної складової сталого розвитку сільських територій, що набуває особливого значення у світлі здійснюваної реформи децентралізації влади. При загальному контингенті студентів юридичного факультету в кількості 630 осіб освітній процес забезпечують вісім докторів і 32 кандидати юридичних наук, що працюють за основним місцем роботи. Якщо візьмемося визначити, скільки кваліфікованих викладачів припадає на одного студента, отримаємо коефіцієнт, який буде сумірний, а то й вищий, ніж у нинішніх флагманів юридичної освіти. Разом із тим НУБіП України не є ні класичним, ні профільним юридичним вишем, а тому згідно із пропонованим законопроектом має покинути сферу надання юридичних освітніх послуг. І нікого не турбує втрата унікальної можливості поєднання юридичних знань зі знаннями особливостей сільськогосподарського виробництва у процесі підготовки студентів. Головне, що розробники законопроекту не збираються заповнювати цю нішу, адже їх цікавлять лише високопривілейовані юридичні професії.
Мораль нашої публікації проста: негоже затушовувати власні амбітні посягання псевдоблагими намірами.