Отримати освіту в закордонних вузах було дуже поширеною практикою у жителів України протягом багатьох століть, особливо наприкінці ХIХ — початку ХХ. Достатньо пригадати, скільки відомих діячів нашої науки та культури навчалося у Відні, Парижі, Мюнхені. Більшовицька революція поклала кінець цьому захопленню...
Останнім часом українських студентів знову можна зустріти у вузах Швейцарії, Великобританії, Німеччини, США. Найчастіше це діти багатих батьків. «Блакитну кров» нащадків нових українців трохи розбавляють студенти, які потрапили за кордон завдяки різноманітним грантам або програмам обміну. Проте потрапити до їхнього кола далеко не завжди вдається справді найкращим — це розуміють ті, хто обізнаний з реальною процедурою відбору кандидатів на ці поїздки.
Тішить одне — такі проблеми стоять не лише перед нашими студентами, що прагнуть знань, спілкування й нових вражень, а й перед їхніми «колегами» з багатших країн. Очевидно, недаремно понад сто років тому швейцарські й англійські студенти, не обтяжені зайвими грішми, організовували поїздки за кордон на навчання, безпосередньо домовляючись із тамтешніми родинами. «Бартер» ішов на такій основі — ми (студенти) допоможемо вам трохи по господарству чи посидимо певний час із вашими дітьми, а ви (мешканці країни, де ми хочемо навчатися) надайте нам притулок на час навчання.
Пропозиція припала до душі багатьом. У різних державах відгукнулися доброзичливі сім’ї, погодившись узяти студентів на термін від трьох місяців до року на правах, так би мовити, своєї старшої дитини. Рух отримав назву Au-pair. Європейці — люди допитливі й завбачливі. Аби забезпечити права сторін і уникнути всіляких неприємностей, які можуть виникнути, коли молоді життєрадісні студенти поселяються в будинках спокійних і не схильних до буйних веселощів господарів, були відпрацьовані докладні правила гуртожитку. «Високі договірні сторони», перш ніж допомагати одне одному, укладають домовленості, що оберігають їх від усіляких несподіванок і сюрпризів. У них застережені всі права й обов’язки тих, котрі підписалися, а також правила цивілізованого «розлучення».
Рух невдовзі став настільки популярним, що Англія і Швейцарія першими в світі уклали двосторонню угоду про захист прав усіх учасників цієї програми. Їхні студенти почали безперешкодно їздити на навчання одне до одного.
Друге народження Au-pair відбулося 1994 року на Всесвітній конференції молоді і студентів у Ванкувері (Канада). Доти рух уже встиг охопити велику частину світу, і провідні Au-pair-організації заснували міжнародне Au-pair-об’єднання — IAPA. Головною метою асоціації став захист інтересів і прав студентів та родин, які їх приймають, пошук виходу з конфліктних ситуацій, якщо такі виникають.
Ідеї, як відомо, витають у повітрі. Майже водночас у Києві Лідія Шторм створила Міжнародний культурно-освітній центр «Іст-Вест», завдання якого були близькі до завдань руху Au-pair. Не дивно, що 2000 року український центр прийняли в міжнародну асоціацію IAPА. Для цього були всі підстави — «Іст-Вест» посилає за кордон цілеспрямовану молодь, що вирізняється і рівнем своєї підготовки, і бажанням глибше вивчити мову країни перебування, ознайомитися з її культурою, отримати європейську освіту.
З київським центром успішно співпрацюють Au-pair-організації Німеччини, Франції, Іспанії, Голландії... Він уже зумів добре себе зарекомендувати і здобути популярність за кордоном. Коло країн співробітництва розростається досить швидко, хоча не можна сказати, що все відбувається саме собою, без жодних проблем. Приміром, Сара Андерсон з Англії звернулася до «Iст-Весту» з пропозицією, мовляв, вона готова всіляко допомагати киянам у розвитку Au-pair-програми. Вона ж запропонувала чимало англійських родин, готових прийняти українських студентів. Ускладнення одне — між Україною й Англією немає відповідної міждержавної угоди.