Затяжна реформа вищої освіти у Великобританії стартувала 1992 року. Її метою була ліквідація прірви між забезпечуваною університетами елітарною освітою та менш престижною політехнічною. Власне, британці прагнули того, щоб освіта «вищої проби» стала доступною широким масам. Проте домоглися вони прямо протилежного: елітарної освіти... не залишилося взагалі. Навіть для багатих.
Виправленням сформованої ситуації зайнялися самі вузи. У результаті спочатку спалахнув скандал із приводу маніпулювання результатами єдиного тестування, за допомогою якого викладачі найпрестижніших вищих навчальних закладів намагалися зберегти за собою право добирати перспективних студентів. Винних покарали, але проблеми університетів так і залишилися нерозв’язаними.
Нинішній британський уряд визначив для своїх студентів вартість навчання в 1100 фунтів стерлінгів на рік. З іноземців беруть за той самий період по 10500 фунтів стерлінгів. Якби британські студенти платили таку саму суму за навчання, то вузи туманного Альбіону зберегли б свою конкурентоспроможність щодо американських, які за рахунок більш високого фінансування спроможні надавати своїм слухачам кращу матеріально-технічну базу й наймати кваліфікованіших викладачів.
За оцінками аналітиків, дефіцит фінансування британських університетів становить 9,95 мільярда фунтів стерлінгів (16 мільярдів доларів) на рік. Заповнити його вузи спробували, почавши стягувати додаткову плату зі своїх студентів. Проте останні відразу організували масові демонстрації протесту, стверджуючи, що доступність освіти повинна залежати від розумових здібностей учнів, а не від фінансових можливостей їхніх батьків. У більшості англійських студентів до закінчення навчання у вузі й так уже нагромаджується 12 тисяч фунтів стерлінгів боргу, тож національна студентська рада має намір докласти всіх зусиль, аби не припустити його збільшення.